Буквально щодня у містах, містечках і селах прощаються з українськими військовими, які загинули на сході нашої країни. Хтось із них втратив життя нещодавно, а когось лише зараз вдалося знайти та ідентифікувати після довгих місяців пошуків і надій на диво... На жаль, часто, коли скорочується список зниклих безвісти бійців, список загиблих збільшується...
«День» вже понад рік публікує історії Героїв, і, на жаль, ще довго їх публікуватиме. Сьогодні — ще шість історій. 26-річного Дмитра Пацина, який загинув в Іловайську майже рік тому, 26-річного Сергія Грібенніка, який вважався зниклим безвісти, але нещодавно експертиза підтвердила — хлопець загинув 3 вересня 2014 року на Луганщині, 24-річного Михайла Григоришина, загиблого 31 січня, 25-річного Романа Атаманюка, який ціною власного життя врятував товариша, 35-річного Андрія Мельника, який теж вважався зниклим безвісти, але загинув, і 47-річного Василя Баранівського, якого поховали після кількох місяців пошуків...
Вічна пам’ять!
Увечері 28 травня у зоні АТО трагічно загинув 25-річний воїн із Сум Роман Атаманюк. Роман пішов на фронт добровольцем улітку минулого року. Воював у 93-й окремій механізованій бригаді. Загинув поблизу Донецького аеропорту під час мінометного обстрілу.
«Це була Людина з великої літери, — розповідає його товариш, громадський активіст Олександр Бойко. — Безсумнівний еталон моральних якостей і твердості характеру. Починав бойовий шлях добровольцем в «Айдарі», потім був у складі 93-ї бригади. Ми жартували про Романа: «Прямий, як рейка», «чесний, аж зуби зводить», суворий, але чуйний, відповідальний, аж за межу абсолютного, з надзвичайно загостреним почуттям справедливості й великим серцем. Коли він помічав «щось не те», від одного льодяного осудливого погляду «мурашки бігали». Належав до тих людей, які, не моргнувши оком, накриють собою ДЗОТ, поведуть літак на таран, скочать у пекло, щоб врятувати товариша... Нам належить продовжувати справу і наблизити ті ідеали, заради яких він жив і загинув. Відтепер житиму з відчуттям, що він стоїть за спиною і спостерігає. Роман був кращим із нас...»
Як стало відомо, у критичну мить під час обстрілу Роман Атаманюк прикрив своїм тілом бойового товариша: той отримав важкі поранення, але вижив. Роман загинув на місці.
Ще один товариш загиблого Андрій Рибалко пригадує останню зустріч із ним: «Раз по раз зривався весняний дощик. Для незнайомої людини ніщо не вказувало, що цей хлопець лише на кілька днів приїхав у мирні Суми із пекла війни. Акуратний цивільний одяг, виголена борода й ані тіні геройства. Ми розпитували його про війну, а він відповідав, як завжди коротко, обдумуючи кожне слово. Зараз складно відтворити увесь діалог, пригадується лише зміст. Зокрема:
— Як ти думаєш, може, обнести той Донбас стіною? Навіщо нам п’ять мільйонів такого населення?
— У нашій роті третина хлопців із Донбасу. Так, вони розмовляють російською мовою, але для мене вони більші українці, ніж ті, хто співає «Лента за лентою» десь під дубом після п’ятої чарки...»
Роман Атаманюк був одним із головних організаторів та відповідальних за проведення на Сумщині патріотичного наметового табору для молоді «Коловрат», був незмінним бунчужним табору, відповідав за дисципліну. Його однодумці та колеги по громадській діяльності кажуть, що втрата непоправна. «Якщо ми і далі будемо втрачати таких людей, то з кого ж формуватиметься молода патріотична еліта нашої держави?» — говорить Олександр Бойко. Цього року «Коловрат» проходить водинадцяте і присвячено його пам’яті Романа Атаманюка.
«Ця людина була еталоном відвертості, чесності, найкращих моральних якостей, — пригадують його товариші. — Не було нічого такого, чого б йому не можна було довірити. Трохи більше таких людей — і несправедливість у світі не мала б шансів. Це дуже велика втрата для нас усіх. Але також і великий момент відповідальності та мотивації продовжувати те, у що він вірив, що робив, за що загинув».
