У серпні 2014-го при виході з так званого «іловайського котла» росіяни розстріляли сотні наших військовослужбовців, а поранених, які не могли піднятись, чавили гусеницями танків. Скільки саме — досі невідомо: називаються різні цифри.
«ЗАКЛИКАЮ ВІДКРИТИ ГУМАНІТАРНИЙ КОРИДОР...»
Літо 2014-го. Голодне і роздягнене Українське військо все ж стрімко просувається на схід, визволяючи міста і села Донбасу. Бойовики «стрімко» втікають, не витримуючи його ударів. На початку серпня штаб антитерористичної операції видає наказ, згідно з яким війська повинні взяти в оточення Донецьк. А поки що пробиваються до Іловайська. Більшість — добровольчі батальйони.
«Ми були дуже близькі до звільнення всього Донбасу, — згадує ті події їх учасник Антон — колишній боєць-доброволець, а сьогодні інвалід 1-ї групи. — Не потрібно бути військовим стратегом, щоб зрозуміти: це була справа кількох тижнів».
Розуміли це і в Кремлі. Тож Путін збирає найближче оточення і ухвалює, як заявить незабаром сумнозвісний Гіркін, «доленосне для Росії і Донбасу рішення — надати «ополченцям» військову допомогу». Ні, не провіантом і навіть не військовою технікою, а підрозділами регулярної російської армії. За даними офісу Генеральної прокуратури, на територію України тоді ввійшли дев’ять батальйонно-тактичних груп чисельністю 3500 осіб. На їхньому озброєнні було близько 60 танків, до 320 бойових машин десанту, понад 100 гармат і мінометів, а також п’ять протитанкових ракетних комплексів.
Ця армада відрізає Іловайськ і українське угруповання опиняється в оточенні. Пропозиції російського командування здатися на милість «старших братів» категорично відхиляються. Та сили надто нерівні і українці несуть втрати. В ніч із 28 на 29 серпня Путін закликає «сили ополчення» «відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні».
Ось як згадував ті події генерал армії Віктор МУЖЕНКО — на той час начальник Генерального штабу ЗС України:
«Було погоджено з російською стороною вихід наших колон завчасно узгодженими маршрутами, які були визначені як гуманітарний коридор. У перших умовах був вихід наших підрозділів на техніці зі зброєю з самого Іловайська. В селищах Агрономічне і Многопілля формувалися дві колони і по двох маршрутах — один північний, другий південний — виходили в район Старобешеве. Ці маршрути були оговорені з росіянами, як маршрути виходу наших підрозділів під їхні гарантії. 28-го серпня ввечері, близько 23-ї години на мене вийшов перший заступник начальника Генштабу ЗС РФ генерал Богдановський і сказав, що умови змінюються, вихід можливий лише за умови, що техніка і озброєння залишаються. Це було для нас неприйнятним, і було сплановано йти на прорив, який мав розпочатися о 3-й годині ночі 29-го серпня. Він не розпочався. Тому що на більш низькому рівні було прийнято рішення виходити під гарантії російської сторони».
Українські підрозділи організованими колонами починають рух з міста за попередньо домовленими з російською стороною маршрутами. Спершу вони рухаються безперешкодно, минаючи російські укріплені позиції. Але незабаром по них відкривають ураганний вогонь. Б’є артилерія, б’ють міномети, б’ють танкові гармати. За спогадами українських вояків, те, що відбувалося в ті серпневі дні в районі Іловайська, нагадувало пекло.
«Надіятись можна було лише на Господа Бога, — каже Анатолій ВІТЧУР. — Саме там я і повірив у нього, а до того навіть не знав як відчиняються двері до церкви...».
