Повідомлення про затвердження першою особою держави складу офіційної української делегації для переговорів з країною-агресором, яка, розв’язавши криваву війну, мріє про новий світовий порядок, асоціативно хочеться поєднати з тим, що розкриває нам людина особливої долі й високого міжнародного авторитету.
Життєвий і політичний приклад одного з патріархів американської дипломатії може стати досить корисним при досягненні бажаного результату в питанні війни і миру. Хто, як не Генрі Кіссінджер, в минулому державний секретар в адміністрації Річарда Ніксона, вмів домовлятися з непоступливими переговорниками, добиваючись вигідних результатів для своєї країни. Саме завдяки його дипломатичному таланту на початку 1970-х були укладені виняткової ваги договори між США і колишнім СРСР щодо обмеження стратегічних наступальних ядерних озброєнь та стратегічних протиракетних систем. Іншим його здобутком у дипломатичній кар’єрі можна вважати участь в арабо-ізраїльських переговорах, що сприяло мирному врегулюванню довготривалого збройного протистояння на Близькому Сході. Саме за особистий внесок Генрі Кіссінджера у процес ядерного роззброєння і подолання військового конфлікту у близькосхідному регіоні, а також створення передумов для виведення американських військ з В’єтнаму, він був удостоєний Нобелівської премії миру.
Такий величезний досвід в урегулюванні існуючих протиріч між різними країнами світу, не може не цікавити Україну, зокрема, відповідальних за формування міжнародної зовнішньої політики. Викладено його у книзі Генрі Кіссінджера «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті» (переклад Надії Коваль), випущеної київським видавництвом «Наш формат».
Президент США Ліндон Джонсон
Знайомитися з цими роздумами маститого політолога і дипломата досить приємне задоволення. Адже автор прекрасно знає історію, добре орієнтується у знакових подіях, що відбувалися впродовж останніх п’яти століть в Європі, Америці, Азії. Інша його чеснота як дослідника, неординарне розуміння ролі та значення міждержавних домовленостей, що, як правило, закінчувались підписанням мирних угод, фіксуючи закінчення багаторічних воєн.
Кіссінджер ретроспективно розглянув Вестфальський мир, укладений після завершення Тридцятилітньої війни, що тривала з 1618 по 1648 рік. Члени делегації, які представляли сто сорок суб’єктів Іспанської й Шведської імперій, Королівства Франції та понад тридцять інших учасників, фактично, заклали основи майбутнього світоустрою на європейському континенті, створили концепцію державного суверенітету.
Оцінюючи проголошений Вестфальський мир, як поворотний момент в історії націй, Генрі Кіссінджер так підбиває підсумок цій надто важливій з усіх точок зору події: «Геніальність цієї системи та причина, з якої вона поширилася по всьому світу, полягала в тому, що її положення були процедурними, а не сутнісними. Якщо держава приймала основні вимоги, то вона могла бути визнана як міжнародний суб’єкт, здатний підтримувати власну культуру, релігію та внутрішню політику, яку міжнародна система захищала від втручання зовні». Крім того, характерною рисою архітектури міждержавних відносин, створених вестфальськими домовленостями, стала інституалізація міжнародного порядку на основі узгоджених правил і обмежень, які обґрунтовували існування множинності сил, а не домінування однієї країни. Цей принциповий момент упродовж наступних століть неодноразово ігнорувався європейськими країнами, спричиняючи кровопролитні війни.
Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль під час богослужіння на борту корабля HMS «Принц Вельський», на борту якого було підписано Атлантичну Хартію, серпень 1941 р.
