НЕЗВИЧНИЙ УПІВЕЦЬ
Самчук, лишаючись вірним собі, як правило, працював над кількома творами. Невдовзі після виходу другої частини «Осту» й книги мемуарів «На білому коні», у 1959 р. побачив світ роман «Чого не гоїть огонь». Хоча написаний він був ще 1954 року.
Цей роман розповідав про боротьбу українців проти різних окупантів під час Другої світової війни. Коли писався й видавався твір, українська діаспорна література про той трагічний період складалася переважно з мемуарів, у яких часто відбувалося з’ясування стосунків між бандерівцями й мельниківцями. Роман же «Чого не гоїть вогонь» принципово «позапартійний». Його герої – переважно сільські господарі, що взялися за зброю, щоб захистити від зайд власні села й родини, а не під впливом партійних гасел. Не випадково головний персонаж, отаман Яків Балаба позапартійний фахівець-військовик. Одним з прототипів цього героя був згадуваний отаман Тарас Бульба-Боровець, з яким Самчук підтримував дружні відносини. Але не тільки. Балаба – це також ще одна вимріяна проєкція Самчука, тобто герой, яким міг чи хотів би бути Самчук, але не став. Зокрема, Балаба, як і письменник, родом з Дерманя. Його біографія – це ймовірна біографія Самчука, якби він не втік з польського війська в 1927 р. Отож Балаба проходить надстрокову службу, вчиться у школі підхорунжих. Вона давала право на отримання офіцерського звання. Але не для українців. Балаба лишається підхорунжим. Хоча під час вересневої кампанії 1939 р. командує взводом. Далі радянський полон. Щоправда, його як українця, що обіймає невисокий сержантський чин, відпускають додому. Наступний етап – мобілізація в Червону армію. Вихід з «котла» у перші тижні німецько-радянської війни. Знову повернення додому. Нетривалий період співпраці з німецькими окупантами. Його призначають заступником командира батальйону самооборони, навіть надають офіцерське звання. А далі – німецька в’язниця, яка могла закінчитися розстрілом (майже як у Самчука!). Звільнення. Й збройна боротьба проти окупантів.
У околицях рідного Дерманя Балаба збирає бойовий загін, добуває зброю, будує укріплення. У непростих умовах веде війну з німцями, які так і не змогли подужати його «Бригаду огонь». Він готовий вести боротьбу до кінця проти різного роду «визволителів». Один з героїв роману каже: «Чого вони від нас хочуть?.. Визволяти!.. Триста з гаком років визволяють. І не можуть визволити! І все кричать, що нас нема! А коли ми є – нас видумали! Раз австріяки, раз німці, а тепер, напевно, підуть американці… А колись, може, китайці… і, якщо не помагають ні німці, ні китайці, тоді пускають у хід Пушкіна, Міцкевича, Колиму чи якусь іншу пародію вроді Берези Картузької. І так визволяють, і визволяють, і все безконечно визволяють…» З цими словами цілком солідаризується Балаба й автор.
Після приходу на Волинь червоних «визволителів» «Бригада огонь» вливається до УПА. Вона здійснює низку успішних операцій: вбиває радянського маршала Батутіна, прототипом якого є генерал Микола Ватутін; проривається з оточення під селом Гурби, де велися кровопролитні бої між УПА та енкаведистами; ліквідовує штаб ворожих каральних військ. Звісно, перемогти численну й добре озброєну радянську армію «Бригада огонь» не може. Посилені відділи НКВД знищують повстанців – але не перемагають. Недаремно Балаба каже: «Перейти через труп — не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не погодиться з рабством».
Як і в інших художніх творах Самчука, у романі «Чого не гоїть вогонь» не обходиться без інтригуючих любовних ліній. Не будемо переказувати інтимних історій Балаби. Але зазначимо, що тут любовна лінія переплітається з лінією… шпигунською. Чи випадково?
Балаба, прийшовши після розгрому польського війська додому в Дермань, одружується з місцевою дівчиною Марусею, яка народжує йому сина. Як бачимо, ім’я дружини Балаби співзвучне з іменем Самчукового кохання Марією Зоц. Однак головний герой роману «Чого не гоїть огонь» далеко не однолюб. У його житті з’являються інші жінки, які, переважно, сподіваються, що матимуть вигоду з інтимних відносин.
Серед них – чарівна блондинка, баронеса фон Ланге, вона ж Віра Ясна. Німецькі чини Райхкомісаріату України вважають, що вона є російською емігранткою-аристократкою. Балаба ж з'ясовує, що ця жінка знає не лише про плани німецьких окупантів, а й про плани польської Армії Крайової й радянських партизансько-диверсійних груп. Виявляється, вона є колишньою Павліною з Дерманя – дитячою симпатією Балаби. Її батьки переїхали до села Садки, бо там можна було дешево придбати землю (тут на думку приходить переїзд батьків Самчука з околиці Дерманя до Тилявки в пошуках дешевої землі). Садки – село, що розташовується неподалік від «малих батьківщин» Самчука, між містечком Шумськ і селом Сураж. Біля останнього в міжвоєнний період проходив польсько-радянський кордон. Так ось Павліна втікає зі свого села на радянську територію (як колись хотів зробити Самчук). А далі починається історія, варта окремого роману. Вона потрапляє в Київ до безпритульних. «У п'ятнадцять років, – розповідає про себе ця героїня, – мало не стала матір'ю, у сімнадцять мене впіймали на негарному вчинку, і була б потрапила до Сибіру, та, спасибі, слідчий попався, що, пам'ятаю, сказав: «Тобі не волочитися, а діло робити!» Потрапляє вона до колонії безпритульних у Карелію. Там дівчина висунулась. Була активною, показувала бистрість розуму, легко їй давалися мови. І ось її доправляють до Москви навчатися шпигунському ремеслу. Далі посилають до Парижа, Вашингтона, Сан-Франциско, Токіо. «Обносили, обтерли, – говорить вона про себе, – і вийшла з мене баронеса фон Лянге. А там, через Італію, попала сюди, до пана Коха».
Віра, чи то Павліна, кохає Балабу й ладна зректися свого радянського шпигунства. А тим часом гине його дружина Маруся – від кулі мадярського кулеметника. Балаба вінчається з Вірою. Їй вдалося, на відміну від свого чоловіка, врятувати життя. Вона вирвалася на Захід (як, до речі, вдалося зробити Самчукові і його дружині). Віра вивозить з собою сина Марусі й народжує зачату від Балаби дочку. Називає її (що теж показово!) Марусею.
Складається враження, що деякі імена, прізвища в романі мають свою символіку. Так, Віра чи то Павліна носить прізвище Ясна. У той час як дівоче прізвище Самчукової дружини Тетяни – Чорна. Така собі протилежність. І, певно, не без натяку.
Самчук уже натякав про радянське шпигунське минуле своєї дружини в драмі «Шумлять жорна», яка була створена в таборах Ді-Пі. У романі «Чого не гоїть вогонь» маємо другий натяк.
Схоже, в згаданому творі маємо вимріяну інтимну проєкцію життя письменника. Марія відходить, полишаючи йому сина. Віра, чи то вже реальна Тетяна, втікає (все-таки не сама, а з Самчуком) на Захід і народжує йому дочку. Син і дочка. Продовження роду. Мрія селянського сина з Дерманя. Однак не судилося. Ні Марія, ні Тетяна не народили йому нащадків. «Нащадками» для письменника стали художні твори. Це він розумів. І писав, вдаючись часто до фантазій «а що б могло бути зі мною».
Продовження. Початок див. у № 5 - 6 від 28 січня 2022 р. та на сайті «Дня»
Далі буде
