Михайло СИРОХМАН: «Якщо на гелікоптері піднятися у височінь і поглянути на Карпати, то це один величезний рідкісний заповідник дерев’яної архітектури, цікавий на увесь світ»
Культурні пам’ятки мають не тільки історичну й естетичну цінність, це одне з втілень нас самих, нашої ідентичності, відповідь на питання, ким ми є як нація. Недаремно деякі імперські й авторитарні режими навмисно нищать ці споруди, аби стерти пам’ять народу, а значить, надовго встановити контроль над людьми. Нині тема втрачених культурних пам’яток, на жаль, набула особливої актуальності. Отже, ще більш вагомим стає доробок тих, хто докладає максимум зусиль, аби зупинити цю колоніальну політику безпам’ятства й повернути (часто, на жаль, з небуття) відомості про ті пам’ятки, які є візитівкою нашої культури.
Мистецтвознавець, художник-графік та викладач Закарпатської академії мистецтв Михайло СИРОХМАН уже понад 40 років досліджує дерев’яні церкви Закарпаття: фіксує храми, каплиці та дзвіниці на фотографіях і слайдах, розпитує про існуючі та втрачені храми старожилів, нащадків майстрів-будівничих, веде пошуки в архівах, листується із краєзнавцями, працює в архівах та з фондами музеїв Чехії, Словаччини, Угорщини... Тож не дивно, що книги дослідника стали бестселерами для всіх поціновувачів дерев’яних церков. Нещодавно результати дослідника здобули ще одне втілення — у проєкті «Втрачені церкви Закарпаття». У межах цієї ініціативи книгу Михайла Сирохмана було видано українською та англійською мовами, вдалося створити онлайн-мапу втрачених об’єктів (101 дерев’яна церква, 29 дерев’яних дзвіниць і 26 мурованих храмів з описами), курс відеолекцій та візуалізований словник термінів дерев’яної архітектури.
Чому в Чехословаччині була мода на українські дерев’яні церкви та видавалося безліч путівників Карпатами? Яке різноманіття стилів і форм чекає на усіх мандрівників Закарпаттям? Що треба зробити, аби українські дерев’яні церкви нарешті заслужено стали одним із символів України у світі? Ці та інші питання «День» обговорив з Михайлом Сирохманом.
ЗАКАРПАТТЯ — ОСЕРЕДОК НАЙБІЛЬШОГО РОЗМАЇТТЯ СТИЛІВ І ФОРМ ДЕРЕВ’ЯНИХ ЦЕРКОВ
— Скільки в Україні дерев’яних церков? І які наші позиції в Європі за цим показником?
— В Україні ще й тепер налічується близько 2500 дерев’яних церков. Є стародавні, скажімо, XVII століття, є й новіші — ХІХ, деколи навіть ХХ сторіччя. Проте найбільше в нас церков XVIII століття. В Європі Україна, безперечно, лідер. Та й у світі складно знайти країни, де було б більше дерев’яних церков. Хіба що, можливо, в якихось азійських, адже там багато буддистських пагод. Дерев’яна церква могла б бути додатковим символом України. Проте для цього потрібен належний європейський рівень охорони пам’яток.
— І хоч найбільше дерев’яних церков на Львівщині, саме Закарпаття є осередком найбільшого розмаїття стилів і форм дерев’яних церков. Чи могли б ви розповісти про причини, як так сталося, і про які саме стилі йдеться?
— Інші регіони більш моногенні, там немає такого розмаїття, але є варіації у межах однієї-двох форм, стилів. А на Закарпатті, завдяки його розташуванню, представлені форми та стилі церков усіх дотичних українських і закордонних територій. Наприклад, бойківські церкви (Бойківщина — це здебільшого гірська територія Львівщини й Франківщини) переходять і на Закарпаття. І це найдавніші храми, хоч, на жаль, небагато з них збереглося.
В Україні лемківські церкви є лише в Закарпатті або, точніше, були тут, бо лишилося всього дві класичні лемківські церкви, обидві в музеях — одна в Ужгороді, інша — у Києві. А три лемківські церкви були вивезені у Чехію. У такий спосіб їх врятували, бо вони були непотрібними у своїх селах. Нагадаю, що найбільша частина Лемківщини була в Польщі. Проте згодом українців звідти переселили (тож цей регіон етнічно зруйнований) й багато всього було знищено, але церков залишилося чимало. Другий лемківський район — це Словаччина, південні схили Бескидів. Церкви там постраждали під час двох світових воєн, але збереглися. Однак там інша біда — населення уже давно й мирно асимілюється. По суті там зараз мізерна кількість тих, хто усвідомлює себе українцями.