Однією з перших, хто порушив баланс сил у Європі, Кіссінджер називає Британію, яка, починаючи з часів Середньовіччя, прагнула домінувати на морях. У своїй праці він згадує державного діяча ХІХ століття лорда Пальмерстона. Сформульований ним основний принцип життєдіяльності держави Англія дотримувалась упродовж віків: «У нас немає вічних союзників і в нас немає вічних ворогів. Наші інтереси є вічними і постійними, і цих інтересів ми зобов’язані дотримуватися». В ту епоху, як наголошує автор, серед європейської правлячої еліти поширився французький вираз raison d'état (дослівно «державний інтерес»), що з часом трансформувався у поняття «національний інтерес». Такими устремліннями, скажімо, для Франції у період правління Людовика XIV було встановлення континентальної гегемонії, розширення державних володінь за рахунок заморських територій. Кіссінджер, аналізуючи роки правління цього войовничого монарха, приходить до висновку, що його прагнення панувати в Європі лише спровокувало утворення коаліції країн-суперниць. І першою, хто завдав нищівного удару по Франції, виявилась Англія в особі Джона Черчилля – предка видатного прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля. Цим, по суті, було доведено непорушність Вестфальської системи.
Президент США Теодор Рузвельт
Свій «постріл» у європейську стабільність зробила і Німеччина (,у XVIII столітті тоді ще Пруссія), коли її очолив король Фрідріх ІІ. Автор, аналізуючи діяльність цього правителя, що призводила як до поразок, так і до перемог, вказує на недоліки його зовнішньої політики, підпорядкованої побудові міцної держави. На думку автора, маючи обмежені ресурси, в першу чергу людські, Пруссія компенсувала це високим рівнем дисципліни, що доповнювалась активною громадянською активністю, ефективністю бюрократичної системи і добре навченою армією. Політика Фрідріха ІІ цілком відповідала принципам raison d'état в інтерпретації французького герцога, кардинала Католицької церкви, міністра Королівства Франції Рішельє, проголошеної століттям раніше: «Правителі є рабами своїх ресурсів, а державний інтерес – їхнім законом, і цей закон не може бути порушено».
Наступною, хто намагався зруйнувати баланс сил, встановлений Вестфальським миром, була росія. На думку мемуариста, ця північна, досить агресивна, імперія заявила про себе на міжнародній арені після того, як розгромила армію Наполеона і тріумфально увійшла в Париж у 1814 році. До цього перемога Петра І у війні зі Швецією Карла ХІІ лише засвідчила серйозність її намірів, а протистояння у Другій світовій війні спільно з союзниками нацистській Німеччині остаточно констатувало сходження на світову арену нового глобального гравця.
***
За визначенням Генрі Кіссінджер, три характерні риси завжди були притаманні росії з того моменту, як тільки на карті світу з’явилися обриси цього державного утворення – абсолютизм, розмір, глобальні амбіції. Її сусідами це завжди сприймалося як прихований виклик традиційній європейській концепції міжнародного порядку. Так само має рацію автор, стверджуючи, що в ІХ столітті відбулось об’єднання cлов’янських племен в конфедерацію із центром у Києві, і хоч сьогодні це місто є столицею незалежної суверенної держави України, наголошує Кіссінджер, воно і досі сприймається майже усіма росіянами як невіддільна частина їхньої спадщини. Здається, це почуття зможе остаточно вивітриться з голів московитів у світлі останніх подій, пов’язаних з гарячою фазою війни.
Гігантська територія, яку нині займає російська федерація, як вважає Кіссінджер, є надзвичайно вразливим фактором і, рано чи пізно, здатний привести до її розпаду. У книзі наводиться цікава статистика приростання територій до Московського князівства, починаючи з династії Романових і закінчуючи періодом правління останнього російського царя Миколи ІІ. Щорічне розширення Росії перевищувало площу багатьох європейських країн – у середньому по 100 тисяч квадратних кілометрів (з 1552 по 1917 р.). Але експансіоністські досягнення, на переконання автора, жодним чином не зменшували вразливості, а якраз навпаки: завжди цей «переможний марш через півсвіту породжував більше потенційних ворогів, аніж додаткової безпеки».
