Серед гостей львівського Форуму видавців-2016 була Алла Дудаєва — художниця, письменниця, телеведуча. Вона — вдова Джохара Дудаєва, національного героя і, певно, найвідомішого у світі чеченця. Його народ проголосив незалежність одразу після розпаду Радянського Союзу, так само як і українці. У 1991-му Дудаєв став першим президентом Чеченської республіки Ічкерія, він керував армією, яка спромоглася перемогти Росію під час Першої чеченської війни. У 1996 р. його вбили. Майже десять років горці воювали з Росією, однак війна завершилася для них повною окупацією. Пані Алла була змушена покинути країну через небезпеку для власного життя.
На початку 2000-х вона написала книжку «Мільйон перший» — про їхню з Джохаром Дудаєвим життєву долю. Одна з перших історій книжки — розповідь про те, як донька радянського офіцера Алла на танцях познайомилася із молодим чеченцем, вони говорили про лезгінку. Про післявоєнну депортацію чеченців до Казахстану, стотисячні смерті, а також про традиції, гостинність і боротьбу цього народу проти імперії вона дізналася пізніше. Такий самий шлях пройде і кожен читач книги. Вона перекладена вже сімома мовами, а у Львові Алла Дудаєва представила новий український переклад.
— Пані Алло, чому ви вирішили написати цю книжку? Якою була ваша головна мета?
— Ця книжка — відповідь на питання багатьох людей про те, чи живий Джохар. Світом ширилися чутки, начебто йому вдалося врятуватися. Ця книга — констатація його загибелі. Я переконана, що чеченський народ має знати, як помер наш лідер.
— З яким настроєм ви працювали над книжкою? Як вдалося подолати емоції?
— Коли писала її, по-справжньому страждала. Мені здавалося, що знову відчуваю те, що пережила у 1996-му, коли три дні сиділа поруч із пораненим, помираючим Джохаром. Тоді намагалася не плакати, стримувала сльози щосили. Коли книга, над сторінками якої іноді плакала, була завершена, я відчула, що більше не маю сліз. Я передала їх іншим людям — читачам.
— Якої реакції очікуєте від українських читачів? Кому книга буде цікавою передусім?
— Думаю, ця книжка зацікавить більшість українців, але особливо — тих, хто має відношення до війни на сході. Те, як чеченський народ воював із Росією, сьогодні досліджують військові фахівці багатьох країн світу. У них викликає подив, що маленькому народу вдалося перемогти імперію, якої боявся увесь світ. Зі зброї у нас були лише автомати і гранатомети, з якими ми мали протистояти повноцінній армії. Українцям, які зараз воюють із тим самим ворогом, можуть бути корисні методи, які використовував Джохар.
— Про які саме методи йдеться?
— Одного разу Джохар дзвонив президенту Інгушетії — Руслану Аушеву. Він знав, що телефон прослуховується. Коли Аушев запитав у нього, як справи, Дудаєв відповів, що все нормально, але російські танки вже поруч, а проти них немає чим боротися, мовляв, немає навіть гранатометів. Джохар навмисне так сказав. Він заманив росіян у пастку в Грозний. За місяць до цієї розмови чеченці знайшли схований склад із гранатометами, навчилися ними користуватися. Наріканням на відсутність зброї Джохар підштовхнув ворога увійти в місто на танках. Росіяни, які сподівалися на те, що автомати нічим їм не зашкодять, так і зробили. Чеченці з гранатометами розташувалися на дахах. Танкова дивізія, королева полів, виявилася затиснутою між будинками, без жодної можливості до маневру.
Війна з таким сильним супротивником, як Росія, змушувала придумувати нові способи боротьби. Напередодні взяттям Грозного, яке відбулося 6 березня 1996 року, Дудаєв зібрав штаб, військові довго планували операцію. Столицю Чечні треба було взяти так, щоб не розстріляти російські військові частини, а оточити їх. Так і було зроблено, у росіян не було інших варіантів, окрім як здаватися. У нас були їх полонені, а отже — російська сторона не могла використати авіацію і розстріляти місто, бо не хотілося завдати шкоди власним солдатами. Ми досягли мети. Це було нове слово у військовій стратегії. Переважно, коли воюють два народи, у них обох є авіація. У нас же не було не те що авіації, а й навіть зеніток, щоб збивати чужі літаки. Журналісти запитували Джохара, навіщо він захопив Грозний. У відповідь він завжди жартував: «Щоб показати всьому світу, як потрібно брати міста».
