Постать Феофана Прокоповича (він же – Єлізар Церейський, справжнє ім*я), здається, і досі належить до числа «незручних», одіозних, якщо не ганебних в нашій історії. Зрозуміло, про Феофана пишуть – все ж таки визначний вчений, філософ ,богослов , математик ,логік, астроном, політичний письменник – але ж пишуть аж занадто стримано, сором*язливо. Явно не вистачає аналітичного елементу – ретельного розбору саме його політико-ідеологічної спадщини.
А тим часом струнка, системна політична концепція обгрунтування, виправдання й вихвалення абсолютної, ніким і нічим не обмеженої влади Самодержця (в тому то і річ, що у Феофана йшлося не тільки і не стільки конкретно про Петра І, за прямою вказівкою якого писалися його політичні та філософські трактати, а взагалі про рятівну владу Самодержця як такого), яку подав у своїх творах Прокопович, є не лише історично важливою для нас. Ця концепція є ворожою, глибоко антиукраїнською і в наші дні – враховуючи фігуру Путіна, який мріє стати Самодержцем ХХІ століття й мало не вершити долю людства.
А ворога, як відомо, треба не так проклинати, як реально боротись із ним. Насамперед, у сфері ідей. Це вкрай важливо. Тим більше треба вивчати трактати Прокоповича. Бо саме він, як відомо, заклав ідейні основи імперського московсько-петербурзького абсолютизму (більшість істориків вважає, що саме Феофан є автором «заповітного» для Петра та його деспотів-наступників терміну «Росія» або ж «Російська імперія», введеного в обіг 1721 року). А особливо цінну послугу надав Прокопович царю-деспоту, улюбленцем якого став цей видатний перевертень-малорос, своїм трактатом «Правда волі монаршої», написаним у серпні 1722 року на виконання доручення Петра. Бо новопосталий імператор побажав, щоб Феофан, як людина винятково розумна, освічена і , головне, абсолютно віддана, роз*яснив би підданим суть «Статусу про престолонаслідування», затвердженого за шість місяців до цього . І , головне, довів би й показав цим підданим «безальтернативність», рятівну роль та фундаментальну важливість для тоталітарної держави, котру щойно створив Петро, абсолютної, суперпотужної влади Самодержця. «Правда волі монаршої» стала мало не зразковим виконанням цього наказу – настільки, що й тепер, через 300 років, вражає: стиль викладу архаїчний (за можливості, ми збережемо його), а суть – токсичне плазування перед тираном у прагненні «пояснити» і виправдати його тиранію – має прямий стосунок до путінської диктатури. Слід особливо підкреслити, що , пишучи трактат, Прокопович, поза сумнівом, спирався на «віковічну» мудрість жителів Московії: «Немає влади, яка не від Бога». Ця мудрість переживе віки!
У тому Статуті, який було доручено коментувати Феофану, є одна засаднича, основоположна теза: «Император российский есть государь самодержавный и неограниченный. Ему повиноваться не токмо за страх, но и за совесть сам Бог повелевает». Прокопович у трактаті повторює цю потворну думку (джерело влади царя – не тільки батіг, диба й вогонь, але й Бог та совість! Якщо це так, то й донести на зловмисника супроти Бога й совісті не є гріхом…), без перебільшення, десятки разів. В наступні століття така теза (одягнена в шати «патріотизму», «громадянської мужності», «партійної совісті», відданості «великій Росії, котра встає з колін») буде панувати в імперсько-російській ідеології (не забудемо, втім, і про винятки: декабристи, народовольці, дисиденти радянських часів ).
