Від початку оголошення про проведення антитерористичної операції на сході України — 14 квітня 2014 року — загинули 2 652 військовослужбовці і співробітники Збройних сил, Національної гвардії, СБУ, МВС, Держприкордонслужби. 9578 отримали поранення, повідомив спікер Міністерства оборони з питань АТО Андрій Лисенко минулої п’ятниці. Ворог ігнорує чергові домовленості про припинення вогню і завдає смертельних поранень людям, які покинули мирне життя, щоб захистити всіх нас. Наші втрати — це не статистика, а зруйновані всесвіти і долі. Тому «День» не припиняє публікувати історії загиблих героїв, чиї життя мають продовжуватись у нашій пам’яті. Cьогодні розповідаємо про трьох вінничан: 38-річного прапорщика 15-ї бригади транспортної авіації Руслана Бондара з Крижополя, 22-річного морського піхотинця В’ячеслава Чернецького із села Мурафа та 25-річного бійця 51-ї окремої механізованої бригади Олександра Перепелицю із села Біла.
За тиждень мало бути весілля
Куля російського снайпера обірвала життя прапорщика 15-ї бригади транспортної авіації Руслана Бондара 20 березня
«Герої не вмирають! Герої не вмирають!» — раз у раз лунало на головній площі Крижополя, що на Вінниччині. Школярі устеляли квітами останню дорогу загиблого героя, а односельчани, проводжаючи його у вічність, ставали на коліна. За труною йшли найрідніші — згорьована матір, рідний брат та наречена. Вони не дочекалися свого Русланчика лічені дні. За тиждень у чоловіка мала бути відпустка, під час якої він планував одружитися. Та куля російського снайпера обірвала життя прапорщика 15-ї бригади транспортної авіації Руслана Бондара, зруйнувавши всі його надії в одну мить.
Для Руслана Бондара порядність була однією з найважливіших рис. Він міг багато чого пробачити, але байдужість — ніколи. Тому, коли в країні розпочалася війна, змінив фах кухаря на військового і пішов служити у Збройні сили України. Спершу був курсантом 324-ї школи сержантів у Десні, потім підписав контракт і служив у 15-й бригаді транспортної авіації Повітряних сил. Із вересня 2016 року — у в/ч В-2731, яка розташована у Новограді-Волинському Житомирської області. Саме у складі цієї бригади він пішов воювати на схід країни із обов’язками техніка групи.
«Усі свої обов’язки виконував вчасно і сумлінно. Нікого ніколи не підводив, був надійним товаришем. В умовах бойових дій поводився виважено і, як кажуть, із холодним розумом. Був уважним і спостережливим, але від снайперської кулі це не врятувало, — каже військовослужбовець 15-ї транспортної бригади Повітряних сил ЗСУ Наталія Маслова. — Руслан загинув миттєво. У понеділок, 20 березня, о пів на третю неподалік селища Новотроїцьке Волноваського району Донецької області. Куля російського снайпера обірвала його життя. Йому було лише 38 років».
На прощання з героєм прийшли сотні крижопільців. Віддати данину світлій пам’яті Руслана та провести його в останню путь зібралися також учні та вчителі Крижопільської школи №2, яку свого часу закінчив загиблий герой. Директор закладу Валентина Чабанюк розповіла, що після закінчення 9 класів Руслан навчався у Вищому професійно-технічному училищі села Заболотне, де здобув фах кухаря. Служив в армії. Потім працював за професією. А коли в країну прийшла війна, не задумуючись, пішов на військову службу за контрактом.
«Немає такої земної сили, щоб вгамувати біль, зцілити і підняти з труни Руслана. Він віддав за Україну, наш з вами мир, найцінніше, що мав — своє життя, — каже директор школи. — Руслан завжди був розважливим і поміркованим. Не робив не обдуманих вчинків, навіть навчаючись у початкових класах, ще дитиною, діяв як дорослий. Він був порадником для своїх друзів-однолітків, для молодшого брата Віталія — взірцем, для матері — опорою і гордістю. Коли став дорослим, то на його плечах трималася родина, він був її фундаментом».
Поховали бійця у його рідному Крижополі. Під час церемонії прощання відбувся жалобний мітинг-реквієм та заупокійний молебень за загиблим героєм АТО. Нехай земля йому буде пухом...
Усі в селі називали його «Морячком»
22-річний морпіх В’ячеслав Чернецький загинув під час відбиття ворога біля Водяного
Гірка звістка чорною птахою увірвалася у родину Чернецьких. Задзвонив телефон. Пролунали слова: «Під час відбиття ворога біля Водяного героїчно загинули двоє наших морських піхотинців, серед загиблих був і ваш син — Славко. Співчуваємо...». Земля пішла з-під ніг у матері. Життя пробігло перед очима, як мить, — вона народила чотирьох дітей, виростила, навчила, та смертельний смерч війни забрав наймолодшого, 22-річного В’ячеслава. «Йому б ще жити, любити, дітей народжувати», — кричала на усе подвір’я згорьована мати. Ніхто не стримував її крику та плачу, не намагався втішити, бо не існує таких слів... Війна поселила в її очах смуток, який не минатиме з роками, житиме вічно.
В’ячеслав Чернецький народився 1994 року у селі Мурафа, що на Вінниччині, у багатодітній родині. Мав двох старших братів та одну сестру. У родині був улюбленцем, наймолодшим сином у матері. Після школи навчався у Вінницькому вищому художньому професійно-технічному училищі №5. А коли закінчив, пішов до армії. Радів неймовірно. Понад усе він прагнув служити у «морфлоті», стати морським піхотинцем, і після розподілу таки попав у підрозділ Військово-морських сил ЗСУ.
