Відомий літературознавець, письменник, культуролог, доктор філологічних наук, професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана ПАХЛЬОВСЬКА сьогодні святкує свій день народження. Пані Оксана — давній друг газети «День», наш постійний автор і читач. А ще — вона активно долучається до видавничих проектів «Дня». Зокрема написала передмови до книжок Євгена Маланюка «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури» (серія «Бронебійна публіцистика») та Ліни Костенко «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (серія «Підривна література»).
Напередодні дня народження «День» привітав Оксану Пахльовську. І традиційно — кілька актуальних запитань.
«ГАЗЕТА «День» Є ФАНТАСТИЧНО ЕФЕКТИВНИМ ЗАСОБОМ ОСВІТИ СУСПІЛЬСТВА»
— Днями завершився Львівський форум видавців. За версією організаторів, видавнича серія газети «День» «Підривна література» увійшла до першої десятки топ-20 найкращих книжок форуму. Як можете оцінити найкращі видання заходу?
— Вітаю особисто Ларису Олексіївну Івшину, а з нею і всю редакцію «Дня» з цією відзнакою. Серія «Підривна література», а перед тим «Бронебійна публіцистика» — це абсолютно новий формат спілкування газети з читачем. Але це також і запрошення до нового типу розуміння ролі інтелектуалів у суспільстві. Складні аналітичні тексти виходять зі сфери замкнених професійних дискусій і стають набутком громадянського суспільства. Газета — динамічна, культурно насичена, принципова, як «День», — є фантастично ефективним засобом освіти суспільства. А з інтелектуальним арсеналом таких серій ефект радикально зростає. І в цьому, власне, європейський підхід — кращі газети Європи виходять зі схожими серіями, які дуже впливають на підвищення громадянської культури суспільства.
Також важливо, що в цій серії поряд з українськими авторами стоять Ґедройць і Сахаров. Це вчасний і необхідний сигнал: сьогодні як ніколи актуальна солідаризація й сублімація протестної інтелектуальної думки Східної Європи — думки, яка послідовно протистояла тоталітарним режимам. Сьогодні маємо жорстко дивитися на результати — і вчитися: Польща Ґедройця — вільна і шанована в Європі та світі країна, Росія Сахарова — невеличкий сегмент суспільства, над яким занесені поліційні кийки.
А загалом імпонує у цій топ-двадцятці увага до серій як до довготермінових проектів. Публіцистичні серії «Дня» — вкрай актуальний проект на майбутнє. І так само в літературі: «Українська поетична антологія» та «Доросла серія» А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ — з цим теж сердечно вітаю Івана Малковича. Загалом обрані книжки — просто дуже серйозні й часом навіть фундаментальні, особливо ж якщо йдеться про лексикографічні та історичні видання, — у наш час симулякрів та всезагальної профанації це не може не тішити. Можна також порадіти, що такий блискучий художник, як Іван Остафійчук, має тепер альбом-монографію. Якби кожен із кращих художників України мав таку форму презентації в суспільстві, постала би в цілості українська малярська і графічна традиція як одна з найпотужніших у Європі.
«ВХОДЖЕННЯ У ЄВРОПУ — ЦЕ ПРОЕКТ. ЦЕ ЗУСИЛЛЯ. ЦЕ ПРАЦЯ. ЦЕ НАПРУЖЕННЯ. ЦЕ ДИСЦИПЛІНА ДІЇ»
— Напередодні підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відчувається ситуативне порозуміння влади та опозиції. Вони ніби в унісон говорять про незворотність шляху в Європу, голосують за євроінтеграційні законопроекти. Як вважаєте, чи відчуватиметься ця співпраця після підписання, під час найтяжчого етапу — імплементації норм?
