Цього року для читачів Сергія Жадана багато добрих новин. По-перше, у видавництві Meridian Czernowitz побачать світ одразу дві нові книжки письменника — збірка віршів «Список кораблів» та п’єса «Хлібне перемир’я». По-друге, триває робота над оперою «Вишиваний. Король України», до якої Сергій Жадан написав лібрето. По-третє, в американському видавництві Lost Horse Press вийшла друком книжка вибраних віршів письменника «Новий правопис». Усе це дає змогу краще пізнати те глибоке, метафоричне осмислення нашого минулого й сьогодення, яке здійснює Сергій Жадан у своїх текстах. Дізнайтеся з інтерв’ю, у який спосіб варто налагоджувати зв’язок у суспільстві, які паралелі маємо з подіями сторічної давнини та де саме можна дізнатися, «як люди загнали себе у пастку».
«ПОЧУТТЯ ПОДЯКИ ТИМ, ХТО БУВ ПЕРЕД ТОБОЮ»
— «Список кораблів». Чому обрали самий цей образ, з «Іліади» Гомера?
— У мене в останніх книжках Гомер постійно «з’являється». Це пов’язано зокрема з тими подіями, які відбуваються в Україні. Так чи інакше війна накладається на певні універсальні сюжети, і те, що свого часу було написано класиками, сьогодні дуже дивним чином резонує з подіями, які відбуваються у нас. Тож «Іліада» виникала і в попередніх книгах, а тут це один із ключових образів, звідси й така назва.
Книжка написалася доволі швидко, тому вийшла, як на мене, доволі цілісною, логічно вмотивованою. У ній є післямова, в якій намагаюся пояснити контекст, за якого ця книжка була створена. Напевно, однією з ключових її ідей є відчуття часу, покоління, яке було перед нами, яке відійшло. Вона пов’язана з пам’яттю, почуттям подяки тим, хто був перед тобою.
Ми нещодавно з друзями говорили, що почало відходити покоління, яке перед нами, покоління наших батьків. У мене рік тому помер тато. І я в якийсь момент зрозумів, що більшість батьків моїх однолітків уже відійшли. Фактично це покоління, яке нас собою прикривало, яке для нас було дорослим, яке брало на себе відповідальність — його вже немає. Тепер ми є поколінням дорослих і на нас лежить відповідальність. Це, з одного боку, лякає, а з іншого — спонукає переосмислювати дуже багато речей.
Ця збірка вийшла дуже особистісною. В анотації вказано, що вона найінтимніша — думаю, щось у цьому є.
ЯК ЛЮДИ ЗАГНАЛИ СЕБЕ В ПАСТКУ
— Про що йдеться у «Хлібному перемир’ї»?
— Тут є речі, які я ще з 2014 року хотів прописати — пов’язані з темою цивільних на війні. Я частково писав про це у романі «Інтернат», але там сюжет локальний, багато чого туди не потрапило, а для мене воно потребувало певного виговорення. Тому з’явилася ідея написати ще щось. Я вагався, чи це має бути проза або інша форма, і в якийсь момент виникла ідея написати щось для театру. Цікаво було писати п’єсу з розумінням того, що вона буде ставитися на сцені, її будуть виконувати конкретні актори, що це не буде просто читатися очима. Звичайно, це накладало певний відбиток і на лексичний ряд, і на стилістику.
Загалом, там ідеться про літо 2014 року, про те, як люди загнали себе в пастку.
РУЙНУВАННЯ НЕВИДИМИХ МОВЛЕННЄВИХ ЗВ’ЯЗКІВ
— Тобто важливою є тема відповідальності?
— Це і про відповідальність, і про безвідповідальність, і про взаємини між близькими людьми. Якщо пропустити політику, суто зовнішні чинники, то п’єса, швидше, — про мову, яка розпадається, яка зникає, яка перестає нам допомагати, перестає нас поєднувати. Про певні мовленнєві зв’язки, які просто розвалюються і відділяють нас одне від одного.
— А чому вони руйнуються?
