«Нове життя нового прагне слова», — мовив поет. У нинішніх умовах це може означати й те, що розмовам про літературу не обійтися без сучасних медіа. Відеолекції «Шалені авторки» — саме на часі. Так само не оминути переосмислення спротиву української культури колоніальній політиці. Про це книжка професорки Віри Агеєвої «За лаштунками імперії».
«КУЛЬТУРНИЙ СПРОТИВ НІКОЛИ НЕ ПРИПИНЯВСЯ»
— У твоїй книжці йдеться про утвердження української ідентичності, відмінність української культури від російської та її антиколоніальний наратив. Іноді він прихований під «маскуванням», своєрідною езоповою мовою. Чи не є таке відчитування натяжкою, перебільшенням?
— Я сприймаю це твоє питання як провокативне, так? Ну бо нам, історикам літератури й культури, усе це зовсім очевидне. Ніколи не були ми одним народом. І НІКОЛИ не припинявся культурний спротив. Якраз про це моя книжка, з фактами, сюжетами, аналізом текстів. Наше ХІХ століття, з 1798 року виходу «Енеїди» Котляревського, починалося роздумом про втрачену батьківщину. Бо пишучи про те, що «греки, як спаливши Трою, зробили з неї скирту гною», — не міг же полтавський шляхтич Іван Котляревський, народжений ще в Гетьманщині, а натоді вже російський дворянин, не думати про спалений, сплюндрований росіянами Батурин, про всі втрати після полтавської поразки. І «Енеїда» ж якраз про те, що треба перемогти ворога, розбудувати нову державу, де можна буде поклонятися таки ж своїм, а не чужим богам.
А вже при початку ХХ віку Леся Українка в «Кассандрі» знову роздумує про долю Трої, про історіософію поразки та співіснування з переможцями. Таки ж горе переможеним, а до богонатхненних пророків треба пильно прислухатися. Уявімо початок ХІХ століття. Зброя програла, прислали сюди, як у Стороженка герой нарікає, «губернаторів з Петербурга», і ніхто ж тут їм не радів. Національна тожсамість завжди усталюється через відмежування себе від інших. Українська ідентичність упродовж більш як двох століть формувалася через розмежування з росіянами. «Москаль» (варто почитати Квітку, Котляревського, Стороженка) поставав як чужий, ворожий і — що важливо — культурно нижчий. Не кажучи вже про градус антиімперського спротиву в Тараса Шевченка! І, до речі, нинішні пресмішні й незграбні спроби «вийняти» Шевченка з канону та сформувати канон «без Кобзаря» — таки від тотальної неосвіченості. Уже радянські спеціалісти сто років тому пробували це зробити, між іншим. Є тверде осердя канону, якого безтолковими закликами не зрушити.
— У відомому дослідженні американсько-польської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» авторка викриває шовіністичний дискурс цієї літератури на прикладі творчості Толстого, Достоєвського та ін. Як вважаєш: чи її ідеї певним чином є симетричними стосовно твоїх?
— Поза сумнівом. Це теорія постколоніалізму. Я завдячую багатьом теоретикам, Томпсон серед них.
— Ти стверджуєш: маємо заснувати свою русистику. Яким саме має бути її завдання й спрямування? Вона, здається, досі існує в університетах, але її характер цілком протилежний тому, про що пишеш ти.
— Русистика потрібна як наука насамперед політична. Елементарно для потреб деконструювання тих імперських міфів, які Кремль ненастанно вживлює в голови українських користувачів їхніх сайтів. Ну, і показати, що з нашого культурного вжитку було вилучено радянською цензурою якраз антиімперський наратив. Лесю Українку однаково ревно забороняла і царська, і радянська цензури.
— Як на мене, сучасна українська література нарешті відійшла від озирання на літературу російську («Тютюнник — український Шукшин», «Сосюра — український Єсенін»). Чи ми подолали антиколоніальний дискурс?
— Та література була відійшла від того озирання ще у золоті двадцяті, потім знову нас пригнули. Так, ми нині польську літературу сучасну, думаю, знаємо, читаємо більше, ніж російську. Відбувається вивільнення з-під російського культурного диктату. Тільки державна політика мала би більше цьому сприяти. Однак процеси й так незворотні. Імперія розпадається, ми виходимо з її зони впливу.
— Чи явище шістдесятництва було виявом аварійних механізмів культури? Наскільки його вплив на загрожену культуру був реальним?
