Мій колега по Інституту історії України НАНУ С. Віднянський попросив поділитися з читачами газети «День» враженнями від книжки про Августина Волошина, щойно опублікованої в серії політичних портретів, які Парламентське видавництво ось уже третій рік презентує українському читачеві. Я прийняв пропозицію з вдячністю, тому що історія карпатоукраїнського народу мене захоплює і хвилює. Упродовж тисячі років він був відрізаний від основного масиву українських етнічних земель, але зберігав з усіма нами культурні, звичаєві та психічні зв’язки. Автохтонних жителів Закарпаття називали рутенами, русинами, руснаками, але вони завжди були українцями. Власне, це ми стали українцями тільки в ХІХ ст., щоб відмежуватися від імперського народу, який привласнив нашу самоназву — русів, руських. Спільний для всіх нащадків середньовічної держави з центром у Києві корінь «рус» закарпатці зберігали довше, ніж галичани і наддніпрянці.
Уперше я познайомився із Закарпаттям влітку 1968 р., коли ЦК КПРС влаштував свято дружби народів, яке проходило в форматі зустрічей «знатних людей» союзних республік з мешканцями міст і сіл цієї багатонаціональної області. Мабуть, я потрапив в цю делегацію як представник української академічної молоді, оскільки не володів зовнішніми ознаками «знатності». Тепер здогадуюсь, що це свято — з мітингами, концертами, доповідями й почесним ескортом мотоциклістів — було задумане як матеріалізація свіжого на той час ідеологічного конструкту, який позиціонував всю сукупність громадян СРСР як «нову історичну спільноту» — вищу від народностей і націй. Не думаю, що задум виправдався, тому що закарпатські селяни дивилися на туркмена або якута у складі нашої делегації як на марсіанина. Однак у мене на все життя залишилися чудові враження, пов’язані з людьми, історією, культурою і природою Закарпаття.
Залишилося й відчуття глибокого незадоволення. «Знатні люди» були вражені й захоплені, але звичайні люди з Великої України мало знали, та й тепер мало знають про своїх великих співвітчизників за Карпатськими горами. М. Вегеш і С. Віднянський стверджують, що ім’я Августина Волошина закарбоване у назвах вулиць і площ, посмертно він нагороджений званням Героя України, в Ужгороді споруджений йому пам’ятник як президенту Карпато-Української держави, ім’я його носить Карпатський університет. Однак одночасно вони зазначають, що по цей бік Карпат ім’я А. Волошина мало що говорить пересічній людині (ст. 12 рецензованої книги).
Августин Волошин закінчив своє земне життя на 72-му році в московській в’язниці Бутирка, будучи незаконно вивезеним із щойно «звільненої» Червоною армією Праги. Радянська історіографія прирекла його на забуття як «українського буржуазного націоналіста». Присвячена йому досить велика західна історіографія була ув’язнена у спецсховах радянських наукових бібліотек. В Україні перші публікації про А. Волошина, у тому числі С. Віднянського, з’явилися лише в 1990 р. Проте за три наступних десятиліття українські історики, педагоги й філологи опублікували близько двох тисяч наукових і науково-популярних праць, в яких простежується життєвий шлях і багатогранна спадщина «батька карпатоукраїнської нації», як називають Волошина на Закарпатті. Авторами доволі істотної кількості цих публікацій є С. Віднянський та його учень М. Вегеш. Книга, опублікована Парламентським видавництвом, підсумовує всі попередні напрацювання про А. Волошина.
Історія Закарпаття першої половини ХХ ст. нерозривно пов’язана з ім’ям цієї людини. Сам він добре розумів значення своєї діяльності в утвердженні етнічної самобутності карпатоукраїнців. У 1934 році, коли відзначався 60-й ювілей, однодумці назвали його батьком нації. Відгукуючись на таке визначення у непрямій формі, він зазначив: «Народ наш вже сміло признаєся: я Русин, я Українець, в кожному кутику знають, чиї ми сини, куди належить наша нація» (ст. 145).
Розуміючи, наскільки пов’язані життя і діяльність Августина Волошина з його народом, автори присвятили перший з десяти розділів своєї книжки тисячолітній історії Закарпаття. Розділ «»Земля без імені» — батьківщина майбутнього президента Карпатської України» — за обсягом найбільший в книзі. Чому «Земля без імені»? Два десятиліття (з 1919 по 1938 рр.) територія карпатоукраїнського народу перебувала в кордонах Чехословаччини, від 1945 року — в кордонах радянської України. Для киян вона перебувала за Карпатами, і тому її назвали Закарпатською Україною, для пражан — перед Карпатами, а звідси й назва — Підкарпатська Русь. У 903 році одна з гілок білих хорватів, від якої походили карпаторусини, потрапила в залежність від кочових мадярських племен. Відтоді, якщо не зважати на короткий період перебування в Давній Русі, Закарпаття знаходилося в межах і в тіні Угорської держави.
