Напередодні Дня святого Миколая «День» вирішив дізнатися більше про дитячу літературу. Гідом у світ творів для дітей став дитячий письменник (псевдонім Сергій Оксеник), літературознавець і перекладач, головний редактор журналу «Однокласник» Сергій ІВАНЮК.
— Сергію Семеновичу, якою є роль дитячої літератури? Чи має вона «виховувати» читача?
— Вислів «має виховати» не стосується літератури. Більше того, якщо в тексті твору, адресованого дітям, є тенденція виховувати, то вона, як правило, відвертає читачів від тексту. Дітей слід, наприклад, залучити до гри, і в ній розкрити певні цінності, які вони можуть перейняти.
Уживаючи цей вислів, ми насправді говоримо вслід за радянською пропагандою. Кожна дитяча книжка того часу була покликана виховати ті цінності, які потрібні для суспільства, і таким чином законсервувати його. Щоб діти були тими, ким ми (дорослі, суспільство) хочемо їх бачити. А цінність розвитку людства полягає в тому, що діти, буває, мають більше рації, ніж дорослі.
Тому в історичній перспективі — це дуже добре, що молодь не така, як батьки. Інакше будь-який процес розвитку зупинився б. Я не схильний вважати, що суспільство стає кращим від покоління до покоління. Але ж ми прагнемо, щоб ставало кращим. Тому голос письменника — це лише голос людини, яка має критичне мислення і готова вказати, що потрібно поліпшити.
«КНИГА, ЯКА БУДЕ ЦІКАВА І ДІТЯМ, І ЇХНІМ БАТЬКАМ»
— Що вирізняє хорошу книжку для дітей?
— Це має бути книга, яка буде цікава і дітям, і їхнім батькам. Для прикладу, чудові книжки Василя Аксьонова — пародії на піонерські детективи. Це «Мой дедушка-памятник» і «Сундучок, в котором что-то стучит». Дуже іронічні, хуліганські. Ми ними зачитувалися, хоч були вже дорослими. Але й діти зачитувалися.
Щоправда, бувають різні випадки. Наприклад, коли книжка для дітей уже написана новою мовою, а для батьків вона антипедагогічна. Наприклад, у нас був письменник Анатолій Костецький. Дуже хороший поет, який потім почав писати іронічну прозу для дітей.
Це, з одного боку, складно для дітей, бо вони повинні спершу мати об’єктивне знання, а книга буде пропонувати їм іронічний погляд на цю інформацію. З другого боку, він виховував це, абсолютно неприпустиме в радянські часи, критичне ставлення до дійсності. Бо тоді можна було лише до капіталістичної дійсності ставитися іронічно, а до нашої — ні, вона в нас була прекрасною.
«ГУМОР МОЖЕ СТАТИ НАШОЮ ВІЗИТІВКОЮ У СВІТІ»
— Як оціните стан сучасної української дитячої літератури?
— Мені дуже подобається, що нині з’явилося дуже багато авторів, які пишуть для дітей. Серед них є доволі талановиті. Думаю, це єдиний шлях до того, щоб з’явилися «колоси» дитячої літератури, — вони мають вирости із середовища. Для того, щоб з’явилася Дж. Роулінг, потрібно було, аби багато письменників писало для дітей. Мають вималюватися критерії, сформуватися канони.
Те, що нині багато видавництв працює над дитячою літературою, -прекрасно. Це означає, що вони виживають. Років десять тому цього не було. Видавництва, які видавали дитячу літературу, були приречені (крім «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», там був інший підхід — бізнесовий, дуже правильний). Але це було одне таке видавництво. А всі інші — видадуть кілька книжок, і — «на дно». А тепер — феєрверк. Будемо сподіватися, що це приведе до появи нових геніїв.
Тому що наша українська ментальність дала світу таких письменників, як М. Гоголь, М. Булгаков, Ілля Ільф і Євген Петров, — вони ж усі з України. У російській літературі вся гумористика походить звідси. Почуття гумору, іронії — притаманне нашому народові. І це повинно бути в дитячій літературі. Загалом, гумор може стати нашою візитівкою у світі.
Однак хороші письменники вже є, і їх багато. Я редагував книжку Галини Ткачук «Вечірні крамнички вулиці Волоської». Як на мене, це чарівна книжка. Є і серед старшого покоління, наприклад, Леся Вороніна. А ще — Галина Малик, у неї є душевна непозбувна молодість. Вона знає, якою мовою говорять діти.
Досить довго такі автори були «одиницями», нині нарешті пішла масовість. З’явилося багато дуже різних книжок. Канон дитячої літератури ламається уже тим, що з’являється тематичне різноманіття. Оля Купріян, наприклад, написала свої «Солоні поцілунки» про підліткове кохання, перший поцілунок. У неї також є оповідання про захоплення вампірами у шкільному середовищі, одностатеве кохання. Усе це у світовій літературі вже є, без цього не можна. Література ж тільки тоді буде цінною для читача, якщо вона буде говорити про те, що його хвилює. А ці теми є серед дітей, читачів, і не тільки серед підлітків.
А ми будемо сидіти і вдавати, що цього немає, бо нам це не подобається. А їм, може, і подобається. І причина, до речі, може бути в тому, що їм ніхто цього нормально не пояснив. Не так, як пояснюють пацани за школою, які самі не знають, що це таке, і знаходять в цьому тільки вульгарний аспект. А щоб це зробила доросла, мудра людина, яка може пояснити по-справжньому. Діти мають іти в життя зі знанням, а не з міфами, народженими на шкільному подвір’ї чи на задвірках.
