Це інтерв’ю я обіцяла собі надіслати до редакції ще 24 лютого. Та на світанку того дня киян розбудили ракетні удари по столиці. Війна… Для Олександра Вільчинського ті страшні звуки, які злякали мене, не були «новиною»: взимку 2016-2017 років він як доброволець обороняв Авдіївську промзону.
Нині в нашій із ним розмові я нічого не змінюю, хоча деякі моменти тепер здаються занадто «мирними»…
«САМ ПРОЦЕС ТВОРЕННЯ МАЄ НЕ МЕНШЕ ЗНАЧЕННЯ, НІЖ РЕЗУЛЬТАТ»
– Ви, як на мене, демонструєте різножанрову стилістику власної прози. Від детективів – до історичних та міських романів. Це свідоме прагнення випробувати себе чи «диктат» самого матеріалу?
– Кожна книжка розгортається у часі, як і саме життя. Часом від задуму до його втілення минає багато років, і, мабуть, таки більше залежить від матеріалу, назбируються якісь враження, переживання, а потім все це переплавляється у текст. Щодо детективів, то це, вочевидь, почалося від мого редакторства у «Тернополі вечірньому» в дев’яностих, коли було модно публікувати детективи в «колонках із продовженням». Ну, або ще історичні повісті, які ми також публікували. І я шукав тоді авторів з відповідними текстами, навіть заснував премію за найкращу публікацію літературного твору в газеті, «Автограф» називалася. А потім, коли моє редакторство закінчилося, то якось несподівано сам узявся за детективи, у яких колишній журналіст Андрій Граб починає розслідування – «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство», згодом «Шерлок Холмс на Форумі видавців». А між тим з’явилися ще й історичні повісті та оповідання, антиутопія «Льодовик» і врешті-решт міські історії.
– Дослідники нашої сучасної літератури нарікають: нині письменники фактично уникають писати про сучасну людину, мінливість образу якої важко вхопити. Ваші романи «Дерева на дахах та «Інші двері» спростовують це. Як самі схарактеризуєте «героїв нашого часу»?
– А мені от якраз навпаки про сучасників писати найцікавіше. Коли пишеш, наче зв’язуєш докупи якісь на перший погляд розрізнені враження чи викликані ними емоції, вибудовуєш сюжетну лінію, деколи без початку й кінця, і сам процес творення має не менше значення, ніж результат. Тут усе просто й складно водночас, зрештою, як і все у житті, де динаміка поєднується з внутрішніми подіями. Це вже потім, із віддалі часу, коли роман виходить, то деколи самому дивно, чому саме так, а не інакше... Бо той же фотограф і фотохудожник Яків Довгань і Анжелка, чорношкіра українка з «Дерев на дахах», їхні стосунки – все це якось виринуло спонтанно. Це люди, яких життя уже добряче «пожувало», але які не виглядають розчарованими. Як і Марія та Валентій з «Інших дверей» – люди, які не здаються, всупереч обставинам.
– Ваші герої намагаються структурувати хаотичну пам’ять, вдаються до «археології» пережитого. Чого вас навчили ваші персонажі?
– Я й сам все частіше блукаю по цих лабіринтах, мабуть, це вже вікове. Гірше, коли хочеш згадати, а не можеш, як це було з Марією, або свідомо викреслюєш з пам’яті те, чого не хочеш згадувати, як Валентій. І якщо взагалі реально чогось навчитися від своїх героїв, у чому я не впевнений, то, мабуть, найбільший урок – це саме проживання разом із ними в тексті. Може, це навіть одна з причин, чому я цілих п’ять років писав «Інші двері», бо товариство Марії і Валентія – головних героїв цього не дуже то й великого роману, всього лише на двісті з гаком сторінок, було для мене як побачення з рідними. Хоча саме писання місцями давалося важко, деякі сторінки переписував безліч разів, аби досягнути максимальної відповідності явного і уявного. Наприклад, той розділ, коли Марії приснилося, що вона померла, чи «ульоти» Валентія... Загалом проза, як ніякий інший жанр, вчить терпіння.
ПРОЗА ЯК ПОТРЕБА ЗУПИНИТИ ЧАС
– Мені здається, ви винайшли спосіб розвитку сюжету: «діагональна композиція» (аналогія до прийому побудови фотокадру). Чи я помиляюся?