Автори переконливо твердять, що розтягнуте на ціле тисячоліття панування іноземців призводило до економічної руїни, духовної темноти, морального приниження й організаційної безпорадності карпатоукраїнців. Угорці звикли до привілейованого становища в поділеній між ними і австрійцями клаптиковій Дунайській монархії. Майже половину населення угорської частини цієї держави становили немадярські етнічні групи і національні меншини — переважно слов’янські. Карпатські русини перебували в особливо тяжкому становищі. Коли виникла можливість еміграції, понад 300 тис. селян з Австро-Угорщини врятувалися від аграрного перенаселення втечею за океан. Карпатоукраїнська діаспора в США напередодні Першої світової війни стала досить впливовою.
Угорщина програла в ХХ ст. дві світові війни, зазнала великих територіальних втрат, і тепер її етнічна територія істотно більша, ніж площа, окреслена державним кордоном. Будь-який уряд в Будапешті мусить відчувати хворобливу стурбованість свого суспільства становищем співвітчизників у сусідніх країнах. Угорщина — член Північноатлантичного альянсу, де основні питання розв’язуються консенсусом, тим часом як Україна хоче вступати в НАТО. Отже, Угорщина має можливість шантажем домагатися максимуму прав для своєї етнічної меншини на Закарпатті. Хай йому грець, беріть максимум! Однак громадяни України мусять знати, якому асиміляційному тиску й економічному визискуванню піддавалися карпатоукраїнці правлячими колами Угорської держави, особливо в ХІХ — ХХ ст. Автори цієї книги повною мірою враховують цей суспільний запит.
Коли розпадалася Австро-Угорщина, всенародний з’їзд карпатських русинів у Хусті висловив одностайне бажання возз’єднатися з Україною. Однак історичні обставини виявилися несприятливими, і з ініціативи американської діаспори русинів Антанта у вересні 1919 року приєднала Закарпатську Україну до Чехословаччини. Ця країна репрезентувала себе як унітарна президентсько-парламентська республіка у складі Богемії, Моравії, Сілезії, Словаччини і Підкарпатської Русі, причому тільки останньому регіону, згідно з підписаним у Сен-Жермені договором, надавалися найширші права самоврядної території, включаючи автономний сойм з юрисдикцією у питаннях мови, освіти, релігії та місцевого самоврядування. Виявилося, однак, що чеські урядовці так і не надали автономію русинам, щоб не створювати прецедент для інших національних меншин. Проте становище Підкарпатської Русі в демократичній Чехословаччині було не порівнянно кращим, ніж в Угорщині. Ілюструючи цю думку, автори спираються на судження Ореста Субтельного, який спромігся одним реченням показати різницю: «Чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав» (ст. 53).
Наступні розділи книжки присвячені аналізу діяльності Августина Волошина — спочатку за часів Угорського королівства, а потім у Чехословацькій республіці. Розповідаючи про перші роки релігійної і громадсько-політичної діяльності свого героя, автори підкреслюють, що основи його патріотичного світогляду формувалися в родині. Він народився в сім’ї греко-католицького священника. На відміну від майже повністю змадяризованих родин національної (переважно релігійної) інтелігенції, в його сім’ї трималися руської мови і звичаїв.
Працюючи викладачем, а з 1912 року — директором Ужгородської вчительської семінарії, А. Волошин забезпечив учнів народних шкіл і студентів вчительських семінарій найголовнішими підручниками й посібниками. Його перший підручник «Граматика карпаторуської мови» з’явився в 1899 році, коли автору виповнилося тільки 25 років. Остання навчальна праця «Педагогічна методологія» побачила світ у 1943 році. Всього в його доробку виявилося 42 підручники.
Товариство Св. Василя Великого, засноване ще в ХІХ ст. Олександром Духновичем, було перетворено Волошиним на акціонерну компанію «Уніо» з книгарнею і друкарнею, в якій публікація навчальної літератури була поставлена на потік. З’являлися в цій друкарні й повісті, оповідання, п’єси, вірші Волошина, частіше за все — під псевдонімами.
Відзначаючи громадсько-політичні здобутки великого просвітника в угорський період, автори наводять авторитетні судження визначного карпатознавця Олекси Мишанича: «Оборона кирилиці від угорського шовіністичного наступу — одна з великих заслуг А. Волошина перед своїм народом. Він не побоявся на всіх рівнях виступати проти тих священників, єпископів і представників влади Будапешта, які намагалися запровадити на Закарпатті богослужіння угорською мовою і руські книжки друкувати латинським алфавітом» (ст. 129).
У травні 1920 р. А. Волошин заснував товариство «Просвіта», яке відіграло виняткову роль в утвердженні національної самосвідомості карпатоукраїнського народу. У редагованій ним газеті «Свобода» великий просвітник закликав: «Наш синьо-жовтий прапор є символом наших найсвятіших ідей, наших найглибинних засад і почувань, нашою програмою... Не позволіть нікому, щоби вороги зневажали його! Не забудьте, що вороги прапора суть ворогами самого народу!» (ст. 154).