***
Ще однією, часто згадуваною у книзі подією після Вестфальського миру, було проведення Віденського конгресу, який так само визначив майбутні контури європейської безпеки. У цьому представницькому форумі, що відбувався в столиці Австрії з вересня 1814 року по червень 1815 року брали участь близько двохсот дипломатів майже з усіх країн європейського континенту. Як стверджує автор, три історичні фігури особливо помітними були на конгресі: російський цар Олександр І, міністр закордонних справ при правлінні французького короля Людовика XVIII Талейран, німецький і австрійський дипломат Клемент фон Міттерніх. Роль кожного Кіссінджер оцінює по-різному, намагаючись виокремити найсуттєвіше в їхній політичній кар’єрі. Якщо перший відчував себе беззастережним переможцем над французькою армією Наполеона Бонапарта, намагаючись нав’язати свою волю іншим європейським державам, а другий примудрився завдяки своєму дипломатичному хисту практично повернути Франції все, що вона втратила у війнах 1799-1815 роках, то третій був прихильником континуїтету (в міжнародному праві теорія про безперервність держави як його суб’єкта та безперервність міжнародних державних зобов’язань) і намагався відновити універсальну ідею європейського суспільства, тобто ідентифікації з Європою в культурному й політичному сенсі.
Найбільшим здобутком Віденського конгресу стало врегулювання європейського порядку через пом’якшення різних міждержавних конфліктів. І, як запевняє автор книги, після підписання 9 червня 1815 року заключного акту Віденського конгресу представниками Австрії, Франції, Португалії, Пруссії, Росії, Швеції-Норвегії та Великої Британії впродовж наступних сорока років вдавалося підтримувати мир у Старому Світі. Кіссінджер ніби підводить до думки читача, що не лише приводом до початку Першої світової війни стало вбивство у Сараєві 1914 року ерцгерцога спадкоємця австро-угорського престолу Франца Фердинанда. Країни-підписанти заключного акту Віденського конгресу впродовж наступних десятиліть все-таки руйнували досягнуті домовленості і крок за кроком наближались до ще більшої конфронтації: Франція намагалась повернути Ельзас і Лотарингію; Австрія гальмувала виконання національних та центральноєвропейських зобов’язань; Німеччина всупереч угоді прагнула наростити військово-морські сили наперекір Британії, а заодно провокуючи Францію і Росію; Росія і надалі проводила експансіоністську політику, загрожуючи одночасно Австрії і залишкам Османської імперії; Британія, виявляючи прихильність Антанті, доповнювала недоліки кожного із названих суб’єктів міжнародного права. Відомо, чим все скінчилося через недалекоглядність тодішніх політиків і до яких жахливих наслідків все це призвело.
Дуже слушною є авторська теза про те, що в усі часи людство породжує демонічних осіб і спокусливі агресивні ідеї. Тому завдання, яке актуалізується перед тверезо мислячими державними діячами, полягає в одному – запобігти приходу політичних авантюристів до влади. На жаль, цього не відбулося в 1933 році, коли лідер партії нацистів Адольф Гітлер став канцлером Німеччини. Своєрідними фільтрами, які б завадили йому укріпитися в політиці не стали ні Версальський договір, ні Локарнська конференція, ні Ліга Націй, рішення яких детально проаналізовані Кіссінджером на сторінках видання. Скажімо, найбільшим недоліком Версальського договору, підписаного у червні 1919 року, як гадає авторитетний американський дипломат, була фактична відмова прийняти переможену Німеччину у сім’ю європейських народів. Після проведення Локарнської конференції у жовтні 1925 року так і не було запущено дієвого механізму контролю за дотриманням непорушності кордонів її учасниками – насамперед Німецькою Державою та Королівством Італією. Те ж саме стосується і Ліги Націй першої міжнародної міждержавної організації, створеної з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами. Заснована на Паризькій мирній конференції у 1919-1920 роках, ця організація мала вирішувати суперечки не у військовий, а у правовий спосіб. Але це було одверто проігноровано країнами, які мали експансіоністські цілі – Німеччиною рейхсканцлера Гітлера, Японією імператора Хірохіто, Італією диктатора Муссоліні. Значення документів Паризької конференції для європейської стабільності не бралося до уваги як німецькими нацистам, так і російськими більшовиками, котрі дотримувались абсолютно протилежних ідеологічних доктрин у питанні міждержавних відносин. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю, підсумовує автор, ґрунтовно аналізуючи міжвоєнний період, коли Третій Рейх почав приховано переозброюватися, а потім явно окупував Рейнську область, анексував Австрію, захопив Чехословаччину і Польщу. У свою чергу комуністичний СРСР за спиною у європейських країн уклав сумнозвісний сепаратний договір з гітлерівською Німеччиною (ввійшов в історію під назвою пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року), анексувавши сусідні території, чим було зруйновано міжнародний баланс сил у Європі, встановлений за підсумками Першої світової війни.
