Наш світ далекий від досконалості. Проте у ньому існує якийсь вищий замисел, і завдання людини — іти до пізнання себе і через себе — до пізнання світу. Проте замість пізнання людина часто вдається до жорстокої експансії, прагнучи заволодіти світом, підкоривши його собі. Трагедія життя у тому, що людина — не така, якою видається. Людина — це часто маска, за якою приховано страшну сутність. Справжня істина відкривається у момент найглибшого болю; болю в усьому тілі, у кожному нерві. Саме такий стан переживає «та, що біжить по стерні». Тому саме вона здатна розповісти світові правду, бо тому, хто переживає фізичний і метафізичний біль, ти віриш.
Збірка відкривається віршем до Джеймса Мейса: «Коли усі вбивалися за гроші, // Він помирав за українські душі». У ній — багато зболеного і занадто відвертого. Суб’єкт цієї лірики має материнський первень, а тому так болить кожна смерть сина, болять утрати через безглузду і жорстоку війну, ініційовану «братом».
Ми не просили, то пощо приліз?
Поки не пізно, повертай в барлогу!
(«Брат»)
У новій книжці Наталі Дзюбенко-Мейс явлено два виміри: історичний — зболений і трагічний — і естетичний, сугестивність образів якого підносить читача у вимір прекрасного. У збірці «Та, що біжить по стерні...» у дивовижний спосіб поєднано епічну трагедійність і неокласицизм, що тільки потверджує думку про потребу нашої епохи в класичних образах, які постають порталом у світ одвічних істин.
І вся печаль, що розрива серця,
На кінчику простого олівця.
Суб’єкт лірики Н. Дзюбенко-Мейс наділений іще однією рисою: метафізичною крізьчасовою мудрістю. Подеколи він докоряє Богові за те, що наділив цей світ злом (ставить класичне запитання про те, що якщо Бог добрий і всемогутній, то навіщо він дав людині можливість бачити несправедливість і бути жорстокою?), яке спокушає людину.
Проте постановка тих «старих» питань змушує людину вигоряти. Митець, випромінюючи світло істини, переживає внутрішню спустошеність, яку прагне приховати від стороннього ока. Натомість у пересічному світі панує лицемірство і порожнеча, які переходять з епохи в епоху. І ось тепер розрахунок ведеться на українській землі, омитій кров’ю. Ідеологія радянського і пострадянського лицемірства породила жорстоких тиранів.
Суб’єкт лірики пропонує шлях тотального очищення світу. Потрібно знести п’єдестал, а не боротися з наслідками. Поетичне слово Дзюбенко-Мейс — інструмент, потрібний для того, щоб зробити світ чеснішим і мудрішим. Ця поезія привчає людину не боятися відвертості, не боятися говорити правду і відстоювати свою думку, навіть якщо і доводиться іти по стерні.
У збірці в особливий спосіб постулюється концепт «потреби слова». Наталя Дзюбенко-Мейс повертається в поезію після екзистенційного мовчання, пов’язаного з втратою найріднішого. У книжці кілька віршів, присвячених Джеймсові Мейсу. Незважаючи на прірву, яка утворилася всередині, поетка знаходить сили, аби сказати своє слово сьогоднішньому читачеві. Мовчання нині може бути занадто великим підступом. У час війни, коли щодня гинуть сини України, мовчання — це зрада.
Концепт «Україна» експлікований у збірці на кількох рівнях.
За плечима у кожного
нині стоїть
Україна.
Наталя Дзюбенко-Мейс пише нові молитви Україні, принаймні кілька її віршів мають молитовну символіку та організацію. І заради того, щоб зупинити безглуздя війни, її ліричний суб’єкт промовляє ці слова, хоча кожне промовляння дається непросто. Та, що біжить по стерні... Це страшний образ, у якому імпліцитно прочитується весь біль, який переживає жінка, а проте вона не зупиняється ні на мить.
«Не буть ніколи раю у цім кривавім краю», — писав Павло Тичина у «Скорбній матері». Н. Дзюбенко-Мейс вірить, що порятунок можливий — і останній розділ постає перемогою життя над смертю, добра над злом, пам’яті над забуттям, радості над трагедією. Життя існує для того, щоб смерть відступала.
Не треба смутку! Лускає рілля.
І це вже не мистецькі паралелі,
Ідуть полки Данила-короля,
І пісня кучерявиться про Хмеля...
Коли читав вірші, часом уявляв образ поля, в якому дозріла кукурудза. Але хто колись тікав восени (осінь — особливий топос у цій збірці) у кукурудзяні поля, той знає, що восени кукурудзяне листя — немов лезо бритви. Суб’єкт лірики Дзюбенко-Мейс іде саме через таке поле, саме по такій стерні. І та, хто здатна перемогти такий біль і радіти прекрасному й піднесеному, справді має щось від Діви Марії.
Краса, звичайно, порятує світ,
Коли поляже першою у битві
І Діви Обиди. І Жінки, яка є рікою. Вода не має ні початку, ні кінця; вона витікає з надр землі, з безодні часу, протікаючи повз місця людської трагедії та пам’яті, щоби зберегти цю інформацію у своїх інформаційних молекулах. Але кожною молекулою вода перемагає смерть.
Бо на війні. І навіть на війні
Життя завжди, завжди перемагає.
Так і поетичний суб’єкт Н. Дзюбенко-Мейс від треносу переходить до філософії життя, бо розуміє, що тільки любов і пам’ять утривалюють енергію життя у цьому світі, де так багато безбожності, лицемірства, масок добропорядності, під якими — цинічне зло і жорстокість людини, яка мовчить. Та, що біжить по стерні, переплавляє біль у слово:
Лунає Слово мудре і правдиве.
(«День», вірш, присвячений Ларисі Івшиній).
