Доброволець, розвідник батальйону «Донбас» із кумедним позивним «Портос» пройшов разом із побратимами Попасну, Лисичанськ, Курахове... І лише Іловайськ став для нього фатальним... Три з половиною роки дружина та дві донечки чекали тата додому. Вірили, що живий, що в полоні. Тільки тепер, завдяки аналізу ДНК, його тіло вдалося ідентифікувати. Увесь цей час боєць був похований як невідомий солдат на Краснопільському цвинтарі в передмісті Дніпра.
Андрій Щербина народився на Луганщині. Після служби в армії залишився на контракті в Луганському прикордонному загоні, був помічником начальника прикордонної застави. Після звільнення працював на різних роботах, на одній із них познайомився з майбутньою дружиною Іриною. 2004 року в них народилася перша донечка Алінка й родина вирішила переїхати жити до батьків Ірини в містечко Гайсин, що на Вінниччині. У лютому 2014 року в родини народилася друга донька Діана, а за кілька місяців Андрій пішов добровольцем у зону АТО — не зміг сидіти вдома, коли над його батьківщиною нависла смертельна небезпека війни.
«Коли пішов на фронт, його молодшій донечці навіть півроку не було. Любив своїх дівчат безмежно, але військова служба та обов’язок перед Батьківщиною змусили його зробити правильний чоловічий вибір, — каже його побратим, старший лейтенант батальйону «Донбас» Володимир Максимів. — У червні 2014 року вступив до добровольчого батальйону «Донбас». Враховуючи його військове минуле, був зарахований старшим розвідником до батальйону спеціального призначення. Отримав позивний «Портос» за доброту й веселу вдачу. Коли ми визволяли Попасну, Курахове, Мар’їнку, Андрій часто повторював, що це його мала батьківщина. А потім був Іловайськ... Довгих три роки сім’я жила надією, що Андрій живий, що, можливо, був у полоні. Але ми знали, що його вже немає з нами, бо на власні очі бачили, як під час відступу по їхній машині вели прицільний обстріл. Вижити було нереально».
Брат загиблого героя Геннадій Щербина розповідає, що родина до останнього жила сподіваннями, що Андрій десь є, може, втратив пам’ять чи потрапив у полон і з часом знайдеться, повернеться. Адже аналізи на ДНК здали ще 2014 року, а жодного підтвердження не надходило.
«Лише тепер, за три роки після загибелі, Андрій віднайшов спокій і повернувся додому, до своєї родини. Його дівчата нарешті заспокояться і знайдуть у собі сили, щоб жити далі. Андрій обожнював своїх доньок, до старшої Алінки часто приходив до школи, на вечори та ранки, радів її здобуткам. Молодшою натішитися не встиг... Був гарним господарем, розбирався в техніці, непогано боксував (спортивний розряд отримав ще в юності), завжди відгукувався на прохання про допомогу, — пригадує Геннадій. — В АТО пішов, коли йому було 40 років. Цієї весни мав би вже 44...».
Дружина загиблого Ірина Щербина говорить, що єдиний, хто тримав її на світі усі ці три роки — це маленька донечка, якій на момент загибелі Андрія було лише 6 місяців. Опустити руки чи впасти у відчай, маючи двох дітей, жінка не могла. Каже, що трималася з усіх сил, а було по-різному. Через безгрошів’я Ірина була змушена подати до суду, щоби чоловіка визнали умовно загиблим. У результаті отримала статус сім’ї загиблого й допомогу на дітей. Але виплати, які держава зобов’язалася виплачувати родинам загиблих у АТО годувальників, дружина та доньки Андрія не отримали й по сьогодні.