«ПРОСТИЙ СОЛДАТ БАЧИТЬ ПРИЧИНИ ПО-СВОЄМУ, А ГЕНЕРАЛ МИСЛИТЬ ІНШИМИ КАТЕГОРІЯМИ»
Від дня Іловайської трагедії минуло 6 років. І весь цей час генерали, причетні до тих подій, пересічні офіцери, незалежні експерти висувають свої версії причин, що призвели до неї. Знайомий генерал, який тоді обіймав солідну посаду в МО і якого знаю ще з майорів, у розмові зі мною, яка відбулася восени 2014-го, сказав: «Знаєш, і за 4—5 років у суспільстві не буде єдиної думки стосовно цієї трагедії. Простий солдат бачить причини по-своєму, а генерал мислить іншими категоріями в: кожного своя правда».
Відтоді минуло вже 6 років, а досі «у кожного своя правда». Ми навіть не знаємо точної кількості загиблих. Чиновники, які повинні дати нам достеменну відповідь на це запитання, апелюють до різних цифр. Наприклад, у жовтні 2014-го голова Тимчасової парламентської слідчої комісії Андрій Сенченко повідомив, що загальна кількість загиблих, поранених і померлих від ран, становить до тисячі осіб. А загальні ж втрати безпосередньо під час прориву з оточення перевищили 300 осіб.
Генпрокуратура ж стверджувала, що під Іловайськом загинув 241 український воїн, за кілька місяців назвавши полеглими і зниклими безвісти 360 і 180 відповідно. В квітні 2015-го головний військовий прокурор Анатолій Матіос повідомив наступне: слідством підтверджена загибель під Іловайськом 459 чоловік, поранення 478 і нанесення матеріальної шкоди на більш як 70 мільйонів гривень.. Та вже того ж року Анатолій Васильович заговорив про загибель 366 солдатів.
У вересні 2016-го Генеральний прокурор Юрій Луценко назвав пораненими 429 бійців, а матеріальні збитки оцінив майже в 300 мільйонів!.. У серпні 2019-го Генштаб ЗС оприлюднив «останні дані щодо втрат під Іловайськом»: 220 загиблих, 44 поранених, 40 зниклих безвісти, 13 заручників. При цьому уточнив, що саме під час виходу «зеленим» коридором загинуло 129 осіб, поранень зазнали 18, а 22 зникли безвісти. Зважаючи на ці «одкровення» чиновництва, складається враження, що мета — заплутати, а не з’ясувати правду про цю трагедію.
ДОВІДКА ОФІСУ ГЕНЕРАЛЬНОЇ ПРОКУРАТУРИ ВІД 22 СЕРПНЯ 2020 РОКУ
«У ніч із 23 на 24 серпня 2014 року відбулося наймасштабніше пряме вторгнення збройних сил країни-агресора на територію України та подальше вчинення ними воєнних злочинів. Згідно з висновками експертів та інших здобутих доказів, єдиним фактором, що призвів до трагічних подій під Іловайськом, є військова агресія. Таким чином, було вчинене віроломне вбивство 366 українських воїнів, 429 — отримали поранення різного ступеня тяжкості, 300 — потрапили в полон».
У заступника директора національного військово-історичного музею Ярослава ТИНЧЕНКА, який створював «Мартиролог загиблих під Іловайськом», своя точка зору. — Не можна вважати, що в «зеленому коридорі» загинуло 366 чоловік, — каже він, — ця цифра відображає загальні втрати Українського війська за всю Іловайську операцію — з 7 по 31 серпня. При чому до них входять і неідентифіковані військовики. В так званому зеленому коридорі склали свої молоді голови 254 бійців і командирів. Відомі практично всіх імена і прізвища.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Отже, як бачимо, єдиної думки щодо Іловайської трагедії в людей, які в тою чи тою мірою причетні до з’ясування всієї правди про неї, немає. Ситуація, що склалася, особисто мені нагадує ситуацію навколо участі громадян колишнього СРСР у Другій світовій війні: компартійний режим за Сталіна називав 20 мільйонів загиблих у її полум’ї, за часів Михайла Горбачова — 28 мільйонів, а в міноборони сьогоднішньої Росії вже подейкують про 40 мільйонів.