Граючись у демократизм, Прокопович звертає свій трактат до «простосердечного читателя», який ще не зрозумів «внутреннюю, но законную силу Монархии, или Самодержавства». Треба роз*яснити сенс і призначення трактату; отже, Прокопович пише: «Еще же и того ради книжица сия издается, дабы уставу Монаршему подала некое пособие…». З якою , власне, метою? Бо «Самодержец у подданных послушания себе не просит, аки бы свободнаго, но истязует (вражаюче слово! – І.С.) яко должнаго. Истязуют же не токмо страхом гнева властительскаго, но и страхом гнева Божия… То бо есть, еже глаголет учитель народове: потреба повиноваться не токмо за гнев, но и за совесть». Тому що «не токмо власти предержащей потреба повиноватися, бояся гнева его, что есть страх телесный, но и бояся гнева Божия, что душевный на совести страх есть» (що це, якщо не витончене виправдання духовного рабства аргументами релігійної віри? Втім , не забудемо про свідомість Московії початку ХУІІІ століття, яку Феофан дуже добре знав і розумів.
«Сущия же власти от Бога учинени суть. Тоже противляяся власти - Божию повелению противляется; противляющиеся же грех себе приемлют» - звісно, що Прокопович не міг не використати цей аргумент. Ясно, що погляд автора «Правди волі монаршої» є в усьому протилежним оцим «противленцям». Більше того, Феофан пише: «Едина же сочинения книжиці сеи вина (тобто причина. – І.С.) есть, что понеже в народе нашем обретаются такие непокойные головы и страстно прекословия свербящие сердца, что ни каковаго уставления, от державной власти произносимаго, похвалити не хотят… Упрямым и злобным сердцем, когда видят , что указом монаршим определяемо, иногда же и скверноязызным роптанием охуджают». Ці зловмисники, пише Прокопович, «сеют в отечестве нашем мятежы и плевелы, а иностранным подают безчестное мнение о народе российском, аки бы в нем варварские нравы и к государем своим верность притворная, и послушание за гнев токмо, а не за совесть, рабски, а не сыновние творимое» ( два цікаві моменти: по-перше, з цього міркування автора чітко видно, що аж ніяк не всі піддані новітньої імперії Петра підтримували створювану ним – і Прокоповичем – «регулярну», тоталітарну по суті, державу. А по-друге, й іноземці, принаймні значна їх частина, ясно розуміли стан речей).
Феофан прагне, «дабы безумным, но упрямым (аще бы таковые были) прекословцам уста заградить; купно же и иностранным порочное о народе нашем мнение отнять». Дуже цікаво, що саме Прокопович міг (і мав би) дуже ясно порівнювати реальні відмінності між життям Європи та Московії; адже в молоді роки він довго жив у Німеччині, Італії , Франції, Швейцарії, не раз тоді змінював віросповідання. Але ж …
Прокопович узагальнює: «Аще бо всякие частные законы, или уставы верховных властей, одну некую в народе пользу творящие, или единый вред некий из отечества истребляющие, со усердием принимать и верно сохранять подданным долженствует, понуждаемым на то как Божьим в Священном Писании повелением, так и естественным законом, на сердцах их написанном» . Петро І , особливо перебуваючи в країнах Європи, теж залюбки розмірковував про «природні закони» і про «природне право». Що , втім, не заважало йому – згідно з «правдою волі монаршої» - катувати, колесувати, рубати голови, кидати у в*язниці. Прикметно , він катував і вбив власного сина Олексія.
Річ у тім, що, як пише Феофан, «понеже всего отечества состояние на высочайшей власти висит». Подано з афористичною точністю; слова ці можуть повною мірою бути формулою стосунків між владою і народом і в Московському царстві, і в Російській імперії, і в СРСР, і в путінській Росії. Так століттями доводилися в цій державі «необходимость самовластья» и «прелести кнута» (так, це – той самий Пушкін, щоправда, ще дуже молодий , саркастичний і «вільнодумний»!). І саме тому трактати Феофана Прокоповича, особливо той, про який ми вели мову, потрібно дуже добре знати. Варто наголосити: це ворожа ідеологія самодержавної Орди, яку вивчати вкрай необхідно для протистояння їй та нашої Перемоги.