– Ну, можливо, хіба що як прийом наростання емоцій – хвилеподібно, то по висхідній, то по нисхідній. Хоча насправді візуальні діагоналі важко накласти на текст, і, чесно кажучи, цими формальними прийомами я зовсім не переймаюсь. І в «Деревах на дахах» – це лише назва першого розділу й не більше. Такий своєрідний штрих до образу головного героя фотографа, фотохудожника, який, звісно, мав би все це знати... А я дізнався із журналу про фотосправу, що, пригадую, впав мені в око на стелажі в бібліотеці імені Вернадського в Києві, де я працював над своєю кандидатською дисертацією і паралельно писав роман. А якраз по діагоналі десь за два столи, обличчям до мене, в контражурі, бо ж напроти вікна, сидів академік В’ячеслав Брюховецький. До речі, у нього я для свого Якова «позичив» бороду, сподіваюся, мені пан В’ячеслав це пробачить...
– Чи не улюблений ваш прийом – ту саму ситуацію описати під різним кутом сприйняття різних героїв. Уникаєте рецептів «правильного життя»?
– Це виправдано, коли є потреба мовби «зупинити час» чи бодай трохи пригальмувати, аби ще і ще перебрати в пам’яті, пригадати якісь події чи деталі. І стиснута до однієї доби дія роману, як в «Інших дверях», потребувала саме такого підходу. Знову ж таки, це виникло якось само собою. Взагалі стає зрозуміло лише десь від половини роману, що ті самі події Марія, Валентій й Алік переживають по-різному, хоча в житті саме так і буває. А «правильне життя» – це як? Маєте на увазі десять заповідей? Чи здоровий спосіб? Чи правильне харчування?.. Ну, тоді вівсянка зранку, до речі, мій улюблений сніданок.
«НАШ МАЙБУТНІЙ ГЕМІНГВЕЙ ВОЮЄ З ОКУПАНТАМИ НА ДОНБАСІ»
– Взимку 2016-2017-го ви як доброволець захищали Україну в Авдіївській промзоні. Про це – «У степу під Авдіївкою». Що нині сказали б про нашу воєнну прозу? Пророчили ж у розмові зі мною: «Майбутній український Гемінгвей нині воює із окупантами на Донбасі».
– Так, пригадую цю розмову. Якось і не віриться, що з того часу вже минуло майже вісім років... До речі, повість «У степу під Авдіївкою», якщо ви помітили, і починається, як у Гемінгвея «По кому подзвін», із розмови старого бійця з молодим. І схожих розмов на війні ніяк не оминути, я їх чув десятки разів... А закінчується уже, як у Ремарка, бо на нашому східному фронті ось уже восьмий рік і досі без змін... Такий-от вийшов своєрідний символізм. А наш майбутній Гемінгвей, може, ще й досі воює з окупантами на Донбасі чи вже відвоював і, як Алік в «Інших дверях», заліковує рани та лише збирається з духом, щоб усе побачене й пережите на війні викласти на папір. Я також відходив майже рік, поки сів писати, щоправда, був ще нарис «Перша штурмова» про нашу роту... Тим часом наша воєнна проза постійно поповнюється новими творами й десь уже мав би настати той момент, коли кількість перейде в якість. Але скажу відверто, що читати тих, хто пише про війну, не побувавши там, навіть іменитих, мені не цікаво. Просто не цікаво і все, бо ж одразу відчувається, що все це в них придумане й висмоктане з пальця.
– Не уникаєте автобіографізму в прозі. Чи рятує творчість від вигорання?
– Кожна книжка по-своєму автобіографічна, більшою чи меншою мірою, але цього ніяк не уникнути. Так, творчість рятує і навіть лікує, я вже не раз про це говорив. Зміни тем чи й навіть жанрів часто означають різні періоди в житті, хоча є теми, які проходять через усе життя. Іноді це дуже болісна терапія.
– Вловила певне протиставлення й взаємодоповнення у вашій творчості образів галичан і волиняків. Що на це скажете?
– Так це ж у нас давнє таке дружнє під’юджування одні одних. Либонь, ще з княжих часів?.. Галичани кепкують із волинян, як із трохи недорікуватих, а волиняни відплачують їм тим же, вважаючи такими собі хитро виструганими. Але все це без злоби чи зневаги, просто по-дружньому якось так склалося. Таке є і щодо подолян із-за Збруча, і щодо гуцулів, і лемків. Звичайно, можна було це й оминути. Але ж історія – жива, вихоплена із життя, от і прорвалось.
– Імпонує природність реплік ваших героїв, зокрема, в «Інших дверях». Пряма мова в нашій прозі – це окрема проблема, як і в кінематографі.
