Коли валиться все навколо — імперії, канони, репутації, —
на кого тобі ще покластися, крім як на самого себе?
Ігор Померанцев
Упродовж 25 років (із 1903 по 1928 рр.) Арнольд Шварц працював у журналістиці, переважно шеф-редактором чернівецької газети Сzernowitzer Allgemeine Zeitung (Чернівецький універсальний часопис). Щоб підсумувати чвертьстолітній досвід авторові знадобилося півтори сотні сторінок книжкового формату й чотири дні. Свої спогади «Рев’ю одного журналіста» Арнольд Шварц не називає мемуарами (для нього це звучить надто претензійно), а радше альманахом, подає їх у лаконічному газетному стилі й робить це з любов’ю до професії, людей і місця.
ГЕНІЙ ДІЇ
Попри назву — «Рев’ю одного журналіста» — йдеться в книжці не лише про журналістську роботу, а про набагато ширше коло професій, які, однак, із журналістикою тісно пов’язані. Чимало з них освоїв і непогано себе в них проявив і сам автор. На сторінках книжки Арнольд Шварц постає як редактор, друкар, медіа-менеджер, військовий кореспондент, прес-секретар, рекламіст, імпресаріо тощо.
Така різнобічність свідчить, з одного боку, про особистість самого Шварца, який розумів важливість і сам прагнув безупинного розвитку та здатен був легко опановувати нові для себе напрями і сфери діяльності. А з іншого боку, це також ознака часу і професії — універсальність, багатофункціональність і взаємозамінність були просто життєво необхідні для нормального існування та розвитку газети.
Зумовлено це було також і тим, що газета під керівництвом Шварца часто експериментувала, запроваджувались новаторські підходи в роботі, й люди, звиклі працювати по-старому, не завжди готові були (не хотіли чи не могли) перелаштовуватися на новий лад. Тож їм потрібно було допомагати або ж і повністю перебирати на себе певний напрям роботи.
«Моя діяльність, не лише як журналіста, а й як купця, підприємця та фахівця з книгодрукування, наповнювалася завданнями з розширення газети, розбудови друкарні до найкращого в місті друкарського підприємства, повторного придбання перших сучасних лінотипних машин, приєднання власної книгарні до видавництва, видання річних календарів, альманахів, розкладів руху транспорту й телефонних довідників, але насамперед з видання великої адресної книги Чернівців і аж до перебудови приміщень...»
Проте саме журналістика була головним стрижнем і магнітом, який притягував усе інше, була тим, з чого Арнольд Шварц почав свою роботу і до чого постійно повертався. Навіть війна не примусила Шварца покинути журналістику, хоч і позбавила його деяких для цього засобів, змусила займатися улюбленою справою поза межами Чернівців, у екстремальних умовах. На якийсь час він навіть був змушений відкласти зброю інформаційну і взятися за вогнепальну.
Перша світова війна припала на час, коли журналістсько-видавнича кар’єра Шварца була в самому розквіті. Звістка про вбивство австрійського престолонаступника застала Арнольда Шварца у Львові, коли той повертався з Берліна, після покупки нового обладнання для друкарні (прослужило воно недовго: після захоплення Чернівців російською армією, техніку з друкарні вивезли на схід).
Арнольд Шварц не покидав Чернівці до останнього — вже навіть коли вулиці міста заповнили біженці, а неподалік редакції розмістилася артилерійська батарея, він із кількома колегами намагався й далі випускати газету, хоча, через брак робочих рук і паперу, це було непросто. Але, за твердженням самого Шварца, скрута сприяє винахідливості й підкидає ідеї та рішення, яких зазвичай марно шукаєш.
«Я робив тоді все, що міг. Запаси паперу танули на очах. Я скоротив обсяг газети. Уже давно з восьми сторінок стало лише чотири. Обсяг потрібно було зменшити. Вистачало і двох сторінок. Я шукав будь-який вид паперу. Чи мусить для газети папір бути обов’язково білим? Я брав червоний, зелений, жовтий, двокольоровий, і населення було щасливе».