***
Друга половина книги Генрі Кіссінджера «Світовий порядок» присвячена міжнародній політиці Сполучених Штатів Америки, які почали домінувати у світі після закінчення Другої світової війни. Маючи за плечима величезний досвід роботи спочатку радника національної безпеки при президенті Річарді Ніксоні, а згодом керівника Державного департаменту США, відомства, відповідального за зовнішню політику, автор володів значним масивом цінної інформації, що стосувалась прийняття важливих рішень у міждержавних стосунках. У своїй праці Кіссінджер подає портрети багатьох американських президентів, всебічно аналізуючи їхню роль у тих чи інших епохальних подіях, що визначили майбутню долю людства.
Оцінюючи період правління Теодора Рузвельта, двадцять шостого президента США (з 1901 по 1909 рік), лауреата Нобелівської премії миру, автор вважає, що саме при ньому вперше визначились контури глобального впливу країни на міжнародній арені. Своєрідним духовним наставником цього президента був англійський філософ Томас Гоббс, який аргументовано доводив, що в людських спільнотах, де панує насильство, не потрібно відмовлятися від застосування зброї з метою захисту чесної людини, аж поки не будуть вироблені інші дієві засоби безпеки для збереження життя. По суті, проголошувалась концепція досягнення миру через вимушене насилля, озвучена Теодором Рузвельтом під час інавгураційної промови в 1906 році. Взявши за взірець доктрину Монро, згідно з якою закріплювалась незалежність США від європейських урядів, визначались принципи невтручання Штатів у європейські конфлікти, припинялись усі колоніальні кампанії в західній півкулі, американський очільник, на думку автора, зробив два принципових кроки у своїй зовнішній політиці: перше – розгорнув парасольку безпеки США над Західною півкулею, друге – жодна стороння держава у світі не могла застосувати силу і пред’являти власні претензії у Північній і Південній Америці, не узгодивши це зі Сполученими Штатами Америки.
***
Зовсім інша місія випала на долю наступного президента, теж, до речі, лауреата Нобелівської премії миру, 28-му за рахунком, Томасу Вудро Вільсону (роки правління: 1913-1921). Найбільшим недоліком політики, а вірніше провалом при ньому стала відмова США вступити до вже згадуваної Ліги Націй. Вищий законодавчий орган країни – сенат Сполучених Штатів Америки відмовився підтримати цю ідею, тим самим дуже розчарував Вільсона, навіть більше, спровокував його інсульт. Мотиви, що вплинули на рішення сенаторів, детально розглядаються автором книги, серед яких формальне, а не дієве вирішення кризових ситуацій, пов’язаних з порушенням правил мирного міжнародного порядку.
Найбільший тягар державної посади, насамперед роки Другої світової війни, виніс на своїх плечах 32-й Президент США (з 1933 по 1945 рік) Франклін Делано Рузвельт. Він, як ніхто інший, з американських президентів мав тріумфальні здобутки у світовій політиці, єдиний, хто чотири рази обирався на цей відповідальний пост. Цікавий історичний факт, наведений у книзі, проливає світло на закулісні переговори між Франкліном Рузвельтом і тодішнім прем’єр-міністром Великої Британії Вінстоном Черчиллем у серпні 1941 року, в результаті яких було підписано надзвичайної ваги документ – Атлантичну хартію. Декларація проголошувала загальні принципи національної політики обох країн сформульованих у восьми основних пунктах, зокрема, суверенітет, територіальна недоторканість, безпека й економічне співробітництво, утворення системи загальної безпеки і роззброєння агресивних країн… Лише після прийняття Хартії США погодилось увійти в коаліцію із Великою Британією, щоб спільно чинити збройний опір нацистській Німеччині. Аби цього досягти, Черчилль, знехотя, погодився навіть з окремим пунктом декларації, де проголошувалась деколонізація, що означало на практиці надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніям, підпорядкованим на той час Великій Британії. І, як наголошує в книзі Кіссінджер, «він би не прийняв їх, якби не визнавав за необхідне здобути американське партнерство, яке давало Британії найбільшу, а можливо, і єдину надію уникнути поразки». На жаль, Рузвельту не пощастило вирішити інше нагальне питання – вибудувати повоєнний стратегічний план у стосунках зі Сталіним, який уособлював Радянський Союз: завадила смерть. Але з цим завданням блискуче впорався його наступник.
