Кожна держава має пишатися своєю армією – колективним захисником її незалежності, народу, культури. Тому сьогодні всі ми у захваті від Збройних сил України, які б’ються за нашу незалежність. Наші бійці стійко захищають саме існування рідної держави і нації, вершать дива героїзму, віддають життя за Батьківщину.
З іншого боку маємо армію Російської Федерації. Ту армію, яку називали «другою у світі» за могутністю, яка стала правонаступником Радянської армії (РККА), армії Російської імперії. Всередині російської держави (раніше – СРСР) було культивовано ідеологічний міф про її могутність, непереможність, здатність подолати буквально всіх на планеті. Вона називалася армією – головним переможцем нацистської Німеччини та Японії у Другій світовій війні. Начебто не було армій США, Великої Британії, сил Опору в Європі, які вдало громили німців та японців в Африці, на Тихому океані, відкрили Другий фронт в Італії, Нормандії. Нарешті, варто згадати, чиєю зброєю і матеріальними ресурсами воювала Червона армія на Східному фронті, починаючи з зими 1941 р. Для кожної нормальної людини (мешканці РФ до таких не належать) зрозуміло, що без англо-американського ленд-лізу СРСР було б обов’язково розгромлено вже 1941 або принаймні 1942 р.
Велич російської армії насправді виявилася велетенською мильною бульбашкою – і 1941 р., і сьогодні. Але варто здійснити глибокий історичний екскурс у XVIII ст. – період становлення цієї армії. Варто оцінити не за міфами та історичними легендами, а за справжніми джерелами, наскільки «могутньою» і «непереможною» була та армія. З якими моральними засадами її створювано.
XVIII ст. розпочалося з грандіозної воєнної катастрофи Московського царства. В листопаді 1700 р. під осадженою Нарвою велике московське військо (30 тис. стрільців, дворянська кіннота, гвардійські полки та новонабрані драгуни) було наголову розбито 8 тисячами шведів. Під проводом свого юного короля Карла ХІІ північні воїни сміливо розтрощили московський табір, захопили весь генералітет (фельдмаршала, 10 генералів), артилерію та казну. Під час панічної втечи дворянська кіннота зламала міст через Нарову, і значна кількість її просто потонула. Лише царю вдалося напередодні втекти. Очевидно, він не просто злякався шведів. Пьотр об’єктивно оцінив боєздатність свого війська, тому при перших вістках про наближення противника швидко накивав п’ятами.
Після провалу своєї неспровокованої (адже тільки 1699 р. було укладено мир зі Швецією) авантюри під Нарвою цар серйозно взявся за підготовку нової армії, яка б змогла протистояти Карлу ХІІ. На жаль, шляхетний шведський вождь, занурившись на довгі 7 років у полювання за королем Речі Посполитої та саксонський курфюрстом Августом, забезпечив Пєтру достатньо часу для реформування московського війська.
Офіцерський корпус нової армії цар запрошував з Європи, оскільки досвідчених російських старшин практично не існувало. Пьотр навіть пропонував європейським королям дуже своєрідний бартер. Наприклад, у січні 1701 р. цар просив данського посланника в обмін на три полки піхоти і три полки драгунів направити йому одного генерал-майора, двох полковників, трьох полуполковників, чотирьох майорів, вісім капітанів і по 12 поручників та прапорщиків. Наприкінці 1703 р. Пьотр шукав у Відні «в нашу службу полковников, подполковников, маеоров и старых искусных капитанов, как конных, так и пеших». Потрібні були йому військові інженери, артилерійські офіцери, лікарі та ін. На той момент він обіцяв завербованим «золоті гори»: підвищення у званнях, «особливі ознаки милості», маєтності тощо.
В результаті іноземці складали до 70 відсотків усіх полковників та генералів. Наприклад, склад вищого командування царської армії в битві при Лісній (вересень 1708 р.) був таким: сам цар, генерал від кавалерії князь А. Меншиков, генерал-майор князь М. Голіцин, а всі інші – іноземці: генерал-майор Бем, генерал-лейтенант Родіон Боур (Бауер), генерал барон Людвіг-Ніколас фон Галарт (Аларт), генерал-поручник князь Фредерік Гессен-Дармштадський, генерал-майор Гебгарт Пфлуг, генерал-майор граф Отто-Рудольф Шаумбург (Шомберг). Отже, маємо всі підстави стверджувати, що саме вони стали справжніми «батьками» російської армії.
Проте європейські старшини і генерали, які технічно розбудували нову московську армію, мало вплинули на її сутність. Вона визначалася самим царем, який входив у всі найдрібніші деталі навчання армії, а головне – визначав стратегію й тактику, поведінку війська. Тому впродовж 1701–1707 років московська армія всіляко ухилялася від зіткнень з основними шведськими силами. Її дії зводилися до нападів на окремі незначні загони шведів. А найголовніше – всіма силами московити нищили мирне населення, чинили погроми, всіляко розоряли територію сусідніх володінь.
Московське військо вже під час рейдів в Лівонію 1702 р. заповзято застосовувало «тактику випаленої землі», що стала основною під час війни. Навіть сам Пьотр дорікав своїм воєводам зайвою жорстокістю. Командувач Ф. Апраксін виправдовувався необхідністю долати спротив місцевого населення: «..до сей Ижоры реки по самой дороге мыз и деревень было ретко и немного, и нужды б в них по ходу нашим войскам не было; а естли б их не пожечь, позаду нас в тех селениях неприятелские люди не толко служивые, и Латыши были б непристанно и нашим бы и в проездех был излишней труд. А зжены, государь, мызы и всякие неприятелское селение близ реки Невы и по обе стороны дороги не в ближнихъ местех, и тем неприятелю есть великая теснота в хлебных и в конских кормах; и когда в земле их пристанища им мало будетъ, тогда не толко к зиме, и в осень война будет их безсильна».