— Не знаю. Це річ, яка стала очевидною навесні 2014 року. Я побачив, як люди перестають розуміти одне одного: вони говорять тією ж мовою, на ті теми, що й раніше, а між ними просто руйнуються якісь невидимі зв’язки, мости, і фактично виникає порожнеча. Можливо, це реалії часу, коли з’являється так багато чинників, які нас роз’єднують, віддаляють одне від одного настільки, що мова перестає виконувати свою функцію. Це дуже дивне відчуття було, і мені хотілося про це сказати. Про це я насправді й пишу з 2014 року, просто, мені здається, не всі це чують і не всі це розуміють.
ПОДАЛЬШІ СПРОБИ ШУКАТИ МОВУ
— Серед важливих тем п’єси ви також називали втрату довіри. Це те, що ми отримали у спадок ще від СРСР?
— Так, безперечно, у цій п’єсі йдеться про взаємну настороженість, недовіру, цілковиту ізольованість людини, що виникає від страху, закритості, неможливості порозумітися. Мені здається, це те, що так чи інакше було, але з початком війни надзвичайно потужно активізувалося. Це вийшло на поверхню, фактично стало суттю комунікування: недовіра, настороженість, неможливість порозумітися, неможливість почути іншого, неможливість ословити себе.
— А як можна виправити цю ситуацію?
— Завдяки подальшим спробам шукати мову. Насправді зараз це й відбувається, і всі ці факапи нової влади з приводу створення платформи примирення теж із цього випливають. І я розумію, що так чи інакше багато речей лишаються непроговореними, але як їх проговорювати, поки що ніхто не розуміє. Тим більше, що дуже часто ці слова й інтонації виникають не в нас самих, а нам їх вкладають через сторонні руки.
— Та й навіть коли ми говоримо одне, кожен розуміє щось своє.
— У тому то й річ. Зараз, як мені здається, загалом ідеться не про якийсь варіант діалогу, а про наші особисті окремі монологи, якими ми намагаємося докричатися до інших.
ІСТОРИЧНА ОСНОВА З ПОЕТИЧНИМ ВІДЧУТТЯМ ЧАСУ
— «День» давно розповідає своїм читачам про постать Василя Вишиваного. І приємно, що вона стає все більш знаною. Сподіваємося, що цьому посприяє й опера «Вишиваний. Король України» від «СхідOpera». З чого почалася робота над цим проєктом? Як обрали саме Василя Вишиваного?
— У нас із Всеволодом Кожемяком, почесним консулом Австрії у Харкові, від початку була ідея робити щось модерне. Робити класичну оперну постановку — нецікаво, бо їх і до нас було багато зроблено. Хотілося зробити щось сучасне, але у форматі оперної постановки, щоб там були усі її складові — балет, хор, оркестр, щоб це не була одноразова постановка в якомусь Будинку культури. Щодо постаті, то ми із Всеволодом давно спілкуємося, в якийсь момент у нас був мозковий штурм, і постать Вишиваного виникла сама собою.
Я читав кілька варіантів його біографії. Зокрема, Тімоті Снайдер подарував мені свою книжку. Безперечно, під час підготовки до написання лібрето читав деякі додаткові матеріали, уточнював деталі. Хоча це все-таки художній твір, там не буде документальної хроніки. Водночас у нас, окрім Вишиваного, з’являються й інші історичні персонажі, такі як Шептицький, Болбочан, Скоропадський. Тому ми спробуємо поєднати історичну основу з поетичним відчуттям часу, відчуттям історії.
ІСТОРІЯ ПРО ВИБІР
— Який аспект із життя Василя Вишиваного, того часу, особливо важливий для вас?
— Для мене це, зокрема, історія про вибір. Тому дуже важливим є момент приходу, відчуття, віднаходження української ідентичності Вишиваним. Бо це те, що було надзвичайно важливим і болючим сто років тому: коли багато громадян різних імперій — Австро-Угорської, Російської — проходили кожен своїм індивідуальним шляхом до віднаходження, пригадування українського, яке в ньому було, або ж до формування українського — як це було, скажімо, у випадку В.Габсбурга.