— Може, нині й відчувається «ситуативне порозуміння влади та опозиції» в євроінтеграційному питанні, але не відчувається жодного розуміння ваги й ціни цього питання. Такий довгоочікувавний підпис (якщо він не буде зірваний, а це більш ніж можливо) якщо й буде поставлений, то в умовах драматично принизливих. Кожен із нас, хто вірить у європейську природу української культури і переконаний у необхідності руху України до Європи, переживає в цей період нелегку дилему. Долучення країни до ЄС має бути святом для обох сторін: ЄС святкує перемогу демократичної моделі суспільства, а країна, що рухається до Європи, має святкувати реалізацію своєї історичної боротьби за демократію — от як це було з Польщею чи Балтійськими державами. Драма ж нинішньої ситуації в тому, що і влада, і навіть значна частина опозиції шукають в ЄС тої чи іншої вигоди, а ЄС, якщо й підпише, то не від поваги до європейської України, а від розуміння, що євразійська Україна разом з євразійською Росією становлять неабияку загрозу для європейської цивілізації — сьогодні точнісінько, як і тоді, коли — задовго до Бжезинського з Лукасом — про це попереджали Маркс із Енгельсом, а ще раніше — Орлик, Міцкевич і де Кюстін.
Тобто фактично в європейської України відібране це свято — або ж вона насправді недостатньо сильна, тому його й віддала в чужі руки. Якщо рух до Європи має залежати від економічних інтересів олігархів, які розкрали цю країну, чи від влади, яка боїться, що Росія в неї відніме те, що вона вкрала в українського суспільства, то, вибачте, з такими передумовами логічніше продовжувати сидіти на краю євразійської трясовини у глибоких філософських роздумах: засмокче чи не засмокче, а якщо засмокче праву ногу, то чи не засмокче разом із нею й ліву?
Отже, грандіозним обманом були б фото нинішніх політиків — з обох практично таборів — на тлі прапора ЄС. Вони ніякі не євроінтегратори, це Україна в особі протестних і жертовних своїх інтелектуалів та багатьох героїчних поколінь віками виборювала свою європейську дорогу — і в часи Хмельницького, і в часи шевченківські, і в добу «Розстріляного Відродження», і в період шістдесятництва. Європу будували ті, хто боровся: за свободу своєї країни, за її вільне життя в цивілізованому світі, за людську гідність. Ті, хто не корився різним системам тиску на людину, — це європейці. А якими європейцями можуть бути спадкоємці тоталітарної ментальності?! Євроінтеграторів із людей зі шкурними інтересами не може бути за означенням. Бо вони і завтра будуть «за» Європу чи «за» Росію лише від страху і/чи від цинічного розрахунку.
Саме тому ніякого «незворотного» шляху до ЄС поки що немає. Якщо рух до Європи не спирається на мораль, філософію, громадянську свідомість і навіть певний тип освіти політиків та критичної маси електорату, то його не так складно й перепинити. І Росія задіє для цього всі ресурси, адже рух України до Європи — це геополітична, культурна, демографічна катастрофа Росії. Без українського «біоматеріалу» Росія — якщо не робитиме глибинних структурних змін — може не витримати напруги глобалізованого світу. Зрозумівши тим часом, що українська влада таки вирішила переховати свої статки в європейському сховку (це якщо перекласти на реальну мову нинішню «євроінтеграцію»), Росія візьметься за Україну всерйоз. І перейде в такий наступ, що торговельні війни здадуться симпатичними жартами. І ось тоді нинішні «євроінтегратори», защемлені в російських лещатах, з таким само пафосом заговорять про Митний союз. Якщо тим часом гарантують собі там недоторканність своїх інтересів.
А Європа — це справді окрема цивілізація, зокрема і через інакший горизонт мислення. Це цивілізація прогностична, яка не боїться зазирати в майбутнє, бо відчуває в собі сили його моделювати, творити. Долучатися до неї можуть країни, які інтелектуально проектують себе в майбутнє, а не ті, яких затисло в заіржавілій пастці минулого. Тому й співпраця чи не співпраця під час імплементації норм — це буде така ж сама недостойна трагікомедія: влада буде дивитися, де б урвати собі куш із цього процесу, а ті чи інші опозиційні політики відбуватимуться патетичними заявами. А Юлія Тимошенко буде сидіти в тюрмі, бо це єдиний політик, якого бояться і ті й інші: перших вона розжене, а чималу кількість других змусить нарешті працювати. Розуміючи це, Європа вже попередила, що відступ від демократичних норм під час імплементації може змусити Європарламент «підвісити» угоду на невизначений час.
