Справді так, Микола Рашеєв, чиї фільми «Бумбараш» (у співавторстві), «Заячий заповідник», «Оберіг» та інші увійшли до скарбниці вітчизняного кіномистецтва, наважився — у рік свого 85-ліття — написати і видати книгу. Назва її доволі промовиста: «Внутрішній емігрант. Записки склеротика» (видавництво НАИРИ, 2020). Цього тижня в Будинку кіно відбулася презентація книги.
ТЕАТР НЕВІДОМОГО КІНО
Усі, хто прийшов на презентацію, отримали справжнє задоволення від спілкування із самим автором. Про режисера і його книгу говорили, здебільшого з екрана, режисер Роман Балаян, актори Олександр Філіпенко та Олена Коренєва, кінокритик Євгенія Махтіна... А найзворушливішими були привітання ювіляру і автору мемуарної прози від дочок, Катерини й Марії, від онуків і онучок, яких у Рашеєва не багато й немало — одинадцять... Живуть вони по всьому світі — у Барселоні, Москві, Новій Зеландії навіть. А до них вже підтягуються й правнуки.
Всі ми, нинішні середнє і старше покоління, колись полюбили Рашеєва за фільм «Бумбараш» (наступного року стрічці вже 50 літ виповниться) — яскравий, сміливий, винахідливий, напоєний піснями й гумором. Про громадянську війну, коли усе перекинулось догори дригом і ніяк не хотіло вкладатися заново. Ні, жодної «пропаганди комуністичних ідеалів». Радше історична іронія, пересмішництво, ексцентрика тієї самої історії. Зрештою, це просто здорово — вигадано, знято, зіграно.
Тодішні «непускателі» (безсмертний персонаж Довженків із «Загибелі богів») зупинили роботу над фільмом, запідозривши, що «воно не теє», не туди б’ють режисьори (там ще був аксакал Аркадій Народицький, хоча участь його була доволі символічною), не тії пісеньки співають. Мовляв, цирк якийсь, а не героїчні будні битви за ідеали революції...
Порятував син автора літературного першоджерела, Аркадія Гайдара, який посвідчив: батько саме такі пісеньки й любив. Фільм знімався як телевізійний, то ж побіля телевізорів його і спіткав шалений успіх. Досі в пам’яті набитий дощенту зальчик в університетському гуртожитку, і як ми підспівували слідом за Валерієм Золотухіним, як підтанцьовували: живе, справжнє кіно!
«Бумбарашу» присвячено одну із главок «Внутрішнього емігранта». Як і решті фільмів, авторства Рашеєва. Цікаве, захопливе читання! Бо ж заледве не кожну роботу режисера чекали або повне закриття і покладення «на полицю» (як це трапилось із «Маленьким шкільним оркестром, зробленим у співавторствві з Олександром Муратовим, чи «Заячим заповідником»), або зупинка, перенесення термінів, цензурні вимоги й утиски (історія фільмів «Театр невідомого актора», за повістю Юрія Смолича, і «Королі та капуста», за мотивами книги О»Генрі). Заледве не половина стрічок Рашеєва долали дистанцію до глядацької аудиторії надто довго, доходили до нього із запізненням, й відтак виглядають як щось не надто відоме, яу світло далеких зірок...
Якось Рашеєв обмовився: «Мене звинувачують у тому, що я далекий від реалізму, що у своїх роботах займаюсь гротеском, ексцентрикою, фарсом і т.д. А в нашому житті, по суті справи, відбувається те ж саме». Тобто кіно режисера як раз і є гіперреалістичним, таким схожим на реалії нашого життя. Не тільки на ті ще, радянського періоду, а й нинішніх.
