Назва монографії Михайла Захаревича, нещодавно випущеної видавництвом «Зерно», має довгу і некомерційну назву: «Національний академічний театр імені Івана Франка. Динаміка соціокультурних перетворень 1920—2001 років». Що, власне, відповідає стилю наукового дослідження (солідний список використаної літератури та повний репертуар франківців за перші 80 років їхнього існування свідчать про серйозність авторського підходу). Тим часом маємо справу з тим щасливим випадком, коли наукова робота, якій поталанило бути обрамленою в книжкову палітурку, становить цінність не лише для вузького кола спеціалістів. Книжка ця призначена для тих, хто цікавиться долею не лише конкретного театру, а й вітчизняної культури взагалі. Більше того, у щедро ілюстрованій світлинами монографії відбивається трагічна історія України, якою вона склалася після більшовицького Жовтневого перевороту.
Кожен, звичайно, знайде у цьому дослідженні свій, з тих чи інших причин дорогий його серцю період історії країни і вписаний в неї період історії франківської трупи. Нині найбільш злободенною є оповідь про перші роки заснованого в часи Громадянської війни театрального колективу. Бо якби зовні не різнилися реалії нашого сьогодення з реаліями 1919 — 1922 рр. (час формування майбутнього Національного театру ім. І.Франка), маємо справу зі схожими — якщо не з аналогічними!— внутрішніми історичними процесами.
Динаміка політичних та соціокультурних перетворень в Україні, зробивши черговий діалектичний виток, знову привела наш народ у ту точку, де він не пройшов іспит на національну зрілість.
Автор утримується від крайнощів критицизму нового, «націоналістичного» ґатунку, до якого так часто вдаються новоспечені «патріоти» з вчорашніх ідеологів марксизму-ленінізму...
У часи постійної зміни влади було достатньо проблем у молодого творчого колективі. Чого вартий лише випадок зустрічі Гната Юри з Симоном Петлюрою, який, завдяки керівному становищу в уряді УНР міг допомогти новоствореному театрові вижити в буремні воєнні роки. Згодом, аби не потрапити під колеса совєтської репресивної машини, Гнатові Петровичу довелося публічно критикувати Голову Директорії. Розповідаючи про це, видатний діяч української сцени Йосип Гірняк з іронією констатує, що настали часи, коли вітчизняним митцям відтепер доводиться «оглядатися на задні колеса у своєму ж таки возі».
Без усвідомлення минулого, на що й спрямована книжка про історію франківської сцени, годі мріяти про цивілізоване майбутнє.