ГЕНІЙ ПРОФЕСІЇ
Книжка Арнольда Шварца розповідає про особливості роботи тогочасної редакції і загалом про процес творення газети. Цікаво, наприклад, як діяла її інформаційна служба в умовах, коли не було телетайпу, факсу чи, тим паче, інтернету. Важливу інформацію з Відня отримували (чи туди передавали) телеграфом або ж за допомогою телефонного зв’язку, який тільки-но почав активно поширюватися. Щоб отримати інформацію зі столиці, спеціально резервувалася на певну годину телефонна лінія. Коли ж щось важливе відбувалося в Чернівцях чи околицях, то статті для віденських чи берлінських видань доводилося передавати телеграфом («П’ять чи шість тисяч телеграмних слів щоденно навіть не були рекордом»).
Розвиткові преси суттєво сприяла конкуренція. Сzernowitzer Allgemeine Zeitung була не єдиною чернівецькою газетою того часу. Дещо раніше почала виходити також Czernowitzer Tagblatt. Мало того, що це були щоденні газети, з якогось часу вони стали виходити двічі на день («О 10-й годині виходив передобідній номер, а о 5-й годині з’являвся вечірній випуск»). Конкуренція відбувалася також завдяки різним новаціям у сфері друкарства — кожна з цих газет мала власну друкарню.
Зміни відбувалися не лише в технічній та організаційній площинах, змінювалися і принципи журналістської роботи.
«Старий принцип — хто платить, той має право на публікацію чи замовчування повідомлення — вже більше не діяв. Кореспонденти почувалися вільними і приносили для публікації те, що редакція вважала важливим і правильним для друку.
Вже тоді знаходимо легенькі спроби журналістських розслідувань. Якщо десь щось трапилося — пожежа, убивство, крадіжка, заворушення, — то вже недостатньо було чекати, що скаже із запізненням у бюрократичному стилі міської ради тодішній інспектор поліції, а кореспондент тепер змушений був відійти від чиновницької плісняви і перевірити розслідування поліції та доповнити їх. Газета повинна була робити свій внесок, щоб із голови невинних волосинка не впала, винуватці потрапляли за ґрати, а постраждалі отримували компенсацію.»
Цікавими і колоритними є замальовки Шварца про деяких своїх колег-газетярів. Ось як він описує Якоба Гута, який був уособленням, у хорошому сенсі, «старої школи» журналістики: «Спеціалізацією Якоба Гута були «персональні новини», «призначення та переміщення», «некрологи». Він ретельно досліджував віденські газети і носив кожне призначення у своїй кишені. Перш ніж опублікувати їх у газеті, він заходив до новопризначеної особи додому і вітав її. Він ніколи не знімав капелюха, вітався завжди салютуючи. Крайові президенти і надвірні радники також знали його і приймали його козиряння двома пальцями з повагою. У післяобідній час він займався коригуванням текстів. Він приходив о 3 годині до редакції, до 3:30 спав у своєму кріслі, з 3:30 до 3:35 усміхався сам до себе, тоді брав перо і здійснював відмінне редагування.»
Детально та яскраво описує Арнольд Шварц і людей інших професій, причетних до видання чи розповсюдження преси. Наприклад, вуличних продавців газет або ж, як їх тоді називали, колпортерів (до нас дійшли хіба що відголоски цієї професії у вигляді продавців преси в електричках). На думку Шварца, хороший колпортер повинен мати особливу вроджену інтелігентність. Він мав бути наділений також розвиненим голосом і хорошими комунікативними навичками, але не в цьому полягав головний талант продавця газети: «Насамперед він повинен мати любов до газети. Газета і він повинні бути одним цілим, їх повинна єднати одна натура, лише один погляд на заголовки газети повинен його розігрівати, кров повинна стріляти йому в голову, а серцебиття прискорюватися втричі. Лише в такому разі такий колпортер є знахідкою для видавництва»
Навіть такі високі вимоги до розповсюджувача газети — ніщо в порівнянні з тими характеристиками, якими повинен був володіти редактор: «Тут приходять до редакції з питаннями з усіх сфер. Вимагають допомоги і не питають, чи вона можлива. Редактор у Чернівцях мусить робити все, що забажає публіка. Редактор у ролі захисника! Редактор як адвокат громадськості! Редактор як безкоштовний агент! Це гасла цієї епохи. При цьому до редактора звертаються не лише коли він сидить у бюро, але ж також і на вулиці, у клубі й удома, у себе в помешканні, завжди він мусить бути готовим служити».
