На пострадянському просторі важко знайти безсторонніх і не заангажованих у політику аналітиків, які би показали ключові пункти геополітичних проблем Східної Європи. Спроба литовських інтелектувалів Томаса Венцлова і Леонідаса Донскіса не те що вдала — вона піонерська і міждисциплінарна.
Книжка побудована на листуванні двох друзів. Вони спілкуються, висловлюють свої думки, дискутують і сперечаються. І хоча «є однодумцями у багатьох питаннях, все-таки не співають в унісон і намагаються оцінювати ситуацію з різних ракурсів». Говорять про Орвела, Баумана, Безансона, Мілоша, Кеннана й цитують багатьох цікавих особистостей.
Стиль авторів нагадує відкриту університетську лекцію, де викладач не користується нотатками, а простими, зрозумілими науковими аргументами представляє своє бачення. Іноді зявляються більш фахові терміни, як от «постмодерністська деконструкція» чи «етноцентризм», але термінологія не ускладнює діалог, швидше збагачує.
Взагалі, дискусія двох науковців, які мають однаково високий рівень, завжди складна. Тому видавці книжки, напевно, були свідомі того, що не кожен читач зможе однаково сприйняти і взагалі зрозуміти авторів. Тут визначальною, очевидно, стала назва «Передчуття і пророцтва...» як аналіз щоденності й своєрідна гіпотеза щодо майбутнього Східної Європи. Саме назва визначає досить широкий спектр тем, які у той же час вузькі, бо стосуються нашого з вами життя, стосуються України.
Венцлова і Донскіс публічно розмовляють у двох напрямах: історико-політичному і філософічному. Обоє є філософами, культурологами. Томас Венцлова більш терплячий і врівноважений у своїх судженнях, має дисидентський досвід, життя в еміграції. Натомість Леонідас Донскіс як університетський викладач часто здається радикальним у судженнях: чого вартує його твердження, буцімто російські білі емігранти дали Альфреду Розенбергу текст «протоколів сіонських мудреців», і так Гітлер дізнався про іншу сторону євреїв.
Серед сучасних політичних лідерів прізвище Путіна у тексті зустрічається найчастіше. І взагалі, російський контекст займає істотну частину роздумів авторів. У цілому, стає зрозумілим, що сучасна ревізіоністська й терористична ядерна держава має не просто спотворені європейські цінності, а через радянську ностальгію прямує до поглиблення крайнього націоналізму. «Після нацизму й комунізму націоналізм тобі видається найбільшою загрозою — особливо тому, що він може співіснувати з тоталітарними ідеологіями та їхніми мутаціями» (Леонідас Донскіс). Злочинно підмінюючи поняття і викривлюючи факти, Росія не зможе повернутися обличчям до Європи. Українське питання виявляється тим одиноким засобом, який здатен гуртувати обдурений російський народ. Медійні маніпуляції, гібридна війна та ідея «відродження духовної святині» призвели до кризи, яка може завершитися дуже жорстоко. Програш України розставить місцями геополітичні пріоритети Заходу, США і Росії. Програш Путіна означатиме давно необхідне оновлення і модернізацію Російської Федерації. Щоправда, такі процеси завжди відбувалися через державні перевороти, революції й багатотисячні жертви. Війна в Україні однозначно йде не за початковим російським сценарієм.
Томас Венцлова і Леонідас Донскіс знаходять антропологічні універсалії в аналізованих ними процесах. Так, російська культура у дореволюційний період нічим не поступалася сусідній європейській, а російський лібералізм у більшій чи меншій мірі залежний від актуальних політичних лідерів, ніж від бажання народу.
Дисиденти з їхнім табірним досвідом підживлюють салонні західні дискусії, але радикалізм і помилки у прогнозах обмежують ширину поглядів. Однак заслугою дисидентів (В. Буковський, С. Ковальов) є їхній тверезий голос щодо Росії, на жаль, його не чують ті, хто приймає державотворчі рішення. Тут пригадаю момент, описаний у книжці, — це виступ Сергія Ковальова на конференції у Варшаві 2005 року. Мені пощастило на власні очі бачити, як зал стоячи вітав виступ російського дисидента і його слова про флірт західних лідерів із В. Путіним на тлі кровопролиття в Чечні. Чи не схожа ситуація відбувається і зараз щодо України?
Простою, але водночас універсальною є рекомендація авторів: «Правда ховається у спілкуванні — небагатьох людей, небагатьох ідей, небагатьох народів і культур. Нам слід розмовляти».
Дискутанти на загал не дають чітких рекомендацій і не роблять прогнозів. Це зумовлено швидкоплинністю подій, які не реально передбачити. Т. Венцлова й сам зазначає, що дуже часто помилявся у своїх прогнозах. Однак присутній у висновках оптимізм і самоіронія неабияк сподобаються читачам.
Варто відзначити й те, що позиція небайдужості й спонука до дій та взяття на себе відповідальності дуже актуальна саме тепер, коли відчуваються поразницькі настрої й апатія до важкої щоденності. Як співзвучний Л. Донскіс з Андреєм Шептицьким: «Історичний оптимізм — конструктивна і мудра позиція тих, хто перебуває на роздоріжжі. Не чекати на швидкий результат і навіть не сподіватися його побачити, а радше тихо працювати спільно з тими, хто формує майбутнє країни та суспільства».