Гаррі Трумен при президенті Франкліні Рузвельті обіймав посаду віце-президента, а після його смерті був обраний 33-м Президентом США і перебував на цій посаді з 1945 по 1953 рік. Він сприяв успішному завершенню Другої світової війни, наважився застосувати ядерну зброю проти Японії, спопеливши два великих міста – Хіросіму і Нагасакі переважно з мирним населенням. Але тим самим, мовляв, зберіг життя 250 тисячам американських вояків, задіяних на Тихоокеанському театрі воєнних дій. Трумен стояв біля витоків Організації Об’єднаних Націй, схвалив План Маршала з відбудови економічно розорених європейських країн у роки Другої світової війни, брав участь у розробці і втіленні зовнішньополітичної програми «Доктрина Трумена», призначеної для стримування СРСР і обмеження комуністичних режимів у всьому світі, активно просував ідею створення міжнародної міжурядової організації, що нараховувала 30 держав Північної Америки і Європи, отримавши наприкінці 40-х назву Північноатлантичний альянс або НАТО. «Він поклав край історичній спокусі «діяти самостійно», залучивши Америку до постійного формування нового міжнародного порядку», - підсумовує Кіссінджер, оцінюючи величезний внесок Гаррі Трумена у зовнішню політику США після 1945 року.
***
Апофеозом не лише дипломатичної, а й політичної кар’єри для Генрі Кіссінджера стала співпраця з Річардом Ніксоном – 37-м Президентом Сполучених Штатів Америки, який був господарем Білого дому з 1969 по 1974 рік. Ніксон призначив Кіссінджера на посаду Державного секретаря США у вересні 1973 року. Автор книги намагається об’єктивно оцінити внесок найсуперечливішого президента за всю політичну історію країни, не возвеличуючи його перемог у зовнішньополітичній сфері, але й не применшуючи досягнутого у проведенні внутрішніх реформ. Якщо до успіхів можна віднести припинення війни у В’єтнамі (правлячими колами це було сприйнято як перша геополітична поразка США з моменту державного утворення), поліпшення міждержавних відносин з маоїстським Китаєм (при Ніксоні в дипломатичних документах почали використовувати абревіатуру КНР), сприяння в замиренні низки арабських країн, у тому числі Єгипту з Ізраїлем, готовність вступити у збройний конфлікт із Радянським Союзом, коли виникли кризові ситуації у 1970 і 1973 роках. Водночас за Ніксона було здійснено монетизацію, скорочення соціальних благ, введення контролю над розміром заробітної плати, впроваджено централізацію виконавчої влади в країні. У стратегічних планах Ніксона, як зізнається Кіссінджер, передбачалось закінчення «холодної війни», переформатування Північно-Атлантичного альянсу, поглиблення партнерства з Китаєм, максимальне наближення миру на Близькому Сході та реінтегрування СРСР у міжнародний порядок. Цьому завадив Вотергейтський скандал у червні 1972 року, який закінчився відставкою Річарда Ніксона.
Виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН через місяць після вбивства Кеннеді, інший президент США Ліндон Джонсон сказав: «Будь-яка людина і будь-яка нація, яка прагне миру, ненавидить війну і готова боротися у праведній боротьбі проти голоду, хвороб і страждань, матиме на своєму боці Сполучені Штати Америки, готові йти разом із нею, пройти спільно кожен крок на цьому шляху». Генрі Кіссінджер завжди керувався цими принципами, займаючи другий за значенням державний пост у владній ієрархії, вписавши своє ім’я до когорти видатних американських політиків ХХ століття.