Редактор мав володіти й фантастичною пам’яттю — деколи передплатники видання дивувалися та обурювалися, коли їх не впізнавали на ім’я чи в обличчя. Газета виконувала, по суті, не лише інформаційну, а й психотерапевтичну функцію: «Мені не потрібна публікація, мені потрібна розрада», — цитує Арнольд Шварц слова одного з читачів. Така перебільшена віра у всемогутність редактора чи газети (довіра до них), напевно, є свідченням того, що й редакція ставилася до своєї роботи відповідально, а до читачів із повагою.
ГЕНІЙ ЧАСУ І МІСЦЯ
Іншим магнітом і центром світу, навколо якого все крутиться в книжці, є Чернівці. Описуючи свою роботу, Арнольд Шварц подає доволі поверховий і уривчастий образ Чернівців столітньої давнини, але цього досить, щоб зацікавитися містом і навіть трохи його полюбити. Свою роль тут, мабуть, зіграло й вдале оформлення книжки, що містить чимало фотографій Чернівців першої третини ХХ ст. із колекції упорядника і перекладача цього видання.
Попри деякі технічні новації у газетній справі того часу та незважаючи на любов автора до рідного краю, Чернівці в його описі постають провінційним містом. Головна причина цього, мабуть, у географічній віддаленості від столиці. То був Далекий Схід за Австро-Угорщини, а за румунського правління — Крайня Північ.
Якийсь час Арнольд Шварц подорожує, живе та працює за кордоном, переважно в Західній Європі, але також на Балканах та навіть у Константинополі. За чотири роки він повертається в Чернівці і до журналістсько-видавничої роботи. Вочевидь, збагачений і натхненний зарубіжним досвідом. Зокрема й у сфері реклами — один із розділів книжки Арнольд Шварц присвячує саме цій галузі. За його оцінкою, відставання Чернівців (зокрема й його преси) на цій ниві вимірювалося десятиліттями. Шварц вважає рекламу наукою та дуже важливою для газети галуззю, розповідає про європейський та американський підходи щодо реклами, наводить приклади ефективних рекламних кампаній, свідком яких він був.
Віддаленість від столиці була не лише недоліком, а, певною мірою, навіть додавала місту ваги. Прикордонний статус означав, що місцеві газети читають не лише мешканці Буковини (громадяни Австро-Угорщини чи Румунії), а й жителі сусідніх країн. Це вплинуло й на зміст місцевих видань — у них почали висвітлювати, крім містечкових, також регіональні та світові події. Так само й про важливі події того регіону Захід дізнавався з повідомлень через Чернівці. Редакція газети працювала, як добре налагоджене інформаційне бюро. Для цього часом доводилося відбувати в закордонні відрядження. Про одну з таких поїздок, що демонструє важливе для журналіста вміння — бути в потрібному місці в потрібний час, згадує Арнольд Шварц у своїй книжці: «У 1907 році, коли в Румунії вибухнули селянські бунти... я відвідав міста Роман, Бухарест, Ясси, Джурджу і Фласка й мав можливість пережити ці, спочатку антисемітські, а потім аграрно-революційні повстання селян. Коли я знову вже прибув на вокзал Іцкани [перша австрійська зал. станція в передмісті Сучави, на кордоні з Румунією в той час. — Прим.], зустрів там кореспондентів франкфуртських, берлінських і багатьох англійських газет, які вирушали до Румунії. Пани кореспонденти були дуже засмучені. Я вже скосив траву на тій галявині»