– Знаєте, колись у дитинстві дорогою зі школи я любив розповідати друзям вигадані історії про піратів, де кожен із них мав свою роль. І я вже тоді намагався передати якісь словечка чи фрази, притаманні лише тому, а не іншому. Мабуть, це пішло в мене ще звідти... А в кінематографі, на жаль, дуже часто й досі надмірна «олітературненість» мови просто нівелює будь-які сюжетні здобутки. Але щоб цього не було, треба розмовляти, жити цією мовою та ще й бажано в україномовному середовищі.
«ТЕРНОПІЛЬ ДОСІ НАДИХАЄ»
– Чи траплялися у вашому житті справді містичні моменти, які описали в текстах?
– Ну так, мабуть, як і в кожного... Найбільш містичне з усього містичного трапилося з «Останнім героєм». Коли на тому ж місці, про яке йдеться в повісті, за Чернихівцями на під’їзді до Тернополя, де дорога роздвоюється, і де, утікаючи на трофейному «віллісі», зморений Олекса закуняв, а Віллі, не знаючи місцевості, повернув направо, на Кременець, тобто знову туди, звідки приїхали... Так-от, на тому ж самому місці, перед роздвоєнням дороги, до мене дотелефонувалася Ніна Герасименко, аби повідомити, що ця моя повість отримала першу премію і Гран-прі на конкурсі «Коронації слова», яким вона тоді опікувалась. Хіба це не містика?
– Тривалий час пишете колонки, а це особливий жанр, який лише на позір здається легким. Як знаходите теми?
– Насправді тем безліч, і для мене ніколи не було проблемою знайти, про що писати. Часто навіть дві-три уже на черзі. Колумністика для мене, даруйте за аналогію, це як тренування в басейні перед більшими запливами. А часом це «випускання пари», також потрібно.
– Зізналися: «У Джойса був Дублін, у мене – Тернопіль». Чи нині існує питомо тернопільська атмосфера? У чому вона виявляється? Чи задоволені тим, як відтворюєте її?
– Це також було в контексті «Дерев на дахах», де головний герой ранками любив читати, як він казав, «старичка Джойса» і, здається, встиг дійти в «Уліссі» аж до 636 сторінки. Бо ж він ще з того покоління, яке вважало Джойса своїм... До слова, не всім моїм знайомим вдавалося дійти аж так далеко. Десь звідти й пішло, що в Джойса був Дублін, а у мене – Тернопіль. Можете не повірити, але Тернопіль мене досі надихає. Я люблю ходити містом. Це можна порівняти хіба з ходінням лісом, де мені так само цікаво. А щодо питомо тернопільської атмосфери, то вона для мене цілком комфортна, принаймні я купаюсь у мові, і це вже щастя! Був час, коли я був в епіцентрі міського життя, і це мене зарядило не лише на «Віагру для мера» чи комедію «На всі гроші», а й на інші тексти. Але тепер я здебільшого сторонній спостерігач, і, за визначенням усе того ж Якова Довганя, деколи з’являється відчуття, що ми існуємо начебто паралельно: я і це місто. І оця певна відстороненість від мейнстриму, мабуть, не найгірше для автора.
– Ви також автор концепції «Тернопільська альтернатива»: ідеться про літературний феномен, що склався на рубежі 2000-х років на Тернопільщині. Як розвивається цей феномен, на вашу думку?
– Так, це було цікаве явище, може, навіть феномен кінця дев’яностих – початку нульових, коли в Тернополі враз з’явилося ціле гроно авторів, які почали видавати твори у так званих масових жанрах, пригодницькі, детективні романи й повісті, любовні «жіночі романи» – Сергій Ухачевський, Леся Романчук, Олексій Волков, Мар’яна Юхно та інші. Вочевидь, це була потреба часу, коли ще ця ніша була порожньою. Ну, я і назвав це явище «Тернопільською альтернативою» і навіть протиставив, як тоді писав, «дещо нуднуватій житомирській школі» чи зацикленому на постмодерні відомому «Станіславівському феномену». Зараз, із віддалі часу, я би вже так не протиставляв, бо ж, вочевидь, усе це були пазли одного процесу становлення нової української літератури. Та тепер це вже не феномен, а просто цікаві автори, де кожен у силу свого таланту продовжує писати й видавати нові твори, які знаходять свого читача. Шкода, що Леся Романчук відійшла від написання «жіночих романів». На мою думку, це виходило в неї навіть дуже непогано, пам’ятаю, як ними зачитувалися не лише породіллі в пологовому, де вона й досі практикує, а навіть мій тесть, якому я їх приносив.
