Роман «Матінка Макрина» — ще один переклад Яцека Денеля українською. Читачі «Дня» вже чули про його «Лялю» та «Сатурн» (див. рецензію «Чоловіки родини Гойя» в №78 від 6 травня 2015 року). Цього ж разу польський письменник береться за одну з найцікавіших релігійних (та й політичних) європейських містифікацій позаминулого століття — історію життя Макрини Мечиславської. Удавана «черниця-василіянка» з Мінська, що на хвилі тодішнього оправославлення нових територій в Російській імперії, які раніше входили до Речі Посполитої, створює цілком правдоподібну легенду про «мученицю за віру», тікає світ за очі від московських тортур, дає коментарі французьким газетам, живе у «сметанки» польської політичної еміграції і навіть отримує від папи Григорія XVI скромний монастир у Римі... Як скаже про неї Денель в одному інтерв’ю — «ідеальна героїня для телебачення». Отож перед нами не наукова, а художня версія її життя.
Денель береться за теми ретельно, довго вивчає джерела та дослідження, любить працювати з різними стилями оповіді. За ті п’ять років (2009—2014), що він писав «Матінку Макрину», письменник занурився у вивчення самої епохи, аналіз релігійного та емігрантського польського життя, вивчав словники діалектів, поезію та прозу польського романтизму, побував у кількох римських архівах: «Такі старання заради повернення пам’яті про якусь черницю середини ХІХ століття, яка настільки явно випала з нашого розуміння тієї епохи, що перед прем’єрою книжки не мала навіть своєї статті в польській «Вікіпедії», — на позір цілковите гаяння часу. Однак я переконаний, що Макрина важлива не лише для історії Польщі, а й усієї Центрально-Східної Європи, зокрема й України».
І ось перед нами «Матінка Макрина» — своєрідне наслідування гавенди — дуже популярного у першій половині ХІХ століття в польській літературі жанру, стилізованого під розповідь самовидця, простакуватого героя-шляхтича, а в даному випадку — головної героїні. Монологи Макрини, перескоки з правди на вигадку, з Макрини-Ірени до Макрини-Юльки і знов до черниці Макрини, гіпертекст її життя, де усе з усім пов’язано, де складно відрізнити чоловікові побої у Вільні-Вільнюсі від тортур ігумені Магдалини Мечиславської, де змішані шляхетські роди з жебраками, де польські патріоти після провалу повстань так чекають на пророцтва про відродження їхньої держави, що якби Макрини не було, то її варто було б вигадати.
Мова твору, безперечно, стала неабияким випробуванням для перекладача Андрія Бондаря. Як зазначає сам автор у передмові до українського видання, «мова «Матінки Макрини» для сучасного польського читача чужа — по-перше тому, що глибоко занурена в конструкції та лексику ХІХ століття (в тому числі у специфічну релігійну літературу), по-друге, тому, що мова героїв походить із колишніх Кресів, зокрема з Віленщини, і насичена сходом. Насправді вона не є ані польською, ні російською, ні литовською, вона, як тоді казали, місцева. Це захопливе завдання, і — як перекладач — я Андрієві не заздрю, однак вірю, що він упорався з ним вдало». І — так, перед нами постає блискучий український текст, з усіма такими лексичними заковиками, старожитностями, простакуватістю і фольклором.
Яцек Денель у цій історії не прагнув викрити саму містифікацію, цим швидше займалися дослідники (на книжки яких він дає посилання). Зняття масок Макрини для нього — більше метафора, показ через її різні «обличчя» інтересів та життя найрізноманітніших станів, прошарків, національностей, вір, адже кожен з них хотів почути саме те, що говорила, просторікувала, коментувала, верзла і пророкувала Макрина. Погодьтеся, говорила досить переконливо, оскільки сьогодні хтось знову береться писати про цей східноєвропейський феномен.