ПАМ’ЯТЛИВИЙ СКЛЕРОЗ
Отже, титульна назва книги «Внутрішній емігрант. Записки склеротика». На перший погляд суперечливо, а насправді дуже точно. Життя будь-якої людини складається не тільки із накопичення інформації, але із забувань. Без цього (не йдеться, звісно, про вікове ослаблення пам’яті, тут про інше — про один із механізмів культурного буття) неможливо жити — бо ж інакше засипле дрібницями і дрібничками, третьорядними деталями і детальками. «Склероз» — річ не просто корисна, але й технологічна, якщо оволодіти механізмами запуску циркуляції, сполучення сфер свідомого і підсвідомого.
Книга Миколи Рашеєва про те, як зберегти себе, свою самість, цілісність душі. Він зумів зробити це у своєму житті і маємо текст як своєрідне послання іншим. Про науку виходу в режим «самоізоляції» (не в сучасному, суто медичному розумінні), забування про невдачі... Тобто мова про те, якою мусить бути поведінка людини, аби в неї виходили справді мистецькі, справді гармонійні речі. Такі собі мікрокосмічні світи.
І, звичайно, про моральні принципи — те, про що нині чимало людей, у тому числі й інтелектуалів, воліють забути як про щось архаїчне і нежиттєве. Простий приклад. Батька режисера, Георгія Рашеєва, болгарського політемігранта, арештували у 1937-му. Заслали у табори, де він, висококласний інженер, працював і де вижив, на щастя. Після чого повернувся до себе на Батьківщину, у Болгарію. А його сина не раз схиляли до того, аби він зрікся батька, «ворога народу». Ні, не піддався. А коли б це трапилось — мали б людину з якимось іншим менталітетом. З котрим краще у мистецтво не заходити...
Книгу присвячено матері, Марії Рожанській — їй віддано найзворушливіші сторінки, пам’ять про неї бринить любов’ю й особливим щемом. Мати — це ще й київське дитинство 1930-40-х, оповідь про нього не тільки лірична і навіть філософсько-лірична, а й напрочуд цікава: стільки ж може запам’ятати, увібрати в себе одна людина!
А далі — далі про вчителів. Їх уроки так само цікаві, особливо нині, коли з педагогікою у мистецтві очевидні проблеми. Що найважливіше — ті уроки були не просто засвоєні, але й взяті до творчого арсеналу митця.
УДАРИ ПАЛИЦЕЮ. НАСЛІДОК: ВІДХИЛЕННЯ ВІД ЦЕНТРУ
Один із уроків, до прикладу. Автор цитує формулу драматургійного розвитку, запропоновану знаменитим режисером й водночас вчителем режисера Леонідом Траубергом. Формула, назва якої «два удари палицею».
Що за удари? А йдеться ось про що. «Першого удару слід завдати глядачеві на самому початку, аби він прийняв правила гри режисера і слідував їм упродовж всього фільму». Так! Сьогодні часто зустрічаєшся з авторською анемією, але ж тут про інше.
А коли ж завдавати другого удару? Цитую Трауберга, разом з Рашеєвим: «Ближче до кінця фільму, щоби той глядач був не в змозі передбачити фінал». Наука! Знов-таки скільки випадків, коли фінал вгадується вже на десятій хвилині — чи то люди нічому не вчились, чи учителі у них були не ті, що треба...
Хоча ж начебто і проста наука, тільки спробуйте застосувати її на практиці! Як і науку іншого рашеєвського педагога, товариша Трауберга по легендарному ФЕКСу Григорія Козинцева, який, цитую книгу, «пояснював нам сутність ексцентрики як відхилення від центру, відхилення від центру, відхилення від звичайного, шаблонного, стандартного. І тільки це відхилення дозволяє створити образ не тільки одного персонажа, але і фільму в цілому».
Скільки ж таких ексцентричних відхилень було у творчому житті Миколи Рашеєва. Хоча автор блискучої післямови до книги, історик кіно Євген Марголіт, стверджує й інше: коли безум стає нормою історичного життя, «норма викликає відчуття дива». Себто норма так само може бути чимось ексцентричним.
Прочитаймо, не відхиляючись убік, книгу Рашеєва!