Потім, у серпні, уже після загибелі Джохара, чеченці повторили такий сценарій і знову взяли Грозний. Оточені російські солдати знову просили про допомогу, а російське керівництво мало вирішувати дилему: жертвувати своїми чи розпочинати мирні перемовини.
— Назва вашої книжки наголошує на тому, що Джохар Дудаєв був доволі скромною людиною, «мільйон першим чеченським генералом»...
— Люблю повторювати його фразу: «Все вирішує пан народ». Чеченці вирішили стати вільними, і Джохар вірив у те, що має допомагати їм у цьому. Тодішній керівник ще Радянської Росії Борис Єльцин переконував: «Беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути». Радянський Союз розпався, тож чеченський народ отримав шанс на звільнення. Шанс вийти з імперії, з якою цей народ боровся 400 років. Таку нагоду дала сама історія, і ми не могли не скористатися нею. Найважливіше, що зробив Джохар, — він став лідером свого народу. А коли народ і той, хто його очолює, складають єдине ціле, — вони непереможні.
— Чи складно вам давалася роль дружини лідера нації?
— Протягом усього життя — і коли Джохар служив в армії, і коли став Президентом — я не втручалася в усі ці справи. Він говорив: «Я — казенна людина», приходив додому відпочивати. Я сідала біля нього, говорила з ним, розповідала, які вірші написала, що прочитала за день.
— Чи мав він якийсь вплив на вашу творчість?
— Якщо писала при ньому картину, він часто мене зупиняв — говорив, що робота вже готова і жартував, що я надто сильно стараюся. Коли ми приїхали у Грозний, Джохар розповів, що його дружина — художниця, і мене запросили на ювілейну виставку 1990 року. Чоловік порадив мені написати щось таке, що сподобалося б чеченцям. Перед тією виставкою я намалювала картину «Абрек. Виселення в Казахстан», сюжет якої стосувався післявоєнної депортації чеченців. Картина здобула на виставці друге місце, мені пропонували за неї гроші, за які можна було купити «Волгу». Тоді Джохар сказав, що грошей поки ми не візьмемо і картину не віддамо. Однак пообіцяв, що після виставок у інших містах і країнах подарує її, безкоштовно. Я була дуже щаслива, бо хотіла, щоб картина побувала в різних куточках світу. Він вірив у мене і завжди підтримував.
— Українські добровольці воювали на боці чеченців на початку 1990-х, коли ви боролися за незалежність. Сьогодні чеченці приїжджають в Україну, аби тут воювати з Росією. Як ви вважаєте, чому обидва народи вирішили не стояти осторонь, а допомагати один одному?
— Переконана, що українці й чеченці — брати по духу. Ми сприймаємо вас як братів. Тоді ви відчули наш біль і воювали разом із нами, а зараз чеченці їдуть в Україну. В Україні знають Ісу Мунаєва, колишнього командира Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Тепер Іса герой не тільки в Ічкерії, а й в Україні, він віддав тут своє життя. Відчуваю, що ми — єдині у пориві боротьби проти цієї імперії зла і насилля. Чеченці, українці, грузини та інші народи можуть вистояти тільки разом. Сьогодні ви воюєте, а чеченцям, на жаль, поки що не вдається звільнитися.
— Як ви оцінюєте сьогоднішнє керівництво Чечні? Чи є надія на те, що Ічкерія у недалекій перспективі стане незалежною?
— Ічкерія сьогодні окупована росіянами, її керівник, Рамзан Кадиров, — маріонетка. Я вже не раз говорила про те, що вважаю його дуже зручною фігурою для Путіна, ним можна маніпулювати як завгодно. Те ж саме можна сказати і про колабораціоністську еліту Чечні. Чи є надія? Третина чеченців була знищена, більшості активних людей довелося виїхати звідти. Зараз чеченський народ не може сказати свого слова, бо це небезпечно для життя, але він мріє про свободу і чекає на неї.
