Наша газета чимало публікацій присвятила неординарній особистості — Іванові Івановичу Огієнку (митрополит Іларіон), якого вважають одним із батьків української духовності, творцем Українського Ренесансу початку ХХ ст. Великий розголос у читачів викликала і «Шевченкіана» Огієнка, яка розбивала комуністичні стереотипи образу Кобзаря, протистояла відвертим фальшуванням Шевченкового слова, сприяла обстоюванню його християнських цінностей. За радянських часів на його ім’я було накладено табу, але вірив, що колись його тексти обов’язково повернуться і будуть уважно прочитані. Спадщина Івана Івановича не лише проливає для нас світло на багато невідомих сторінок з історії країни, а й спонукає думати і самостійно робити висновки... Здавалось би, що ті, хто цікавиться історією, літературою, — багато вже знають про Огієнка, але нова книжка науковця і письменника Миколи Тимошика, який знайшов унікальні документи і раритети, дає можливість глибше дізнатися про видатну людину, патріота й українського інтелігента.
Понад два останніх десятиліття творчі інтереси відомого вченого і письменника Миколи Тимошика тісно пов’язані з іменем Івана Огієнка, унікальної постаті в історії України. Науковій, літературній та редакторсько-видавничій спадщині цієї видатної людини він присвятив майже 150 наукових і науково-популярних статей, написав передмови, упорядкував і видав 23 праці І. Огієнка, випустив кілька власних книжок про нього.
У видавництві «Наша культура і наука» побачила світ документально-публіцистична оповідь «Його бій за державність» — фундаментальне дослідження про віхи складного, але цікавого життя, наукової, літературної, політичної та релігійної діяльності Івана Огієнка. Це був справжній український інтелігент, який повсюдно захищав правду, ніколи не йшов на компроміс із власною совістю. Через цю непоступливість він страждав, завдаючи чимало прикрощів не лише собі, а й дружині, двом синам і доньці, прирікаючи їх на матеріальні нестатки, постійні митарства.
Вирушивши у вимушену еміграцію, він разом із сім’єю в 1920-х опинився на польській території в давньоукраїнському Холмі — містечку, яке до 1387 р. входило до складу Руського воєводства з центром у Львові. Цим можна пояснити те, чому тут зберігся найбільший осередок українців, які одразу ж в Іванові Огієнку відчули справжнього захисника їхніх інтересів у Польщі.
Автор книжки ґрунтовно висвітлив так званий польський період у житті Івана Огієнка, звернувши особливу увагу на зародження конфлікту між ученим та місцевою владою, що призвело до депортації його сім’ї з Польщі...
Ще до того, ставши міністром освіти УНР 1919 р., Іван Огієнко проявив себе як істинний поборник української мови, запровадивши правила українського правопису в усіх навчальних закладах України. Це був лише початок реформи освіти, які через об’єктивні обставини йому не пощастило завершити. Так само було з дерусифікацією церкви, коли з його ініціативи богослужіння почали правити українською мовою у храмах, розташованих на підконтрольній УНР території. Все, що з точки зору вченого йшло на користь українській нації, він беззастережно підтримував і, навпаки, виявляв принциповість і незгоду, коли відчував несправедливість або загрозу. Саме тому Іван Огієнко 1922 р. категорично виступив проти рішення тодішнього українського еміграційного уряду в обмін на лояльність Польщі фактично віддати їй західноукраїнські землі.
Життя вченого і видавця упродовж 1920—1940-х рр. нагадувало своєрідний калейдоскоп, коли події змінювали одна одну, залишаючи мізерний шанс для нього та його сім’ї вижити у вороже налаштованому середовищі...
Не менш драматичні події розгорнулися і в Швейцарії, куди доля закинула головного героя книжки «Його бій за державність» у повоєнний час. Микола Тимошик як надзвичайно допитливий дослідник відвідував місця, встановлював документи, пов’язані з Іваном Огієнком, який уже в сані митрополита Холмського та Підляського опинився у швейцарській Лозанні в середині 1940-х.