Проте все це мало змінилося і через сто років. Тому що і сьогодні вибір українства — це теж свідомий, ідеологічний, політичний крок. Попри те, що вже майже 30 років Україна незалежна, і в нас виросло нове покоління українців. Щоразу це якийсь свій шлях, свій вибір. Щоразу це доволі не просто, з певною відмовою від чогось і прийняттям для себе дуже важливих рішень.
«ПОВ’ЯЗУЮЧИ МИНУЛЕ З СЬОГОДЕННЯМ, ХОТІЛОСЯ Б ЗАПРОГРАМУВАТИ НА МАЙБУТНЄ»
— Відомо, що в п’єсі будуть і алегоричні персонажі...
— Вона будується як певна поліфонія. Ми дивимося на життя Вишиваного з перспективи його останніх днів, коли він уже потрапив на Лук’янівку. Він багато чого пригадує, багато чого йому з’являється у спогадах, мареннях. Це такий набір реальності й сюрреальності.
Це п’єса для рефлексій, щоб дивитися на історію не тільки з погляду фактів, цифр і фотопортретів з історичних підручників, а все-таки якось більш метафорично. Пов’язуючи минуле з сьогоденням, хотілося б запрограмувати на майбутнє.
— Як було сприйнято ідею п’єси?
— Тим, кому я розповідав, було цікаво. Зараз є інтерес до історії, причому такої, яка не дуже знана. Вона ніби й не прихована, але просто потрібно зробити якесь зусилля над собою, щоб підняти книжку й прочитати матеріал. Тож реакція поки що позитивна, а як буде далі — подивимося. Я сподіваюся, що цей проєкт буде мати розголос, бо ми вкладаємо дуже багато своїх внутрішніх сердечних ресурсів у цю роботу.
«СТИМУЛЮВАТИ ДО РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО УКРАЇНСЬКА КНИГА, УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ НИХ Є ЧИМОСЬ ПРИРОДНИМ»
— Розкажіть, будь ласка, ще про організовані вами заходи для популяризації читання на сході.
— Ми вже шість років працюємо з дітьми на Донбасі, возимо книжки, спілкуємося з учителями, школярами. Намагаємося запрошувати дітей в інші міста України, влаштовувати їм такі поїздки. А минулого року ми це все конкретизували, прописали проєкт «Читай — пиши» спільно з Українським інститутом книги та платформою «Барабука», аби поєднати приємне й корисне. Щоб діти читали, писали свої відгуки, а, з іншого боку, щоб їх стимулювати до розуміння того, що українська книга, українська література для них є чимось природним, чимось звичним, нечужим.
Цього року конкурс розширили, трішки поїздили сходом, поспілкувалися з дітьми. Подивимося, скільки нам прийде відгуків і якими вони будуть. Цікаво, що минулого року в нас було шість переможниць — усі дівчатка (причому члени журі отримують твори не підписані й не знають, хто цей твір написав). Можливо, це показово. Побачимо, що буде цього року.
— На вашу думку, чому зараз спостерігаємо зниження рівня читання, і не тільки в Україні?
— Трансформується культурний простір, видозмінюється присутність паперової книжки в нашому житті, це всесвітня тенденція. Як на мене, не дуже симпатична, але так чи інакше світ є такий, який є. Ігнорувати ці зміни, мені здається, нерозумно. Треба пристосовуватися і використовувати той потенціал, який нам лишається. Ховати паперову книжку поки що рано, люди далі її готові читати, просто потрібно створити для них більш прийнятні умови. Тобто потрібно зробити так, щоб книжка була доступнішою, щоб вона була поруч. Тому що зараз, на превеликий жаль, вона віддалилася від свого потенційного читача.
Та й наші письменники, якщо вони відчувають суспільство, країну, розуміють, що слід виходити зі своїх зручних робочих кабінетів і все-таки йти до свого читача. Бо читач сьогодні сам до тебе не прийде.
