Відомий російськомовний український поет Олександр Моцар (він неодноразово з’являвся й на сторінках «Дня») нещодавно дебютував і як прозаїк. У новому київському видавництві «Каяла» побачила світ його книжка «Родченко. Кошки-мышки».
Читачі, знайомі з поезією Моцара, мабуть, дійдуть висновку, що стилістично його проза досить міцно пов’язана з віршами. Той самий розмах абсурду, ті самі дивакуваті, смішні імена (кішка Поліна, Женя Яйцев, Готовченко і багато інших), та сама іронія, що веде не в стьоб, а в задумливу багатозначність. Зрештою, й дія роману (приймімо таке жанрове визначення бодай умовно) розгортається в тих-таки дуже пересічних, сказати б, робочих обставинах. Усе в книжці «Родченко» починається зі звичайного ранку в звичайнісінькій рекламній конторі. Ранок вирізняється з інших лише тим, що в офісі з’явився новий співробітник. Але раптом ця людина починає відігравати дуже містичну й загадкову роль. Та й колізії накручуються жаско, непередбачувано — зі стеженнями чи манією переслідування, з вибухами й пожежами, зі скороминущими романами, з пошуками відповідей на не зовсім однозначно сформульовані запитання та з п’яними філософськими диспутами. А завершується все взагалі драматичними подіями в зоопарку з досить «відкритим» фіналом, що його, мабуть, кожен читач зможе потрактувати на власний спосіб.
Що ж пропонує своїм читачам Олександр Моцар, окрім сюжету, переказувати який у рецензії, звісно ж, не будемо? Є тут, наприклад, доволі знущально виконаний, але переконливий соціальний зріз: «креативний клас» різної міри реалізованості, друга (швидше за все) половина двотисячних років, Київ і деякі місцини неподалік, аж до Чернігова включно. Нехитрі розваги «офісних чоловіків» у кафешках і парках, які раптом примудряються вивести в загадкові та страшнуваті сфери — в цьому, власне, можна добачити черговий варіант вічної метафори про буденність, що з сіро-профанної раптом перетворюється на інфернальну. Є матеріал для роздумів про роль конспірологічних теорій у нашому житті. Нарешті, авторське письмо, збудоване на підмурівку кількісно досить обмеженої, але цікаво та різноманітно застосованої лексики, з вигадливою образністю. І, звісно, трохи ігор із формою твору. Ці ігри здатні поводити за носа декого з читачів.
Використовуючи широку палітру алюзій і мотивів літератури минулих століть (від Достоєвського до Булгакова), Моцар, разом із тим, не вдається до стилізацій, натомість культивує свою, виразно індивідуальну письменницьку манеру. Мені важко чітко й однозначно змалювати портрет потенційного вдячного читача «Родченко», проте, гадаю, в ньому можна буде вгадати риси як любителя скептичних жанрових сцен із життя недосконалого соціуму, так і прихильника естетських тенденцій у сучасній прозі.