«Він був звичайним хлопцем — швидким, як вітер, і світлим, як сонце. Захоплювався військовою справою змалечку. Мріяв стати моряком, через це всі в селі називали його «Морячок», — пригадує волонтерка Валентина Вельган. — Після армії він підписав контракт і залишився служити у морській піхоті. Відколи пішов на фронт, ще жодного разу не приїздив додому. Мати казала, що чекає свого Славка на Великдень, ніби командир обіцяв дати відпустку. Та... повернувся наш герой раніше, не своїми ногами. Шкода... Славко загинув героїчно, на полі бою. Україна втратила ще одного героя, а у небесному легіоні засіяла нова зірка».
Друзі й однокласники під час прощання з В’ячеславом не скупилися на гарні та теплі слова. Згадували шкільні роки, про те, як загиблий любив справедливість і за брехню міг кому завгодно «по шиї дати». За справжність і порядність цінували його й бойові побратими. Щоб віддати свою шану і повагу загиблому герою, морські піхотинці несли його домовину на плечах упродовж трьох кілометрів — від початку села й аж до рідної хати.
«У складі 36-ї окремої бригади морської піхоти В’ячеслав виконував бойове завдання на сході України. Загинув 20 березня у бою під селищем Водяне, що на Донеччині. Це було пряме зіткнення із супротивником. Славко бачив свого противника, а той ? його. Гатили з артилерії, та так, що земля не переставала здригатися. Саме через щільний обстріл противника тіло нашого загиблого героя ми змогли забрати з поля бою лише через чотири доби, — пояснює командир роти морської піхоти Павло Юрчук. — Тепер віддаємо шану бійцеві на його рідній землі. Хлопці сказали, що нестимуть домовину на плечах, бо Славко заслужив. Він був відважним бійцем. Вірним присязі. Загинув за мирну Україну».
Прощальна літургія за загиблим героєм відбулася у місцевому костелі. Потім багатолюдна траурна процесія у супроводі військового оркестру направилася до сільського кладовища, де загиблого героя поховали. На знак вшанування пам’яті В’ячеслава Чернецького Почесна варта морських піхотинців провела військовий ритуальний салют.
«Сказав, що їде на заробітки, а сам пішов на війну»
Олександр Перепелиця повернувся у своє рідне село Біла, що на Вінниччині, майже через три роки після загибелі
Усім селом першоквітневого дня проводжали в останню дорогу бійця 51-ї окремої механізованої бригади Олександра Перепелицю. Він пішов на фронт добровольцем ще у червні 2014 року. Маючи за плечима службу в морфлоті, солдат на бойовий вишкіл отримав лише кілька тижнів, і потім його одразу кинули у самісіньке пекло — під Іловайськ. Вийти з нього Олександру не судилося...
За розповідями рідних та близьких, востаннє Сашко виходив на зв’язок наприкінці серпня 2014 року. Бойові побратими розповідають, що в ніч з 25 на 26 серпня військовий підрозділ, в якому перебував Олександр, поспішав на допомогу бійцям під Іловайськом. Олександр разом зі своїм товаришем сів у автобус, який дорогою потрапив під обстріл і згорів. Тіло Сашка в автобусі не знайшли. Тому всі ці роки його вважали зниклим безвісти.
«Ніхто достеменно не знав, що трапилося в ту рокову ніч, коли ми були під Іловайськом. На той час там було потужне оточення, суцільні артобстріли, ніякої лінії розмежування не було, де наші, а де «сєпари» — ніхто не знав. Це було справжнісіньке пекло, — визнає бойовий побратим загиблого героя Геннадій Катриченко. — Тоді наших багато полягло... І хоча з часом нашу волинську бригаду розформували, ми завжди пам’ятатимемо тих, хто загинув у те криваве літо 2014-го... Сашко був справжнім патріотом. Він не відсиджувався вдома на дивані, не ховався, пішов воювати і загинув за Україну, за наших дітей і онуків».
Власних дітей Олександр не мав, та й одружитися ще не встиг. Геть молодий був. Після служби в армії господарював разом з батьками, час від часу їздив на заробітки. А коли зібрався на війну, то ніхто його не проводжав, бо не знали.
«Сашко 1989 року народження. Навчався у місцевій дев’ятирічній школі, старші класи закінчував у сусідній Гальжбіївській. Одразу після школи поїхав з друзями на заробітки, потім пішов в армію, а коли повернувся, займався господарством. З початком війни на Донбасі чоловіків з села почали потроху мобілізувати, а Сашко вирішив стати добровольцем. Сказав батькам, що їде на заробітки, а сам пішов на війну. Навіть рідний брат не знав, що він воює в АТО, — розповідає односельчанка Сашка Анастасія Ясінецька. — Попри те, що його вважали зниклим безвісти, надія залишалася. Батьки (та й ми всі) до останнього вірили, що Сашко у полоні. Шукали підтримки у волонтерів, оббивали чиновницькі пороги і щоразу з надією відкликалися на невідомий номер телефону. Але не судилося... Вкрай важко повірити і змиритися. Болюча втрата і невимовний жаль».
Волонтерська організація, яка займається пошуком зниклих безвісти військовослужбовців, відшукала братську могилу на Дніпропетровщині місяць тому. За результатами ДНК-експертизи серед похованих було ідентифіковано й тіло молодого бійця 51-ї бригади Олександра Перепелиці. Доставили загиблого до рідної домівки військовослужбовці військової частини, де служив Сашко. Перепелиця, який майже три роки вважався зниклим безвісти, повернувся до свого рідного села на вічний спочинок.