Така маніпуляція кількістю жертв німецько-радянської війни не дивує, оскільки тодішня влада всіляко намагалася занизити число жертв, а пересічні громадяни були для комуністичних вождів звичайними гвинтиками. Але ж ми живемо в незалежній Україні, яка вустами майже всіх своїх президентів засудила ту тоталітарну державу, з наступницею якою ми сьогодні і воюємо. А коли так, то суспільство має знати всю правду про цю війну, зокрема й про тих, хто віддав своє життя за неї. Маніпуляція статистикою, яка відображає наші втрати, є нічим іншим як знущанням над пам’яттю про полеглих, над їхніми рідними і близькими.
«НА ЖИВОТІ ЧЕРЕЗ ПОЛЕ, БАЛКУ, ЗНОВУ ПОЛЕ, МИ ПОЧАЛИ ВИХОДИТИ. МИ ЙШЛИ ТРИ ДНІ І ЧОТИРИ НОЧІ»
Валерій ЛАВРЕНОВ, боєць батальйону «Донбас»:
— Ми їхали колоною. Її розбили в селі Червоносільське. Там були засідка, яку влаштували регулярні російські війська, стріляючи з важкого озброєння. В нас такої зброї не бул. Ми взяли полонених із числа російських військових. Їхні приїжджали з білим прапором на перемовини. Командир і більшість із тих, хто залишився живий, почали казати, що потрібно здаватися в полон. Ми були в оточенні. Але ніхто в полон не йшов. Ми з невеликою групою вирішили виходити. За нами ще пішли хлопці. На животі через поле, балку, знову поле, ми почали виходити. Ми йшли три дні і чотири ночі. Згодом розділилися. Нас пішло шість чоловік, а в іншій групі — троє людей. Вийшли ми в районі Комсомольського, там перепливли річку. Звідти зайшли в якесь селище, знайшли місцевого, який підвіз нас до Волновахи. Потім пройшли ще трохи, і в Курахове за нами приїхали й забрали на цивільній машині, відвезли у військову частину, звідки нас забрали в Дніпропетровськ.
«ПО НАС БИЛИ ТАК, ЩО НЕ ВЦІЛІЛА ЖОДНА ОДИНИЦЯ ТЕХНІКИ. ГОРІЛО ВСЕ: ТАНКИ, БМП, БТР»
Всеволод СТЕБЛЮК, полковник медичної служби — заступник начальника Української військово-медичної академії:
— Улітку 2014-го я перебував у складі батальйону «Миротворець», яким командував Андрій Тетерук. Ми зайшли в Іловайськ 24 серпня. Напередодні СБУ нам повідомила, що в Україну зайшли російські військові. Ми знали про напрямок їхнього руху та можливе завдання. 23 серпня, коли стояли на базі за 40 км від міста, офіцери спецслужби нам повідомили, що є інформація від прикордонників про рух двох батальйонно-тактичних груп, які мають перекрити напрямок Амвросіївка — Старобешеве. Очевидно, в них було завдання знищити українські сили, які перебували в цьому секторі. Таку саму інформацію отримав і Тетерук. Я тоді ще спитав у нього: «Що будемо робити?». Комбат пожартував: «Помирати героями».
Тепер щодо виходу наших батальйонів із так званого Іловайського котла. Коли генералу Русланцу Хомчаку висунули вимогу, що Збройні сили можуть виходити, а добровольці залишаються, він відповів «ні». Коли запропонували скласти зброю, лишити техніку і на автобусах виїхати з Іловайська, він знову сказав «ні». Бо нас просто або взяли б у полон, або розстріляли б усіх. І поки тривали перемовини, росіяни пристрілювали міномети по голові колони. Пішли перші вибухи, і Хомчак наказав пробиватися з боєм вперед. Ми до цього не були готові. Треба було б розвернутися в бойові порядки, піхоті спішитись. Але ми пішли в цей коридор смерті. По нас били так, що не вціліла жодна одиниця техніки. Горіло все: танки, БМП, БТР. Не кажучи про автобуси й санітарні машини. Але Хомчак не здав добровольців, як того вимагали росіяни.