Україна запізнилась — європейський шлях треба було торувати разом із Польщею, Чехією, Угорщиною, Балтійськими країнами. Всі без винятку політики, які були при владі й цього не зробили, — злочинці по відношенню до Української держави. Одначе якщо підпис у Вільнюсі все ж буде поставлений, відкриється безмежне поле діяльності для опозиції та громадянського суспільства. Відстояти Європу в Україні, а Україну в Європі означає переломити фатальні закономірності цього нерухомого євразійського простору в бік реальної модернізації та зміни моральних координат. Але процес буде тривалий і нелегкий. І ще довго небезпечний.
— Як, на вашу думку, реагуватиме українське суспільство на ці виклики, зважаючи на той стан, в якому воно перебуває?
— Не певна, що можна мати великі ілюзії щодо суспільства. Яке суспільство, така і влада. Це взаємозалежні величини. Але, врешті, чи можна вимагати від суспільства державницького мислення, якщо його в цілому не мають не тільки політики, а й часто інтелектуали, що все ж таки якісь книжки читали (і навіть писали) і якогось світу бачили?! Значна частина інтелектуалів зараз єдина в трьох лицях: «противсіхи», «федералісти» й «анархісти». А це три різновиди антидержавного мислення й цілковитої відсутності громадянської свідомості. Це вибір не вибирати. Голосів тих небагатьох письменників, політологів, культурологів, що мислять у європейській системі координат, просто не чутно в децибелах потворного шабашу, який зчиняється навколо противсішних істерик, федералістичного бла-бла та нахабних анархо-шоу, що прикривають тотальне вже й не інтелектуальне, а просто ментальне безсилля.
Тому не маємо права на ілюзії. Входження в Європу — і навіть просто поки що в ЗВТ з ЄС — це проект. Це зусилля. Це праця. Це напруження. Це дисципліна дії. Це свідомість кожного наступного кроку в подоланні перешкод на цьому шляху. Тільки якщо таких людей виявиться бодай третина в українському суспільстві, почнеться реальний, а не фіктивний процес — і не інтеграції, а повернення України до Європи.
«НЕ БРАКУЄ СПРАВДІ ВИДАТНИХ КНИЖОК. АЛЕ НАЯВНІ ПОЛІТИКИ НЕ ЗДАТНІ ВЗЯТИ НА ОЗБРОЄННЯ ЦІ КНИЖКИ»
— Минулого тижня у медіа-середовищі виник черговий скандал, пов’язаний зі спробами зманіпулювати історією України. Зокрема ЗМІ активно цитують слова президента Росії Володимира Путіна про те, що Україна «почала розвиватися і по суті процвітати» тільки із возз’єднанням «обох частин Русі» 1654 року. Як Україна має реагувати на спроби присвоєння Росією нашої історії?
— Якраз українська культура різко занепала після возз’єднання, і її вільну і творчу європейську модель замінила відстала й репресивна російська. В італійській славістиці перший етап європеїзації Росії пов’язують саме з діяльністю українських письменників на російських теренах петровських часів.
Але хіба це якась абстрактна Україна мусить реагувати? Реагувати мають відповідні посадові особи з влади та інтелектуальний світ. Про перших навіть смішно говорити — вони приблизно думають так само, як Путін, тобто просто не думають, а клонують радянські штампи. Це «перевернута історія», написана «радянською мовою», в якій, як кажуть французькі соціологи, «брехня стала правдою, а правда — брехнею». Що ж до інтелектуального світу, то тут проблема інша. Не бракує справді видатних книжок і світлих умів, які давно цю схему вивчили і довели її абсурдність. Але наявні політики не здатні взяти на озброєння ці книжки. А найбільш крикучих інтелектуалів, струшених з брудних чобіт Махна, історія взагалі не цікавить. Та й взагалі — чи не проголосили представники «укрсучліту» свою «аполітичність» та «естетизм», розуміючи його як щораз дужчу дозу мату і хамства? А передозування, як відомо, відключає свідомість. То хіба здатні ці люди щось і когось захистити, крім власних інтересів? Вони здатні лише ловити ротом крихти з широких долонь олігархів — саме тих долонь, що й вигребли в кілька кишень усі ресурси країни.
