Щоранку Ґілен Віньйоль їде на роботу, яку ненавидить. У потязі витягає кілька сторінок із різних книжок і читає вголос пасажирам. Це допомагає йому бодай трохи не думати про те, що на нього чекає попереду. Працює чоловік у книгобійні — місці, де величезна і страшна машинерія перетворює книжки за допомогою ножів, зубців, окропу на купу однорідної маси.
Спочатку я подумала, що роман французького сучасника Жана-Поля Дідьєлорана — новітня версія «451 градуса за Фаренгейтом», де описано, як суспільство позбавляють книжок, щоб позбавити можливості здобувати нові знання і знаходити альтернативну офіційній інформації. Ґілен видавався мені дисидентом, який не боїться читати вголос, я вже уявляла репресії проти нього...
Але все виявилося навпаки. Віньйоль просто має таку роботу, ніхто не знищує книжки як небезпечну зброю. Їх просто перетворюють на макулатуру, яку потім можна використати для видавництва нових творів.
Чому ж Ґілен працює в місці, яке ненавидить усіма фібрами своєї душі? Вочевидь, це запитання актуальне для багатьох людей, не всім щастить мати улюблену роботу. Втім, з Віньйолем усе значно простіше, він — консерватор. Чоловік не має друзів і не хоче їх мати, бо всі нові знайомства його лякають. Це можна було б пояснити інтровертністю, однак як пояснити те, що він постійно купує однаковісіньких золотих рибок? Так, перший — Руже де Лілль (на честь автора «Марсельєзи») у нього оселився кілька років тому. Коли він помер, Віньйоль купив другого. В його династії вже п’ять рибок, Руже де Лілль Шостий з’являється, бо його попередник вистрибнув із миски. Причому рибку Ґілен обирає... за фото найпершого Руже.
КНИЖКА ПРО НАС
Загалом у книжці кілька дивакуватих персонажів, крім головного героя. Це його колега Івон Ґрембер, котрий теж працює на книгобійні охоронцем, ховає в будці книжки і зачитується александрійськими віршами.
Проте найдивніший — Джузеппе. Він — єдиний, кого можна назвати другом Віньйоля. Джузеппе також працював на книгобійні, якось напідпитку поліз прочищати машину — «Ненажеру» — від залишків паперу. Проте механізм спрацював — і відтяв Джузеппе обидві ноги вище колін. Відтоді чоловік на пенсії, пересувається на візку і страшенно хоче знайти... ноги. Вони-бо, подроблені, перемішалися з масою паперу. Каліка починає пошуки з затятістю детектива і знаходить книжку «Сади і городи минувшини». Саме вона вийшла на папері, виготовленому з маси, яку видала «Ненажера» в день катастрофи. Відповідне маркування стоїть під обкладинкою огидно-зеленого кольору.
Відтоді пошук цієї книжки перетворюється на справу життя Джузеппе. Кожним новим екземпляром він захоплюється і тримає його в руках настільки ніжно, наскільки міг би тримати відтяті ноги. Книжки шукають у крамницях, потім — у букіністів. Ґілен їздить по всьому місту, щоб забрати черговий екземпляр. Він навіть розшукав удову автора, і та віддає майже весь наклад, залишаючи собі кілька примірників...
Книжки потрапляють до Джузеппе дозовано — Віньйоль розуміє, що чолов’яга не витримає щастя у вигляді всього тиражу. Однак що може статися, коли в руки Джузеппе потрапить останній примірник, не знає ніхто. Ноги до нього повернуться — під огидно-зеленими обкладинками, однак насправді він залишиться калікою з ознаками чи то психозу, чи то параної...
Події в книжці розгортаються так повільно, що вона може навіть набриднути, однак автор не допускає цього. Дивакуватими персонажами, часом жалюгідними та сміхотворними, він утримує увагу читача.
Одного дня життя Ґілена змінюється. Він знайомиться з двома сестрами — бабусями, які запрошують його приїздити до них і читати вголос. Так у порожньому й сірому житті Віньйоля, ні, не додається барв, лише з’являється громадська діяльність, свого роду волонтерство.
Події тягнуться, наче густий клей, аж доки чоловік у вагоні не знаходить флешку. Саме вона докорінно змінює життя Ґілена. Там — щоденник жінки Жулі. Вона — прибиральниця туалетів у торговельному центрі, настільки захопливо і соковито описує свою роботу, відвідувачів вбиралень, загалом своє життя, теж сіре, буденне, позбавлене, як і в самого Віньйоля, сенсу, що чоловік просто закохується в авторку тих рядків.
І це стає початком найцікавішої інтриги: чи зустрінуться ці двоє нещасних і самотніх людей у великому місті? Відповіді на це запитання немає. Навіть автор її не дає. Він залишає фінал відкритим.
Чому варто читати «Читця...»? Бо це книжка про більшість із нас. Багато роботи, ще більше самотності, мало часу на себе та друзів, якщо вони є. Кожен день Віньйоля схожий на попередній, як близнюк. По-справжньому оживає і живе чоловік лише на вихідних. Він читає книжки в будинку для літніх людей, зустрічається з Джузеппе. І вже увечері в неділю стає нещасним, а з ранку понеділка рахує кожен день до п’ятниці. Нікого не нагадує? Мені — більшість знайомих, і часом себе.
Дідьєлорану вдалося блискуче описати нашу дійсність, сірість наших самотніх життів. Автор, втім, сам не додає сірих барв, він робить так, що читач їх сам побачить. З одного боку, книжка депресивна, нудна, а з другого — написана дуже стильно, і текст дійсно справляє враження. Завдяки дивакуватим героям, трагікомічним ситуаціям, діалогам, здебільшого — пустопорожнім. А ще — завдяки відчуттю радості й надії, яких щедро в кінці дарує письменник. Фінал — однозначно не «хепі-енд», однак він відкритий у правильний бік — до світла, того самого, що в кінці тунелю.
