Роман «Старшокласниця. Першокурсниця» можна було б назвати першим у нашій літературі «романом про Могилянку», своєрідним гімном могилянській ідентичності та могилянській спільноті. Не обійшлося без ідеалізації, проте вона постала, певен, у результаті щирого захоплення тією атмосферою вільнодумства, свободи, непідкупності викладачів, які панують у цьому дивовижному університеті. Окремі епізоди з роману «про Могилянку» показують справді університет «із людським обличчям», коли його президент (ідеться про В.С. Брюховецького) сам ремонтує обладнання в гуртожитку (все-таки справжній сантехнік, як не раз жартував В’ячеслав Степанович).
Такі твори видаються мені надзвичайно важливими для осмислення часу, який був буквально «вчора», причому його сприйняття подано очима молодої людини, чиє власне становлення й відображає історичну динаміку.
Левкова розповіла свою історію про те, як дівчина долає в собі провінційність, по суті, питання, як на мене, поставлено ширше в романі: а що таке, власне, провінційність? Це географічне, політичне, світоглядне, соціокультурне поняття? Як молодь обирає для себе українську ідентичність, чому ті, хто вчора слухав «Руки вверх», раптом хочуть відкрити для себе сучасну українську культуру. Взагалі період, описаний у романі, — один із найцікавіших, що лише може трапитися в житті людини. Це час нонконформізму, пошуку себе, віднаходження тих, хто стає для тебе або апологетом (як, наприклад, Земфіра та її тексти), або сумнівним прикладом (поведінка окремих учителів, приміром, Купи Книжечку). Молодь точно вловлює усі вади суспільства, всотує їх і або наслідує їх, або ж вибудовує власну позицію за принципом «контра».
«Старшокласниця. Першокурсниця» — це твір про час, коли людині дозволено втратити голову, закохуватися, бавитися у життя, бути собою і не собою, приміряючи моделі чужої поведінки на себе й у такий спосіб творячи себе. Левковій вдалося написати «легкий» текст, невимушений роман, який читаєш натхненно й «не без моралі» водночас. Відчуваєш, що цей наратив було пережито в реальному житті, хоча достеменно й не знаєш, що в ньому вигадка, а що — зі справжньої реальності. Проте в романі позитивний первень перемагає: дружба, взаємопідтримка, відчуття одне одного переважають над сварками й конфліктами, яких чимало у підлітковому віці.
Авторка створила текст, у якому показано, як у незалежній Україні початку 2000-х рр. відбувається виламування з пострадянської ідеологічної моделі світосприйняття (в сюжетах про «батл» між керівниками команд і учнями на фінальному етапі Всеукраїнської олімпіади з історії), як молодь, яка навіть в західноукраїнському місті чомусь послуговується в побуті російської, раптом починає усвідомлювати, що класно спілкуватися українською (одного дня оповідачка починає розмовляти в класі й писати записки на уроках українською мовою).
«Старшокласниця. Першокурсниця» А. Левкової — це твір про дорослішання й сприйняття власних змін, пов’язаних із різними новими відкриттями: від (не)справедливості під час вступу до університету до першого кохання, від «розривів» із близькими подругами до визначення власних пріоритетів у житті (перемога на олімпіадах, вступ до університету чи просто щасливе життя).
У фіналі випускники, які вже стали студентами й студентками, зустрічаються і ностальгують: як добре було в школі! Роман «Старшокласниця. Першокурсниця» — це історія про школу, в якій важливо не просто здобути ґрунтовні знання, а й навчитися мислити відповідально, важливо, зрештою, «навчитися вчитися».