«МИ З БОЄМ ВЗЯЛИ СЕЛО, ЗАХОПИЛИ РОСІЙСЬКИХ ДЕСАНТНИКІВ»
Сергій МIЩЕНКО, колишній боєць батальйону «Донбас», медик:
— Ми пішли на вихід і потрапили в цей коридор, почався артобстріл колони. В колоні був різний транспорт — від «жигулів» до важкої техніки. Кілька кілометрів вівся обстріл з артилерії, кулеметів. Була команда добратися до села Червонопільське і там закріпитися. Ми дісталися до села, бо були на легковій машині. На важкій техніці не доїхав ніхто. Ми з боєм взяли село, захопили російських десантників. Бій тривав кілька годин. Потім почалися переговори. В нас був наказ триматися. Я виконував функції польового лікаря. Ми одразу організували польовий госпіталь. Було дуже багато поранених і тяжкопоранених. Нам поставили ультиматум: або ми здаємося, або село, яке оточили важкою технікою, буде знищене до вечора. Вони почали обстріл, влучили в одну хатинку. Ми почали здаватися. Зброї ніхто не складав, хто розібрав її, хто викинув, заховав. Після цього приїхала машина забирати поранених.
Нас вивезли в поле, ми там переночували. Згодом приїхали російські офіцери. Нас розділили: лікарі, поранені з Донбасу та дівчата (у нас було четверо дівчат) — праворуч, а всі решта — ліворуч. Згодом усіх вояків із Збройних сил випустили разом із нашими пораненими. Так я і вийшов.
«ПРОВИНА ПУТІНА НЕ ЗНІМАЄ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ З ВЛАДИ УКРАЇНИ В ЧАСТИНІ ПРИЙНЯТТЯ НЕОБҐРУНТОВАНИХ РІШЕНЬ»
Андрій СЕНЧЕНКО, громадський та політичний діяч:
— Вже шість років минуло після роботи Комісії, яку я очолював. Результат її роботи ніхто не намгався спростувати, як і відсутня інша робота в цьому напрямку. Немає кримінальної відповідальності конкретних осіб. Це робиться для того, щоб винні не несли і політичної відповідальності, не кажучи вже про кримінальну. Триває «забалтиваніє». Один раз на рік сумують, але нічого не відбувається. Висновок про те, що у всьому винен Путін, на поверхні, він абсолютно очевидний. Жертви цієї війни на ньому. Але провина Путіна не знімає відповідальності з влади України в частині прийняття необґрунтованих рішень, коли гинули люди, ігнорувались дані розвідки. Верховна Рада нічого не робила, в той час коли гинули люди. Все це було в основі і результатах «іловайської трагедії». У Верховній Раді VI скликання тільки один депутат ознайомився з результатами слідчої комісії. Секретний том цієї справи знаходиться в Секретаріаті Верховної Ради. Багатьом, насправді, було байдуже. За моєю інформацією це так саме не цікаво і зараз. Якщо суспільство не буде тиснути, то нічого не відбудеться, остаточної правди ми так і не дізнаємося. Влада буде такою, поки ми не навчимо її бути іншою. Іловайськ — це історія безвідповідальності. В Іловайську ті, хто потрапив в оточення мали свій об’єм інформації. До них питань немає. Але ті, хто був «нагорі» і могли приймати відповідні рішення просто брехали. Вони казали — допомога прийде. А вона не прийшла.