З франківського боку на Закарпаття заходять гуцульські церкви, їх у нас усього дві, але дуже гарні. Ну й нарешті готичні церкви, які в Україні є тільки на Закарпатті (цей тип церков майже повністю домінує у Румунії, а в Угорщині в цьому стилі збудовано чимало дерев’яних дзвіниць). Ці церкви так називають за високим шпилем. Також умовно можна говорити про барокові церкви, які подібні до готичних, але вежа в них завершується кулястими формами. Такими є основні різновиди.
Водночас у XVIII ст. три церкви було збудовані німецькими колоністами. Одну церкву вони звели для себе в селі Німецька Мокра, а ще дві були збудовані в українських селах. Обидві вже не існують, на жаль. От такий невеличкий підрозділ виник церков, які будувалися за формами німецької зальної церкви, об’єднаної одним об’ємом. І найменші, наймініатюрніші церкви також є у Закарпатті, хоч, на жаль, зараз їх досить мало лишилося.
До того ж Закарпаття — це єдина територія, де в абсолютно традиційному дусі церкви будувалися аж до середини ХХ століття, тоді як в інших регіонах цей спосіб будівництва завершився десь у середині ХІХ ст. Завдяки цьому мені вдалося, до речі, видати книжку про будівничих закарпатських церков. Я ще застав принаймні двох з них, а дітей майстрів ще багато в живих, і вони давали детальні відомості про своїх батьків. І це дуже цікавий ракурс дослідження.
«НЕМАЄ ДВОХ ОДНАКОВИХ ЦЕРКОВ»
— Читала, що «залом» є унікальним елементом, який існує виключно в архітектурі українських дерев’яних церков. А чим ще вони вирізняються серед інших?
— Вони вирізняються своєю досконалістю, яка полягає в логічності, вмотивованості усіх частин. Як казав відомий римський архітектор Вітрувій: архітектура — це поєднання конструктивного начала, функціонального та краси. Якщо всі ці елементи гармонійно поєднуються, ніщо з них не виходить наперед, не переважає, то це сприяє народженню архітектурного твору. І українська церква демонструє майже ідеальне поєднання цих трьох характеристик. Те, що ви бачите зовні, те є і всередині — верхи церкви, наприклад, працюють і в інтер’єрі. Українські храми не мають зайвого прикрашування, а необхідний мінімум реалізується з високим смаком. І сам декор мінімалістичний, дуже скупий — десь трилисники, десь шнурковий орнамент. Усе зроблено в міру й дуже делікатно, з великою пошаною до матеріалу — адже дерево саме по собі гарне. Тож усе в цій церкві засвідчує її належність до цього природного середовища, ніби народження в ньому.
Словом «унікальний» часто люблять грішити, застосовуючи його до не тих речей або зловживаючи ним у текстах. Проте до дерев’яної церкви це слово дуже точно підходить, бо це саме те, що є винятково унікальним. Немає двох однакових церков — це взагалі закон народного мистецтва, у якому ніби все одне й те ж, і все різне. Краса у варіативності.
— Якою була роль громади у процесі зведення церкви? Чи могла вона впливати на те, який храм будівничий побудує, або це було суто його рішенням?
— По-різному було. З того, що вдалося дізнатися про першу половину ХХ століття, а це можна проєктувати й на більш давні часи, то як правило за роботу брався майстер, який мав у своїй творчій біографії 30-40 збудованих хат, тобто він був визнаним майстром і розумів, як це робиться. По-друге, було замовлення від громади. А яким воно було? «Побудуйте, як у сусідніх селах». Хоч майстер, ясна річ, міг по-своєму осмислити храм поблизу. А близько десяти років тому в одному з районів будували нову церкву й голова наполіг, що оскільки вони Бойківщина, тож має бути дерев’яна бойківська церква. Йому вдалося переконати громаду й так і зробили. Тож інколи одна людина може вирішити, яку церкву будувати.
— А як щодо дзвіниць? Вони завжди будувалися в одному стилі з церквою?
— Дзвіниця — це окремий архітектурний жанр. Трапляються випадки, коли дзвіниця у вежі на церкві, і так часто й було. Дзвони були невеликі, і церковні вежі з цим справлялися. Проте потім, по-перше, люди хотіли більший дзвін, а по-друге, часто під час війни багато дзвонів забирали на переплавку на військові потреби, і, зрозуміло, назад їх ніхто не ставив. Тож багато дзвіниць було збудовано саме у 20-ті роки, після Першої світової війни. Були й давні дзвіниці, які одразу планувалися з церквами, таких теж є немало.
