Книжку видало видавництво «Темпора». Це приватний щоденник про Лєру і «зайченя», про двох молодих людей, які шалено закохані, переживають «цукерково-квітковий» період і яким доводиться переживати кохання в «ненормальних» умовах.
Війна — це тяжкий біль, і Валерія Бурлакова наважилася розповісти про нього. У тексті художні засоби мінімальні. Щоденник — це десь сорок маленьких сторінок тексту, а далі — малюнки, фотоілюстрації...
Сама оповідачка розповіла, що текст існував у календарних днях тоді, коли для її коханого життєвий календар добіг кінця. Сама авторка зізнається: «...Це просто мій щоденник, насправді. Перший запис — шахта Бутівка, вечір 30.01.2015 — день, коли загинув Морячок. Далі — записи з тієї ж Бутівки, з моргу, звідки я його забирала як «сослужівєц», із госпіталів, із Франківщини, і знову із Донеччини... Про кохання, про смерть, про війну, про людей. Про те, як це — цілувати найдорожчу людину, коли вона вже не дихає, і про те, навіщо воювати, якщо тебе відверто зливають. Про те, яким буває небо над Донецьком о п’ятій ранку, і про розмови з військовими психологами. Про дружбу. Про те, як один боєць тягне іншого за шкірку темними коридорами закинутої шахти, пиздить і майже шепоче: «...Морячок загинув, зате ти, курва, живий...» Про країну, в якій нібито немає війни. Та про все...»
Дівчина, котра оприлюднює свій дебютний текст, хоче звеличити кохану людину. Свідомо чи несвідомо. Роман про свою історію завжди приховує таке намагання, по суті, нормальне для людини, яка пережила біль втрати. Це приклад новітньої літератури, яка дедалі частіше відмовляється від традиційної художності, а натомість просто і максимально меметично зображує реальність, до якої авторка-оповідачка запрошує читачів. Тут більше важить не так естетично вразити реципієнта, як розділити з ним власний досвід.
Такі тексти виконують функцію соціального терапевта для зболеної суспільної свідомості. Сьогодні такі больові переживання стають об’єднавчим чинником, який допомагає зрозуміти трагедію війни не через статистику або повідомлення медіа, а через біль, який зміцнює людей (родини тих, хто перебуває на війні) в трагічних обставинах.
У тексті щоденника звучать патріотичні ідеї, він містить також виразну критику соціальних інститутів, які не захищають належним чином наших героїв, котрі повернулися з передової й не мають достойної матеріальної підтримки від держави. Дісталося там і цукерковим крамничкам біля метро, які тільки множаться і множаться, хоча в умовах війни таке збільшення їхньої кількості навряд чи видається адекватним для нормальної свідомості. А для свідомості дівчини, чи матері, чи сестри, котрі втратили когось рідного, це неприпустимо. Оповідачка виставляє морально-етичну оптику в щоденникові, часом вдаючись до надмірно суб’єктивних суджень. Але цей текст створила людина зі свідомістю, яка не дистанціювалася від реального життєвого болю. Під час війни, на жаль, не місце рефлексіям та розлогим розмірковуванням, коли хлопцям доводиться обирати: рятувати себе чи іншого, власне життя чи бойових побратимів... Пробачити полоненого ворога чи покарати його за те, що вчора убив твого друга? І панацеї, єдиної вірної поради чи рекомендації немає, бо йдеться про війну — реальність, у якій всі людські емоції перебувають понад нормою. І на війні людина, яка незрідка перебуває у стані афекту, може вдатися до чогось неприпустимого, під кутом зору закону в мирний час. Проте Валерія написала правдивий текст, цю історію написано за покликом душі бути почутою. Бо лише так її хлопець житиме й надалі — в пам’яті та суспільній рецепції. Звісно, його не повернути, і будь-який щоденник — лише замінник реального. Проте війна — особливе явище, яке може травмувати й понівечити назавжди. Тож біль варто відпускати, а ті, хто пройшов це пекло насправді, потребують адекватної посутньої підтримки і допомоги.
Текст В. Бурлакової глибоко патріотичний. Відчутно, що оповідачка прагне, щоб її історія була тим матеріалом, який об’єднує людей у біді.
Усі кошти від продажу книжки підуть на допомогу пораненим бійцям АТО.