«ЗАРАЗ РЕАЛІЗУЄТЬСЯ КЛАСИЧНИЙ СЦЕНАРІЙ, КОЛИ ВІЙНА Є ПРОДОВЖЕННЯМ ПОЛІТИКИ ІНШИМИ МЕТОДАМИ»
Євген ДИКИЙ, ветеран АТО, науковець, публіцист:
— Зверніть увагу, якщо можна було б вірити заяві Пушиліна, то в понеділок теоретично о 8 ранку мав би початися масований обстріл українських позицій. Однак цього не сталося, — коментує «Дню». З цього я роблю висновок, що і заява Пушиліна, і вчорашні обстріли — це дотискання нашої сторони. У нас постійно відбуваються одні й ті самі речі: на переговорах з Росією Банкова дає якісь обіцянки, оцінює внутрішньополітичну ситуації в країні, згодом розуміє, що не може всі ці обіцянки виконати, бо в такому разі війна може початися безпосередньо в Києві. Тому сьогодні, судячи з усього, Банкова знову вагається, чи здатна вона забезпечити Москві обіцяне. Мені здається, що зараз реалізується класичний сценарій, коли війна є продовженням політики іншими методами, тож Путін через Пушиліна та бойовиків подає сигнал: виконуйте домовленості, або знов буде гаряче. Думаю, влада України зараз стоїть перед складним вибором: втратити те, що вони вважають своїм величезним досягненням, тобто місяць тиші, чи втратити тишу всередині країни, зокрема в Києві».
«БУДЬ-ЯКЕ ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ, ЩО НЕ СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ ПОЛІТИЧНИМИ КРОКАМИ, МОЖЕ ВІДКОТИТИСЯ НАЗАД»
Микола БЄЛЄСКОВ, військовий експерт:
— Будь-яке припинення вогню, що не супроводжується політичними кроками, може відкотитися назад. Припинення вогню — не самоціль, адже коли немає прогресу, — по політичному треку виникають ризики. Важливо зазначити, що в Україні, всі дії з того боку сприймають виключно як гру одного актора: в Кремлі сидять люди, які всім керують. Звичайно, стратегічно це абсолютно кремлівський проєкт, але поставте себе на місце того ж Пушиліна, навіть, якщо гіпотетично буде врегулювання на російських умовах, то все одно буде ротація керівництва з можливим фізичним знищенням. Тому для ОРДЛО будь-яке врегулювання є анафемою, «ДНР» зацікавлено у наявності конфлікту і створенні провокацій. Водночас я сумніваюся, що про провокації ніхто не знав, адже росіяни керують армією вже на рівні рот. Тому, можливо, це була провокація, щоб нагадати Україні, що важелі впливу є і потрібно йти до політичного врегулювання.
Ситуація з перемир’ям парадоксальна, тому уявити, що РФ відмовиться від такого важелю впливу на Україну дуже важко. Я не думаю, що зараз протиснуть якусь значну політичну складову з нашого боку, бо це викличе несприйняття в українському суспільстві, особливо серед учасників бойових дій. У крайньому випадку, ситуація може повернутися до свого першопочаткового стану, але зі значним дипломатичним козирем, де ми можемо сказати, що Росія через «Л\ДНР» не дотримується режиму тиші, хоч ми й намагалися. Владі зараз важко тримати ту лінію, яку вона обрала. Невважаючи на те, що критики говорять, як все неправильно, реальної альтернативи у нинішніх умовах немає, як такої, і пропоновані альтернативні сценарії малореалістичні...
Навіть якщо заяви Фокіна були тестуванням громадської думки, повірити в те, що зараз це протягуватимуть складно, бо це викликає великий спротив у частині суспільства. По суті, незважаючи на певні варіації, зберігається стратегічна лінія, яка була і до 2019 року. Єдине, що зараз менше мілітаризму та націоналістичної риторики, але серйозно я б до таких заяв Фокіна не ставився і не вірю в їх реалізацію на практиці.
Два моменти важливі: якщо не буде політичного врегулювання, ситуація може легко відкотитися. Постає питання — що Росія захоче за подальше перемир’я? Я більше схиляюся, що РФ припинення вогню треба не для того, щоб тиснути на Україну, а для того, вести діалог по санкціям із Заходом. Ситуація ж на Сході в «Л\ДНР» сумнівна, особливо у військовому плані, бо важко утримувати армійські корпуси, щоб мінімально залучати регулярну армію, є проблеми з морально-психологічним станом, дисципліною тощо.