Різноманіття форм дзвіниць дуже велике. Недарма одна з моїх книжок називається «Дерев’яні церкви та дзвіниці Закарпаття» — вони на тому ж рівні, що й церкви, адже це теж пам’ятки архітектури. Як правило вони будуються в ансамблі з церквою. Майстри демонстрували дивовижне відчуття пропорцій — яких дзвіниця має бути розмірів, де має стояти, з якого боку, це все дуже добре узгоджується з самою церквою, узагалі з ансамблем споруд (часом він складався з трьох компонентів — ще була капличка). Це все дуже майстерно зроблено.
«ЧЕХИ ПРОСТО РИНУЛИ СЮДИ, БУЛО ВИДАНО БЕЗЛІЧ ПУТІВНИКІВ ПО КАРПАТАХ»
— Ви є упорядником книги Флоріана Запетала «Дерев'яні церкви Закарпаття». В альбомі представлено найповнішу збірку світлин дерев'яних церков цього регіону, зроблених чеським дослідником у 1919–1925 роках. Як чехи зацікавилися українськими церквами?
— Це дуже славна історія. Після Першої світової війни Закарпаття стало частиною Чехословаччини (1919-1939), а чехи на той час були дуже високорозвиненою нацією. І коли вони потрапили в цей заповідник у горах, етнографічний рай, де натуральне господарство, люди одягаються у власноруч виготовлений одяг, з дерева будують хати й створюють меблі, посуд та все інше — вони були вражені й неймовірно захопилися тим. Тож почалася потужна туристична промоція Карпат, які були тоді й природним раєм. І чехи просто ринули сюди, було видано безліч путівників по Карпатах, дуже цікавих зараз. Вони популяризували дерев’яні церкви, ті стали просто знаком, символом Закарпаття і асоціювалися з етнографічним і природним раєм. Одну церкву навіть у Празі установили.
Буквально з перших днів було визначено, що цими пам’ятками займатиметься відділ шкільництва, й було видано розпорядження: забороняється вносити будь-які зміни без дозволу держави. Організована тоді «Просвіта» одразу почала турбуватися про різні пам’ятки, зокрема й дерев’яні церкви. Приїхало кілька серйозних дослідників, видавалися альбоми, присвячені нашим церквам — це просто безцінна річ.
Флоріан Запетал устиг захопитися українськими церквами, ще коли воював у Карпатах у Першій світовій війні. З 1919 до 1925 року він здійснив безліч подорожей по Закарпаттю і Східній Словаччині (етнічним українським землям). Його фотографії безцінні, він зафіксував у дуже хорошій якості багато пам’яток. Однак видати їх не вдалося, і так ці матеріали лежали без руху років вісімдесят, і лише недавно ми видали великий альбом Флоріана Запетала. Були й інші дослідники. Просто часто центром їхньої уваги були люди, гори, але, коли вони бачили церкви, то розуміли їх цінність і фотографували принагідно і їх.
Завдяки, зокрема зусиллям чехів, багато церков було врятовано, а кілька перевезено. Причому держава купувала церкву в громади, і на отримані кошти українці добудовували свій мурований храм, як правило без особливої архітектурної вартості. Але радісно продавали архітектурну дерев’яну перлину.
— У чому проявлялася мода на українські церкви у Чехії?
— Ці церкви були настільки популяризовані, що, наприклад, директор шахти в одному чеському місті, який очолював також товариство із озеленення і прикрашення території міста, включив у свій план також перевезти з Підкарпатської Русі дерев’яну церкву. І з тим звернулися до влади, управління школами. Про це просила й православна громада в Братиславі. І таких звернень було дуже багато. Стало дуже популярним засобом прикрашати своє місто такою славною пам’яткою. Більш того, ці церкви й дотепер є туристичними об’єктами Словаччини та Чехії.
«УСІ КАРПАТИ МАЮТЬ БУТИ ТЕРИТОРІЄЮ ДЕРЕВ’ЯНИХ ЦЕРКОВ»
— В одній з лекцій ви пропонуєте доєднати Закарпаття до туристичного маршруту «Дерев’яні храми у польсько-словацькому пограниччі» (насправді це лемківські церкви). Що для цього потрібно зробити?
— Насамперед виконати те знамените домашнє завдання, яке ми ніколи не хочемо виконувати. Тому що в Польщі й Словаччині пам’ятки перебувають в ідеальному стані. А ще налагодити інфраструктуру й пояснити українцям цінність цих храмів. Тому що я вважаю, що всі Карпати мають бути територією дерев’яних церков. Якщо на якомусь гелікоптері піднятися у височінь і поглянути на Карпати, то це один величезний рідкісний заповідник дерев’яної архітектури, цікавий на увесь світ. Простежити ці зміни форм, починаючи від Польщі й Словаччини й завершуючи Чернівецькою областю, частково Румунією — неймовірно цікаво.
