Повість «АБВ, або Операція «Ставкозавр» донецького письменника розповідає про пригоди сільських хлопчаків, вийшла ще довоєнного 2014 року. Нині до Києва Павло Кущ приїхав уже з новинкою — щойно виданою книжкою «Чотири нявкісти і він», у якій про війну на Донбасі дітям розповідають... звичайні хатні коти.
Павло Вікторович зовні не схожий на дитячого письменника, а тим паче — письменника-гумориста, бо в нього занадто сумні й серйозні очі. Цей сум, як і туга за колишнім, «довоєнним» життям, з’явилася в очах П. Куща з травня 2014-го, коли він, захопивши лише найнеобхідніші речі, вивозив родину з розбурханого «русским миром» Донецька до Києва. Залишатися в місті, де заїжджі козачки і маргінали обіцяли знищити українців (а для них україномовна родина Кущів однозначно була бЕндерівцями), ставало дедалі небезпечніше. Сподівався, що вимушена подорож триватиме кілька місяців... та ось уже третій рік поспіль він є власним кореспондентом «Урядового кур’єра». Нині Павло Кущ живе між Краматорськом, звідки вирушає за репортажами в міста і села підконтрольного Україні Донбасу, та Києвом, де у статусі вимушених переселенців мешкає його сім’я. Вони досі сумують за українським Донецьком, де Павло Вікторович очолював обласну організацію Національної спілки письменників України, а його сини навчалися в українській гімназії. Там залишилася не просто домівка, а цілий світ... Коли меншому синові Тимофію передали з Донецька його шахові нагороди, він зрадів їм більше, ніж колись радів першому комп’ютеру.
Саме в Донецьку 1999 року вийшла у світ перша дитяча книжка Павла Куща «Далі буде...», назва якої виявилася пророчою, бо далі за кілька років цих книжок було вже дванадцять. Письменник ще жартував, що його «творчість — як сало з проріззю: книжки гумору виходять по черзі з дитячими книжками». Всі свої книжки Павло Вікторович писав на основі спогадів дитинства, яке минуло в селищі Андріївка Запорізької області.
— Ці спогади невичерпні, — каже письменник, — бо кожного разу, коли закінчував писати книжку, думав, що написав уже про все, що пам’ятав. Але минав час, і спогади дитинства знов наздоганяли мене, підказуючи сюжет для нової книжки...
Мабуть, історій про пригоди сільських друзів-шибайголів у Павла Куща вистачило б ще не на одну повість, якби не події на сході...
— Після пережитого стресу я рік, крім інформації та репортажів до газети, не міг нічого писати, жодного рядка гумору чи дитячої прози, — розповідає П. Кущ. — Їздив по містечках і селах, переховувався під час обстрілів у підвалах, спілкувався з дорослими та дітьми, які за цей час теж подорослішали, спостерігав і слухав...
А потім, після року мовчання, Павло Вікторович написав новий твір, головними героями якого є... звичайні хатні коти, котрі знаходять притулок у підбитому танку, допомагають одне одному вижити та ще й помститися ворогу. Їхні пригоди схожі на пережиті страхи дітей Донбасу, але вони зовсім нестрашні, бо чотири «нявкісти» завжди хитріші та спритніші за ворога. Павло Кущ називає свою книжку «гуманітарною допомогою». Письменник згадує Остапа Вишню, який обрав дідів для твору «Зенітка» для того, щоб показати, що з ворогом воювали всі, хто мав силу тримати в руках якщо не гвинтівку, то бодай вила... «Бо головна правда життя полягає в тому, що підступному ворогу, який розпочав гібридну війну і загарбав частину Донбасу, протистоять не тільки жителі всієї України, а все-все живе, — каже П. Кущ.
