Продовження. Початок див. у «Дні» №№5-6 від 28 січня 2022 р. https://day.kyiv.ua/uk/article/media/sumnyy-yuviley)
Що українців привело до Голодомору?
Працюючи над другою частиною «Волині», Самчук паралельно працював і над іншими творами. Така була специфіка його письменницької роботи. Зокрема, ще над одним «селянським романом» – «Марією». Саме «Марія» стала чи не одним із найбільш відомих творів письменника.
Побачив світ роман у 1934 р. – якраз після Голодомору на теренах радянської України. Власне, це був перший художньо-літературний твір, де було розказано про цю трагедію, яку заперечувала радянська влада і її «інтелектуальні підспівувачі» в країнах Заходу.
Але чи можна вважати «Марію» твором про Голодомор? І так, і не зовсім так. Письменник не був свідком Голодомору. У той час він, як уже говорилося, навіть не побував на теренах Центральної України й не знав центральноукраїнських реалій. Інформація про страшний голод на великій Україні до нього, як і до західноукраїнців та діаспоріан, доходила із мас-медіа. А про життя на теренах Центральної України письменник, про це теж уже йшлося, довідувався від Марії Зоц. Тому у творі знайшли відображення певні моменти з життя її родини. Але не тільки. Використовував Самчук і свій селянський досвід, звертаючись до епізодів із життя рідної Дермані
Роман «Марія» – твір філософсько-ідеологічний. Самчук, як чудово це показав Сергій Синюк у книзі «Улас Самчук: ескізи до творчого портрета», намагається зрозуміти й роз’яснити, чому можливою стала трагедія Голодомору. І шукає тут не стільки «зовнішніх воріженьків», скільки «внутрішнього ворога», який сидить у душах українських селян.
Образ Марії у творі набуває символічного характеру. Та й загалом у романі чимало символічно. На початку, а потім укінці роману Самчук так говорить про тривалість життя Марії: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів». Вона, виходячи з підрахунків, народилася в 1861 р., коли в імперській Росії відбулася аграрна реформа й було ліквідоване кріпацтво, а закінчилося її життя, коли вже в Росії більшовицькій (офіційно – Радянському Союзі) відбулося нове (колгоспне!) закріпачення хліборобів з трагічним фіналом для сільської України – Голодомором.
Це були роки відносної свободи для селян. Звісно, щоб добитися їм хоча б якогось добробуту, треба було докласти зусиль – й немалих. Але вони могли ставати, попри різні владні перипетії, господарями на своїй землі. До народження й після смерті Марії селяни такими не були.
Чому ж український селянин утратив свободу? Над цим розмірковує Самчук у романі, вдаючись до символізму.
На перший погляд перед нашими очима в творі розгортається любовна історія. Маємо такий собі трикутник «Марія-Гнат-Корній». Непрості в ньому стосунки. Господар Гнат Кухарчук любить сироту Марію, яка пішла в найми. Однак Марія кохає бідняка Корнія Перепутька, якого забирають служити на флот. Марія спочатку виходить заміж за нелюбого Гната. Але коли повернувся в село Корній, сім’я руйнується. І Марія врешті стає дружиною Корнія, народивши йому дітей. Далі в романі маємо непросту історію сімейства Перепутьків.
За цією любовною історією простежується відповідна символіка. Героїня твору між заможним господарем і бідняком робить вибір на користь останнього. А тепер пригадаймо, що в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст. утвердився культ «принижених і знедолених», бідарів. Представники української інтелігенції, які далеко не завжди бідували, ставали адептами соціалізму, проповідували соціальну рівність, культивували зневагу до багатих і заможних. Останніх було не так вже й багато серед українців. Але все ж господарі в українському селі були. Саме вони й стали помітною силою українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Але чи оцінили цю силу української лідери? Чи не занадто захопились вони «голодранцями»? Як, зрештою, українське суспільство. В результаті чого й отримало при владі голодранця – до того ж не свого, українського, а чужого.
Самчук змальовує центральноукраїнське село пореформеного періоду. Живе воно своїми життєвими проблемами. Людей годує земля, на якій вони господарюють – хто вдало, хто не дуже. Розгортаються тут і свої драми. Але дуже далеке це село від національних проблем.
Зрештою, й іншого не варто чекати. Царський режим не допускав українського національного відродження. Українська мова була під забороною. Нею після Валуєвського циркуляру 1863 р. і особливо Емського указу 1876 р. фактично заборонялося друкувати твори. То звідки міг узятися свідомий український селянин? Це розумів Самчук, бо ж і його дитинство пройшло у волинських селах, яких вважали «російськими».
Коли ж селяни Маріїного села зустрілися з українською владою, то не сприйняли її. Ось промовистий епізод, де про це говориться. Розповідається про події 1919 р.:
«Минула тверда влада, і настала знов м'яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов'язок, стань у ряди народної армії», — скиглить плакат. Український народ гуртується під плакатом.
— Знов голошения, підсвічення та постачання. Ану читай, Петре… Знов шиються чортові буржуї під мужика.
Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.
— Який йому дурень піде сповняти обов'язок, в'язало б його до банти. Цар як хотів брати, не просив, а брав.
— Та й то не йшли, — добавляє другий.
— Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!..
— Кажуть, якийсь памєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п'ять тисяч десятин на Полтавщині має… Звєсно, чого хоче…
— А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.
— Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш.
Село Гнилориби захотіло сповнити свій обов'язок, дало «наряд» і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали.
— Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присутствія?
Показали. Там бігають жижлики у галіфе з цигарками в зубах.
— Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад…
— От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то — тьху! — не власть. Влада якась…
— А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав… Знав би бодай, що на комісії був…
З'явився чужий матрос, і — мітинг. Виліз.
— Товарищі! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гоніте проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з севера наступает настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг — земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самі із сєбя виберете. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських. Нашімі вождями єсть борци за пролітаріат товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні несут вам велікую ідею — марксізм. Ето значіт — вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва — всьо его прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанет марксізм, когда совецкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на земле рабоче-крестьянскій рай. Тагда только загасподствують не гаспада Петлюри, не гетмани, не Грушевськіє — вся ета контррєволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьяне. Тогда не будет іной власті, кроме вашей власті, і будете делать всьо, что вам будет угодна… Да здравствует рабоче-крестьянская власть! Да здравствует марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!..
Скінчив.
— А говорить, сукин син, добре, — гуторять дядьки. — А може, і справді. Хто його знає?
Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галіфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися нарушити демократичні засади нової влади…»
Цілком реалістична картинка. Але з яким символічним підтекстом. Для українських селян українська влада – це, по-перше, влада м’яка, якась несерйозна. По-друге, це влада, поміщиків, буржуазії. Такими експлуататорами-кровопивцями для них є Петлюра, Грушевський. І це при тому, що ці лідери проголошували соціалістичні гасла.
Український селянин ладний підтримати більшовиків. Бо ті обіцяють землю – без обмежень. Ну, обіцянка-цяцянка. Але ж так хочеться вірити. Бо ж більшовики – свої, простаки, майже голодранці, а не якісь там поміщики й буржуї. А ще вони обіцяють… тверду владу.
Ось і утвердилися більшовики на землі українській. І тоді до селянина дійшло: «нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука». Село підіймається, повстає проти більшовицької влади. Та пізно. Влада ця своїми залізними лещатами стискає українського селянина, який все більше потрапляє в ярмо до неї. А далі – колективізація. І – Голодомор як фінал.
Далі буде