— Погоджуюсь, особливо щодо актуальності просвітницької роботи, адже у виокремлених вами трьох періодах нищення церков, два — фактично через людську необізнаність. Чи могли б ви коротко окреслити ці періоди?
— Я намагався їх згрупувати в три періоди руйнування, тому що в кожний історичний період вони були різними. У ХІХ — на початку ХХ століття дерев’яні церкви розбирали просто тому, що люди хотіли муровані церкви. Виняткове значення дерев’яної церкви було близьким до нуля. У ХІХ століття взагалі пам’яткоохоронна ідея в Європі тільки починала завойовувати свої позиції. Окремі дослідники — так, були, як і археологічні комісії з Відня, Будапешта, які щось занотовували. Проте це не була нормальна пам’яткоохоронна робота чи регулярна дослідницька, усе це було в межах загальних історичних досліджень. Коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, чехи принесли потужні дослідження і за них почалася нормальна планомірна охорона пам’яток.
Другий період, закономірно, радянський. По-перше, церковне будівництво було офіційно заборонене, а негласно забороняли й ремонтування церков. Немало храмів через це тоді загинуло. Проте були й навмисні нищення — церква оголошувалася аварійною або організовували підпали. А в 50-х три-чотири церкви розібрали просто на дрова... Щоправда, були хвилі потепління, наприклад, у період «відлиги» відремонтували багато церков, а чимало привели до гарного стану — поздирали бляху, перестелили ґонтом.
Третій період — в умовах незалежної України, коли разом з іншими настала й релігійна свобода. У нас тепер взагалі деколи неясно, кому пам’яткові церкви належать. Вони ніби мають бути власністю держави, а громада тільки орендує в держави пам’ятку. Проте в умовах свободи люди перекривають пам’ятки бляхою, інтер’єри оббивають картоном, штучними матеріалами і обмальовують... Тож багато церков знищено шляхом спотворення; можна сказати, що вони перестали існувати. І так само десятки церков загинули від вогню. Цей період характеризується не так навмисними акціями проти церкви, як незнанням. Свободою теж треба вміти користуватися.
«СУЧАСНІ ЦЕРКВИ, АЛЕ БАЗОВАНІ НА УКРАЇНСЬКИХ СТАРОДАВНІХ СТИЛЯХ»
— Як можна мінімізувати руйнівні дії людей? І які маємо позитивні приклади?
— Звичайно, має бути популяризація пам’яток, але разом з тим має бути й чітка відповідальність за руйнування, бо зараз вона нульова. Якийсь хлів згорить — то там цілий процес! А як згоріла церква — «ну то що робити, так сталося». Чомусь коли у Словаччині висить маленька табличка «пам’ятка архітектури», то нікому не спаде на думку цвяха забити в стіну. Бо порушників карають одразу, а не тоді, коли вже церкву перекрили бляхою або добудували до неї три поверхи. Там вибудовано систему так, що церкви є цінністю. Водночас держава виділяє кошти на ці церкви, поступово реставруються ікони, коли потрібно — збирають кошти й перекривають церкву ґонтом. А в Україні, наскільки я знаю, зараз навіть немає до кого звернутися щодо псування, спотворення церкви чи захоплення пам’яткової території, яка навколо церкви радіусом 50 метрів визначена. Раніше цим займалася прокуратура, а тепер навіть немає кому писати.
Хоч і в Україні є церкви, які добре збережені. Є розумні громади й священники. Скажімо, ті ж готичні церкви Закарпаття, діючі, і там громади самі перекрили церкви, причому дорогим дубовим лемехом, а не значно дешевшим ґонтом. В одному селі є фантастично гарна церква (яка тепер є музеєм), одна з найкращих пам’яток в Україні. І там дуже відповідальна жінка працювала, турбувалася про все, відкривала церкву, розповідала людям. А тепер її донька цим усім займається, і церква у дуже хорошому стані. На Львівщині теж є хороші приклади: священник поговорив з громадою села й самі вирішили, що пам’ятка повинна мати автентичний вигляд — тож вони здерли бляху й вкрили храм ґонтом.
І ще є позитивне явище. Зараз інколи дуже непогано будують нові церкви: такі, що є копіями якихось давніх зразків, і ті (що мені більше імпонує), які є сучасним прочитанням тих стародавніх стилів. Таких церков уже багато збудували у США, Канаді. Сучасних церков, але базованих на українських стародавніх стилях.
Марія ЧАДЮК, «День»