— Шістдесятники постали на краю культурної прірви, після всіх зачисток попередніх десятиліть. І якраз на їхньому прикладі добре видно, якою тривкою виявляється колективна пам’ять нації. Їхнє обстоювання спадку репресованих, їхнє «ґрунтянство», наголошення закоріненості у свою землю суттєво послабило руйнівний вплив імперської пропаганди. Шістдесяті — це повернення до притомності нації у багатьох вимірах.
«ШАЛЕНІ АВТОРКИ» — ДОБРИЙ МАЙДАНЧИК ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ НАГАЛЬНИХ РЕЧЕЙ»
— Як виникла ідея відеороликів «Шалені авторки», які ти й Ростислав Семків винесли на широку аудиторію? Які перспективи розширення проєкту?
— Адаптуємося до нового середньовіччя, коли домінує усна культура, працюємо вдома та все більше слухаємо, ніж читаємо. Така реальність, особливо увиразнена пандемією і дистанційною освітою. Якщо не будемо говорити, то й читати нас не будуть. Та й формат розмови загалом добрий для з’ясування багатьох речей. Тут істина ніби вловлюється у процесі обговорення, і для слухачів це теж цікаво спостерігати. Важливо дати уявлення про явища, процеси, потім хто захоче, піде до джерел.
Ми говоримо про речі, яких в українському інтелектуальному й інформаційному просторі майже не торкаються, у нас немає подвійних стандартів і нам не заважають ні внутрішні, ні публічні редактори чи цензори. До того ж з’являється можливість зворотного зв’язку, часом бувають цікаві коментарі, завваги. Слухачі можуть вибирати, що й коли слухати. А короткий формат дисциплінує думку. Мені подобається, що я не сама читаю лекції, а маю співрозмовника. Нам самим іноді щось нове відкривається у явищах, які інтерпретуємо.
А щодо розширення проєкту, то побачимо, як він розвиватиметься. Нашу ідею підтримав Фонд імені Гайнріха Бьолля, без їхнього інтелектуального й фінансового сприяння нічого б не вийшло. Адже потрібна техніка, монтаж. Хотілося б якось втриматися, це дуже добрий майданчик для обговорення нагальних і важливих речей.
— Чому тільки жінки-письменниці? Позитивна дискримінація?
— Та ні, не позитивна дискримінація, швидше особливий кут зору. Жінок у класичному каноні не так і багато, як могло би бути. І увагою вони в нас таки обділені. Сподіваюся, у наступному сезоні зможемо робити й конче потрібну ревізію й деконструкцію ґендерних стереотипів. Зокрема, і в сучасній літературі. Знов-таки, не хочемо обмежуватися лише українською культурою, бо схожі процеси розвивалися у різних культурах, і важливо бачити збіжності й відмінності. Ми з Ростиславом іноді мусимо себе обмежувати, бо в тридцять хвилин не вкладаємося. Іноді «за кадром» уже договорюємо і продовжуємо дискутувати.
— Від Востонкрафт до Оксани Забужко: такі персоналії озвучені на цей момент. Хто на черзі в списку? Яким чином він доповнюватиметься?
— Вибирали таки класичні, канонічні імена, тих, про кого можна зробити найцікавішу історію. Я сповідую принцип, що письменники не лише творили, вони часто ще й власне життя зрежисовували як перформанс, естетизували його. А вже у ХХ столітті — то експерименти з моделями родини, з новою мораллю бували і захопливими, і часом дуже болісними, навіть трагічними. Війна статей знала різні етапи. Але певна, що найреволюційніша зміна, яка відбулася в ХХ столітті, — це зміна стосунків між статями. Так що говоритимемо про найцікавіших письменниць, але також будуть і проблемні, а не біографічні презентації.
— Відеосюжети постають як озвучення культурного спротиву письменниць патріархальному суспільству: чи то у Великій Британії ХІХ століття, чи в Україні вже ХХ-го. Так і задумано?
— Не те щоб свідомо задумано, але ми ж не випадково вибираємо «шалених» авторок. Шалені — це ті, що не боялися йти проти течії, долати стереотипи, заборони. До речі, не лише культурний спротив, а й політичний часом. Союз українок — це не лише про культуру, а й про політичні амбіції, про долучення жінок до життя громад. Союз мав осередки по всій Галичині, Мілену Рудницьку обирали послом до парламенту. Формувалася політична свідомість у жінок, національна свідомість. Може, й Союз українок немало допоміг тому, що українські жінки так активно боролися в лавах УПА.
