«Східна поличка» перекладної літератури українською мовою поповнилася виданням твору світового значення — поеми «Лейла і Меджнун» ХІІ століття. Її написав мовою фарсі видатний азербайджанський поет і мислитель Нізамі Ґянджеві (приблизно 1141 — 1209). До речі, нещодавно в Харкові відкрили перший український пам’ятник поетові, в межах відзначення 880-ї річниці від його народження.
Книжка «Лейла і Меджнун» з’явилася друком у видавництві «Ярославів Вал» за сприяння Державного центру перекладу Азербайджану. А переклав її ще в 1940-х роках цікавий український поет і перекладач Леонід Первомайський (тож вихід «Лейли і Меджнуна» — це ще й нагадування про не надто згадувану останнім часом постать Первомайського). Поема віддавна стала абсолютною класикою, її багаторазово переспівували, за її мотивами робили образотворчі речі та музичні твори.
Сюжет поеми створено навколо напівлегендарного нещасливого кохання Лейли і Каїса. Діти поважних родів, вони покохали одне одного, але їм не дозволили бути разом — батьків Лейли злякала надмірна пристрасть Каїса. Власне, через цю одержимість він і одержав нове ім’я, Меджнун, що перекладається з арабської як «божевільний». Розлучені закохані зазнають багато нещасть, страждають — і зрештою, видана заміж за нелюба, помирає Лейла. Дізнавшись про це, Меджнун, який обрав усамітнення в пустелі й жив між звірів, приходить до неї на могилу та помирає там.
Цю трагічну й патетичну історію, певною мірою близьку до практик західної поезії трубадурів, Нізамі Ґянджеві оформив у розлогий, але стрункий твір, сповнений моментів символізму (взагалі важливого для поета, близького до суфізму та інших ісламських містичних вчень), метафоричних ходів, роздумів і вражень. Власне, в цьому, напевно, й полягав один із головних талантів поета (і, звичайно, його українського перекладача): зуміти уникнути багатослів’я, вдаючись до численних відступів, переходів і змін планів зображення. Наприклад, безпосередній сюжет поеми «Лейла і Меджнун» «відгалужується» в розповідь поета про те, як цей твір замовив йому шах, не забувши попередити:
І пам’ятай, що від знавців
незгірш
Я між нових старий
помічу вірш.
Коли ти майстер
ювелірних справ,
Без домішок нехай
твій буде сплав
Не забувай, щоб славу зберегти,
В чиє намисто перли нижеш
ти (...).
Так, Ґянджеві не боявся, пишучи про сильних цього світу, ховати під вбранням м’якої урочистості, поважності фрази критику їхньої влади, утверджувати незалежність, волю особистості. В одному з «відступів» поет розповідає про жорстокого володаря, який кидав усіх, хто мали нещастя бодай чимось його прогнівити, до лютих псів. Але — знайшовся юнак, який, передчуваючи свою долю, приручив собак і в такий спосіб порятувався, не забувши присоромити деспота палкою промовою.
Поєднання стрімкості мови та роздумів, елегійних вражень — одна з головних характеристик стилю поеми. Вона дозволяє Нізамі Ґянджеві то занурюватися в епічні, виразно сюжетні моменти, то вдаватися до ефектних порівнянь і метафор. Одним із яскравих моментів тексту є, до прикладу, сповнений багатозначного паралелізму фрагмент, що змальовує, згідно з вичерпним заголовком, «Прихід осені і смерть Лейли»:
Вітрів у листопаді свист і рев, —
Криваві сльози падають з дерев,
Темніють очі зимної води,
І пажовтю вкриваються сади.
Галуззя почорніло, все в вузлах,
Стліває листя золоте на прах.
Зіходить з трону бук.
Блідий нарцис
Прощається і не ховає сліз
(...) І садівник-індієць
входить в сад
І відтинає стиглий виноград, —
Вже грона він на палі почепив,
Мов голови відтяті ворогів (...).
Вихід українською мовою поеми «Лейла і Меджнун» не лише знайомить українських читачів з культурою Азербайджану, а й поглиблює знання про багатющу літературну традицію середньовічного Сходу. Особливо з огляду на те, як сильно вплинув на цю традицію Нізамі Ґянджеві.