Газета «Свобода» впродовж всього періоду існування давала правдиву інформацію про становище в радянській Україні: голод початку 1920-х рр., голодомор 1932-1933 рр., ленінсько-сталінські репресії. Редакції газети доводилося постійно полемізувати з комуністичною пресою, яка поширювалася на Закарпатті завдяки фінансовим вливанням радянського уряду. Вождь закарпатських комуністів О. Борканюк безуспішно доводив, що інформація про голод і репресії — це вигадки А. Волошина.
Найбільш істотним важелем в утвердженні національної ідентичності карпатоукраїнців були установи «Просвіти», поширювані Волошиним по всьому краю. У 1935 році «Просвіта» налічувала 10 філій, 235 читалень, 135 театральних гуртків, 44 спортивно-молодіжні організації. Загальний наклад виданих нею книжок дійшов до півмільйона.
У просвітницькій діяльності А. Волошин спирався на вчителів. Із цією метою він заснував у 1930 році «Учительську громаду», яка виступила з таким меморандумом: «Ми, підкарпатські українці, політично залишаємося вірними громадянами ЧСР, але ніколи не перестали і не перестанемо проголошувати нашу культурно-національну і етнографічну єдність з цілим українським народом» (ст. 157).
Висвітлюючи напрями діяльності цієї непересічної людини, М. Вегеш і С. Віднянський не забувають зазначати, що А. Волошин був і талановитим бізнесменом: організатором і керівником крайового кооперативного союзу, директором Підкарпатського банку, засновником десятків різноманітних підприємств. Однак вершиною діяльності А. Волошина була політична боротьба. Ухилитися від неї в складній міжвоєнній ситуації було неможливо. Завдяки підтримці співвітчизників він досяг у політиці важливих результатів: у 1924 році став організатором Християнсько-народної партії, в другій половині 1920-х рр. представляв інтереси карпатоукраїнців у чеському парламенті, після здобуття автономії краю працював на посаді прем’єр-міністра, з 1939 року став почесним головою Українського національного об’єднання.
30 вересня 1938 року голови урядів Німеччини, Італії, Великої Британії і Франції змусили в Мюнхені Чехословаччину віддати Німеччині Судетську область і в тримісячний строк задовольнити вимоги польської й угорської національних меншин. 5 жовтня президент Чехословаччини пішов у відставку, після чого Словаччина, а вслід за нею Підкарпатська Русь проголосили автономію. Прага затвердила її, бо відповідні переговори ішли вже кілька років. Чехословаччина стала Чехо-Словаччиною.
Перший уряд автономного краю очолив голова партії русофілів А. Бродій. Однак він проіснував лише два тижні. Виявилося, що Бродій був агентом угорських спецслужб під псевдо Берталон. 26 жовтня уряд очолив голова партії українофілів А. Волошин, який вже 25 листопада видав розпорядження про запровадження української мови як державної, а наприкінці грудня дозволив уживати поряд з назвою «Підкарпатська Русь» і назву «Карпатська Україна».
За рішенням Віденського арбітражу, Карпатська Україна змушена була передати Угорщині 12 відсотків своєї території з найбільшими містами — Ужгородом, Мукачевим і Береговим. Столицю довелося перебазувати в Хуст. Далі події розвивалися в прискореному темпі. 6 березня 1939 року А. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чеські регіони приєднувалися до Третього райху, Словаччина отримувала примарну незалежність, а Карпатську Україну Німеччина дозволила окупувати Угорщині. Такою була плата нацистів за союз з Угорщиною у війні, що назрівала.
Дізнавшись, що Словаччина стає незалежною державою, А. Волошин проголосив 14 березня самостійність Карпатської України. Наступного дня в Хусті зібрався всенародно обраний у лютому 1939 р. Сойм, який затвердив Волошина президентом. Однак угорська армія вже почала окупацію краю, якій не могли протистояти нечисленні загони Карпатської січі. М. Вегеш і С. Віднянський справедливо вказують, що початок Другої світової війни варто пов’язувати не з нападом Німеччини на Польщу у вересні 1939 року, а з нападом 40-тисячної угорської армії на Карпатську Україну. Це був перший збройний конфлікт в Європі після завершення попередньої світової війни.
До арешту працівниками радянської служби СМЕРШ А. Волошин жив у Празі й працював в Українському вільному університеті. У квітні 1945 року він став його ректором.
У двох останніх розділах книги М. Вегеша і С. Віднянського Августин Волошин фігурує в спогадах сучасників, в усній народній творчості й у художній літературі.
Ця книжка є найбільш повним виданням, присвяченим життю і діяльності батька карпатоукраїнського народу. Людини, яка заслужила усім своїм життям увійти в національну пам’ять українського народу.