«ДЕІЄРАРХІЗАЦІЯ, ЗРІВНЯЛІВКА СТАЛИ ЗНАКАМИ ЧАСУ»
— Живемо фактично без товстих літературних журналів. На літературних сайтах — їх обмаль — не осмислюються тенденції сучасного літературного процесу. Наприклад, останнім часом з’явилося чимало белетризованих біографій: їх критично не проаналізовано. Не викристалізовуються орієнтири. Нині чи не кожен блогер може вважати себе письменником. Який вихід із цієї ситуації?
— Думаю, товсті журнали — це вже вчорашній день, цифра таки витіснить паперову періодику. І біди в цьому не бачу. З’явилися нові форми. Повторюся: нині більше слухають, ніж читають, коли йдеться про освітні й просвітницькі тенденції. Аудіокнижки теж стають усе популярнішими. Зрештою, змінюється носій, але ж текст зостається текстом.
А от що не відстежуємо тенденції та не інтерпретуємо тексти, то почасти правда. Поясню, що маю на увазі, коли кажу «почасти». Деієрархізація, егалітарність (попросту зрівнялівка!), на жаль, стали знаками часу. Дуже схоже було рівно сто років тому, коли так звані пролетарські неосвічені критики, письменники провчали Миколу Зерова й Максима Рильського. А зараз усе те, що говорилося чи бубонілося десь у приватних розмовах, мають змогу поширювати в мережах. От і виходить, що під новиною про нову нобелівську лауреатку з’являється одразу коментар українського користувача: мовляв, ну яким нездарам вони там дають мільйон доларів... При тому, що користувач уявлення не має найменшого про творчість письменниці. Коментарі неосвічених нахаб під текстами класиків, інтелектуалів — уже звична річ. На це треба просто не зважати. Нема на те ради. Сподіваюся, минеться, як уже не раз бувало.
Усі хочуть простих рішень, але життя складне — і сенси складності комусь доводиться осягати. Ієрархії й канони треба обстоювати, це найперше завдання університетів, академічної спільноти. Щоб не обтяжений знаннями української літератури Михайло Назаренко не пропонував викинути з канону Шевченка або замінити Марка Вовчка талановитішою, за Назаренком, Ганною Барвінок. Просто від неосвіченості він не соромиться говорити те, що ще сто років тому дискутувалося таки ж неокласиками й ревнителями проросійської пролетарської літератури, яку мали творити робітники «від верстата». Тоді й Шевченка теж викидали. Але канон має тверде осердя, і Шевченка викинути не змогли. Я писала про це у своїй «Апології модерну», Юрій Шевельов блискуче аналізував канонотворення на матеріалі двадцятих. Але зараз тенденція: щоб писати й заперечувати, то не треба читати. На щастя, не Назаренко формує канон і університетські програми. Тих, кого він «відкрив» у своїй хрестоматії, ще Микола Зеров у двадцяті визначив і схарактеризував як письменників другого чи й третього ряду.
— Так, мимоволі на думку спадає аналогія з колишнім так званим пролеткультом і сучасною маскультурою.
— Я про це й казала повище, процеси застрашливо схожі. Не може бути культури без ієрархій, і не всі можуть писати добрі сонети. Божий дар ніяким демократичним чи популістським указом не подаруєш.
— Складається враження, що в літсередовищі панує специфічний ейджизм: якщо письменник не є медійно активним, його не існує (приміром, Валерій Шевчук, котрий у тебе справедливо постає як певний зразок митця, не «заплямованого» соцреалізмом).
— Ні, це не ейджизм, просто змінилися способи побутування тексту, як і способи репрезентації. Шевчук справді добрий романіст, дуже добрий. А що зараз треба бути медійно активними, то так, мусимо. Така реальність. Шкода, що нікому написати про того ж Валерія Шевчука. Але все ж ми приречені осмислювати доробок попередників, без цього не відбудеться наступне покоління.
— «Через сто років договорювати те, що не дали сказати», — твоя теза. Які теми, на твою думку, вимагають нагального опрацювання?
— Ми нині мусимо щось договорювати після Сандармоху, якось загачувати ту прірву між поколіннями. Хоч трохи задовільно вже знаємо двадцяті. Гірше — передреволюційні роки. От, до прикладу. Недавно прочитала у спогадах, що журнал «Українська хата» фінансово підтримувала українська громада міста Томська. Так, цілий культурний сюжет, пласт історії. І ніхто про це не написав, принаймні з належним аналізом. І процеси 1960-х знаємо погано. Еміграційну літературу, МУР треба популяризувати. Там десятки першорядних текстів.