«ФОЛЬКЛОР, НАРОДНІ АРХЕТИПИ ТАКІ Ж ВАЖЛИВІ, ЯК І НАШІ ГЕНИ, МОВА»
— А ця тенденція, порушувати складні питання, — доволі недавня? Бо знаю, що у певні часи українській літературі закидали якраз відсутність складних проблем, «солодкавість».
— Так, звичайно. Ця «солодкавість» взагалі давня проблема. Раніше була радянська література, яка складалася з національних літератур. При цьому білою кісткою завжди була московсько-ленінградська. Цим двом містам, де здебільшого жили письменники, які писали для дітей, дозволялося значно більше, ніж у будь-якій республіці. Це просто був закон побудови пірамідального суспільства. Усе найкраще — там. А ми були, як горох біля підніжжя піраміди. Тому нині це все відбувається не тільки традиційним шляхом. Тут ще є цей антиколоніальний момент, який дає можливість осмислити те, що було. Це боротьба проти насильницького насаджування впродовж багатьох десятиліть «солодкавої літератури» або, як у радянські часи казали, «рожевих шмарклів».
— Як вважаєте, чи варто українським письменникам запозичувати щось із західної літератури?
— Можливо, але мені здається хибним шлях, коли письменники намагаються збагатити літературу з допомогою чужих міфологій. Зрештою, історія відьомства в Англії, Західній Європі докорінно відрізняється від тих міфів, які існували в Україні. І якщо Дж. Роулінг розказала нам історію про Гаррі Поттера, то це не означає, що давайте всі писати про нашого, скажімо, Петька Гончара і його пригоди в чарівній школі.
Це найпростіший, найдешевший спосіб здобути популярність — написати репліку в традиціях, яких тут немає. У нас є своя міфологія, свої казки, свій фольклор. Він бездонний. Краще говорити з читачем своєю мовою, він ліпше нею володіє. Вона підсвідомо в ньому. Певні міфологеми нашого українського народу існують у його душі. Це те, що К. Г. Юнг називав колективним підсвідомим.
Крім того, це «гігієнічно» важливо. Ми таким чином підтримуємо свій рід. Тому що фольклор, народні архетипи такі ж важливі, як і наші гени, мова. Це такий спосіб самозахисту. Якщо ми хочемо змінити суспільство — це наша справа, але змінити мову і народ — таких інтенцій не повинно бути. Навіть інтернаціональний письменник Е. Хемінгуей писав, що народ вічний. І боротися, мабуть, потрібно за це.
«А ДІД ЩЕ НЕ ЧИТАВ. ПРО ЩО Я З НИМ РОЗМОВЛЯТИМУ?»
— Розкажіть, будь ласка, про ваші книжки. Якими новинками порадуєте читачів?
— Найближчим часом мають вийти дві мої книжки. Одна для підлітків — «Убивство п’яної піонерки», а друга — для дорослих — «Самка богомола». Перша — містичний роман. Дія відбувається у великому селі на півдні України в 1965 році. Це експеримент, тому що я знаю: діти люблять читати про сучасність або про майбутнє, а про минуле нібито ні.
А в книжці «Самка богомола» дія відбувається в недалекому майбутньому в таборі для російських біженців на Чернігівщині. Передісторія сюжету така: Російська імперія розпалася, у них з’явилося багато різних князівств-республік — Білгородська, Транссибірська. Вони постійно воюють, поглинають одна одну, вирощувати хліб нікому, в країні голод, небезпечно. Народ «ломонувся» в еміграцію.
Так уже сталося, що в них іншої дороги, крім як в Україну, — немає. У Білорусі їх ненавидять, одразу вбивають, а для Європи їм не вистачає знання мов. Тож вони всі біжать в Україну. І в таборах для біженців (бо Україна не може всіх одразу інтегрувати) їх навчають української мови, готують до життя в Україні, підшуковують роботу. Там відбувається детективна складова роману. Сподіваюся, що в першій половині 2018 року вийдуть обидві книжки.
— Тепер зазирнімо трошки у майбутнє. Як вважаєте, чи зменшать технології інтерес до читання?
— 20 років тому я вперше був у Америці й побачив там програму для вивчення англійської мови. Думав, що вивчення англійської мови стало індивідуальною справою кожного — ставиш програму і слухаєш. Але, на щастя, я помилився. Цей технічний пристрій не допоміг, все одно є підручники, книжки, без яких — як без рук.
Я не перебільшував би катастрофи, що діти нині більше читають у «Фейсбуці», гаджетах. От у моєму класі з приблизно сорока людей книжки читало четверо-п’ятеро. Решта не читали, хоч у них не було ніяких гаджетів. Вони грали у футбол, хокей, курили. Тож думаю, читачів ніколи не було більше, ніж тепер.
Є інша річ, на яку варто звернути увагу, — діти повинні слухатися у читанні батьків. Власне, і любов до книги є в тих дітей, з якими батьки в дитинстві читали твори. Насправді читати книжки разом зі своєю дитиною, а потім обговорювати їх — це велике щастя, якого багато людей не розуміють і не знають. Батько одного мого юного читача розповів такий випадок. Син їде до дідуся з бабусею і кладе у портфель мою книжку. Батько його запитав, навіщо він бере цю книжку, якщо уже її прочитав. Той відповів: «Я — так. А дід ще не читав. Про що я з ним розмовлятиму?» Це було дуже втішно.