Отож і продовжуються «відьомські шабаші фікцій» — Ліна Костенко писала так про країну в 1960-х, а й до сьогодні маємо те саме. Звідси в Росії переконання, що європейська Україна не має потенціалу для виживання, тому її можна легко знищити. Це далеко не так, тому що одна вільна людина морально важить більше, ніж тисячу рабів. Але насправді за 22 роки незалежності Україна як держава не виробила ефективних засобів захисту своєї культури і своєї історії. Аби державна культурна політика творилася так, як діє, скажімо, газета «День» в цих питаннях, то сьогодні Європа просто мріяла б включити Україну в коло своїх держав.
Тож просто так: хочемо мати державу? То працюймо над її вже й не розбудовою, а — побудовою. Перезаснуванням, як дуже слушно сказав Олег Романчук. А як хто хоче косити під Махна чи допомагати Росії розколоти Україну, то незчується, як сам захрущить під ногами газпромівських термінаторів. Третього, як то кажуть, не дано.
— Читачі «Дня» знають вашу титанічну професійну працездатність. Над якими проектами працюєте зараз?
— Титанічну — це, мабуть, перебільшення :) Просто працюю. Готую до друку кілька книжок — дуже різних. Але доторкнулася зараз до теми, яка змушує мене багато в чому по-інакшому дивитися на українську історію. Крім суто україністичних курсів, читаю зараз в університеті для всього потоку славістів курс «Слов’яни і Європа». Йдеться про формування ідеї Європи, європейської ідентичності та процесів долучення до Європи слов’янських культур. Це просто невичерпна скарбниця перехресних ідей, складних відповідностей і перегуків, інтелектуальних зусиль, кинутих на подолання дискразії між двома світами. Тож колись це стане книжкою. А сьогодні ця тема ще раз переконує мене в європейській природі української культури, але водночас і в тому, що потрібні грандіозні, часом надлюдські — титанічні, власне, — зусилля, аби подолати нанесену їй шкоду і йти до Європи не з кривою усмішечкою лицемірних політиків «а-що-ви-нам-дасте?», а з чесним поглядом і гордістю, що таки ж ми вибороли Європу у своїй свідомості, у своїй душі, у своїй історичній пам’яті. А вже потім — логічно — і право бути в ЄС в економічній та політичній площинах.
19 НАЙКРАЩИХ КНИГ 20 ФОРУМУ ВИДАВЦІВ
- Грицько Чубай. П’ятикнижжя. (Видавництво Старого Лева)
- Наталія Хобзей, Тетяна Ястремська, Оксана Сімович, Ганна Дидик-Меуш. Гуцульські світи: Лексикон. (Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України)
- Мічіо Кайку. Фізика майбутнього. (Літопис)
- Серія «Українська Поетична Антологія». (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
- Наталя Яковенко. Дзеркала ідентичності. (Laurus)
- «Доросла Серія». (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
- Мар'ян Бесага. Іван Остафійчук. Джерела творчості. Альбом-монографія. (Р. К. Майстер-Принт)
- Серія газети «День» «Підривна література» (За загальною редакцією Лариси Івшиної). (Українська прес-група)
- Віталій Андрєєв. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого: Монографія. В. Петров. Скіфи. Мова і етнос. (Герда)
- Ів Аньєс. Підручник із журналістики. (Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»)
- Леонід Кисельов. Над київськими зошитами. (Ярославів Вал)
- Тарас Шевченко. Гайдамаки: Факсимільне видання. Історія книжки. Інтерпретація.. (Критика)
- Жан-Клод Маркаде. Малевич. (Родовід)
- Олена Гусейнова. Відкритий райдер. (Ярославів Вал)
- Павло Жолтовський. Umbra vitae. (Видавець Олександр Савчук)
- Богдан Горинь. Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. (Апріорі)
- Сіддгартха Мукерджі. Імператор усіх хвороб. Біографія раку. (Видавництво Жупанського)
- Європейський словник філософій. У 3-х т. (Дух і Літера)
- Худаш Михайло. Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких божеств. (Інститут народознавства НАН України)