Відомо, що Огієнко обрав для себе церковне ім’я Іларіон. На сторінках книжки описується сама процедура висвячення його на митрополита Холмського та Підляського.
Він вважав, що необхідно свято берегти православні традиції, закладені попередниками. Документально підтверджено, що 1051 р. у Києві вперше на митрополичий престол обрали українця — пресвітера Іларіона. До цього патріархами відповідно до церковних догматів ставали лише грецькі священнослужителі, які з цією метою приїздили до Києва із Константинополя. Знадобилося 890 років, щоб було встановлено своєрідний духовний зв’язок між Іваном Огієнком і першим українцем-патріархом Іларіоном, ім’я якого через століття знову зазвучало на вустах віруючих.
Микола Тимошик оприлюднив віднайдений в архівах унікальний документ — текст інавгураційної промови, виголошеної Іваном Огієнком під час його посвячення в єпископи у Холмському кафедральному соборі...
За радянських часів праці Івана Івановича з мовознавства, релігієзнавства та історії були заборонені, а їхній автор був внесений у проскрипційні списки осіб, за якими полювало НКВД на території країн, окупованих Червоною армією в роки Другої світової війни...
Микола Тимошик відшукав у Лозанні шпиталь-притулок «Бетань», куди потрапив митрополит Іларіон 1945 р. Дослідник, користуючись архівними документами, щоденниковими записами, листами, зумів встановити кожен день перебування вченого на новому місці. Важко захворівши, він переніс три операції. Драматичність моменту простежується в кожному рядку заповіту, складеного на лікарняному ліжку Іваном Івановичем. Але доля усміхнулася митрополиту Іларіону, подарувавши ще двадцять сім років життя!
Ці роки припали на його проживання в Канаді — країні, яка стала для Івана Огієнка другою батьківщиною. 1947 р. на запрошення собору святої Покрови у місті Вінніпезі він став настоятелем величного храму, закладеного українськими переселенцями. У місті й досі шанують колосальний внесок митрополита у розбудову Української православної церкви Канади.
Огієнко (митрополит Іларіон) підготував до друку й випустив у світ близько п’ятдесяти перекладів богослужбових книг українською мовою. Вершинною працею вважається його переклад зі староєврейської мови Біблії.
Митрополит Іларіон переклад Ветхого і Нового Заповітів здійснював упродовж двадцяти років. На відміну від попередників, і на цьому наголошується у книжці М. Тимошика, він пройшов усю процедуру погодження української редакції Біблії перед тим, як остаточно отримати дозвіл на її випуск у світ. Право на друк було надано Британським Біблійним товариством 1962 р. В Україні ж Ветхий і Новий Заповіти в перекладі митрополита Іларіона видали лише за часів відновленої державної незалежності — 1995 року.
М. Тимошик навів чимало спогадів людей, які знали Івана Огієнка-митрополита Іларіона за життя. Ці безцінні свідчення органічно доповнюють портрет справжнього подвижника віри. Коли квітневої днини 1972 року прощалися з першоієрархом Української греко-православної церкви в Канаді митрополитом Іларіоном, хтось із парафіян місцевої релігійної громади на знак глибокої вдячності й пошани поклав у труну з тілом покійного грудочку української землі та свічку із київського храму, привезених до Вінніпега із далекої України...
На жаль, свій останній спочинок Іван Огієнко знайшов на чужині. Ще довгих двадцять років після його відходу у Вічність знадобилося для того, щоб Україна нарешті скинула з себе колоніальні пута, про що він мріяв усе свідоме життя.
Своєрідним епіграфом до книжки «Його бій за державність» стали полум’яні слова самого Івана Огієнка: «Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль волелюбні наші батьки передають своїм синам, а сини — своїм дітям, і наш Бій за Державність переходить живим та активним із покоління в покоління».