У період «лівонської кампанії» 1704–1705 років царські війська змогли захопити кілька шведських фортець (Ніеншанц, Дерпт, Мітава). Гарнізонам, що капітулювали, за звичай було обіцяно евакуацію. Проте московити не дотримувалися свого слова. В кращому випадку шведам вдавалося залишити фортецю живими, але частіше їх попри обіцянки брали у полон. Цивільне населення страждало найбільше.
Особливо жорстоко поводилися московські війська під час взяття Нарви. Обложені після падіння основної фортеці відступили до старої цитаделі та замку, сигналами намагалися припинити бійню. Цар не без задоволення писав у проекті «известительнаго письма» про перемогу: «… салдаты наши слушать тово не хотели, но тотчас и во оную ворвались, а потом и в замок где неприятелю доброй тракътамент был, что и младенцев мало оставили».
У поразках дії московських вояків були такими само жорстокими. Вони намагалися відігратися на полонених. Розгром з’єднання Б. Шереметьєва під Мур-мизою (6 миль від Мітави) 14 липня 1705 р. супроводжувався стратою всіх полонених шведів, як було зафіксовано у похідному журналі Шереметьєва: «а Шведов, взятых в Митаве, всех в обозе нашем побили, дабы они к неприятелю паки не воротились».
Абсолютно нестриманими ставали московські вояки, коли відчували смак перемоги. Розгромивши під Лісною у вересні 1708 р. корпус Левенгаупта, що йшов на з’єднання з шведським королем, цар влаштував розгромленим справжню різанину. Втікачів, які намагалися сховатися у лісі, нищили калмики. На переправі через річку Сож з одного берегу шведів переслідували калмики, на іншому – від них не відставав російський бригадир Фасман. У полон потрапила лише незначна частина корпусу.
До цивільного населення ставлення московських вояків було просто жахливим. Так, бригадиру князю А. Волконському 4 липня 1707 р. було наказано йти Польщею до Силезького кордону. На цьому шляху він мав приймати до своїх лав поляків, які переходили на бік царя. Але з виступом шведів із Саксонії цих поляків цар наказував роззброїти, відібрати коней і примусити заприсягнутися на вірність під загрозою смертної кари. А на селян, міщан, в тому числі євреїв сіл та містечок, що належали противникам Москви, за особистим розпорядженням царя накладалася нещадна контрибуція: «с кресьян по десять ефимкоф з дыму присяглого, в городах с мещан по петнатцати ефимков, с Жидоф по дватцати по три ефимка з дыму ж присяглого; а хто не даст, жечь». Так саме повному нищенню підлягали «все мелницы, хлеб (которого сами употребить не могут), фураж и протчее все, еже к ползе неприятеля обретаетца (кроме единых домоф, в которых ему ползы нет) жечь и разорять без остатку, не разбирая, противъныя или непротивъныя». Причому на пограбування маєтків прямих ворогів Москви не існувало ніяких заборон. У наступному наказі від 19 липня 1707 р. йшлося про то, щоб і ті маєтки, що перебувають в закладі у монастирів, не обходити контрибуцією, «понеже монахам богатство не надлежит». Така собі «секуляризація» по-московські.
Так само московське військо поводилося і на українських земель. Коли в 1708 р. остаточно визначився напрям просування шведів в Україну, цар надав генерал-майору Н. Іфланту, командиру каральної бригади з 4-х драгунських полків, указівки щодо застосування тактики «випаленої землі», здійснення терору над місцевим населенням: «Ежели же неприятель пойдет на Украйну, то иттить у него передом и везда правиант и фураж, також хлеб стоячей на поле и в гумнах или в житницах по деревням (кроме толко городоф), (чего сами не могут употребить), полской и свой, жечь не жалея и строения перед оным и по бокам, также мосты портить, леса зарубать и на болших переправах держать по возможности. Все мелницы також жечь, а жителей всех высылать в леса с пожитками и скотом в леса. Також, чтоб жернов не оставъливали, брали с собою или разбивали. А ежели где поупряметца вытить в леса, то и деревни жечь. И о сем наперед сказать. Також и то сказать везде: ежели хто повезетъ к непъриятелю что ни есть, хотя за денги, тотъ будетъ повешен, також равно и тот, которой ведает, а не скажет. Також деревъни, из которых повезут, жечь же». Більш того, аналогічну інструкцію було надано у вересні 1708 р. козакам Івана Мазепи: ««…и где не может удержать, напереди все велел жечь». Звичайно ж, українські вояки такого наказу не виконали.
Навіть статутні військові документи, що готувалися в основному особисто Пєтром, містили дуже своєрідне розуміння правил ведення війни. «Правила сражения», або «Некоторые регулы, которыя при баталии предостережены быть имеют» (1708 р.) вже у першому абзаці закликали генералів та офіцерів розпалювати ненависть до ворога: «Когда прежде у всей армеи всевышшаго Бога о щасливом сукцессе с надлежащим благоговением просили и так господа генералы, как и все протчия офицеры, войску прежестокия и неслыханныя поступки Швецкия таким образом представили, чтоб оное доволно из того усмотреть могло, что Всевышний милостивую свою руку от них отнимает и нас употребить изволяет праведное свое отмщение и наказание над ними учинить…». Це свідчило про низький моральний стан московського війська, внаслідок чого потрібно було розпалити ненависть до ворога.
Перебіг бою під Головчином 3 липня 1708 р. доводив це. Карл ХІІ форсував річку Березину, наніс дошкульного удару піхоті генерала Репніна і кавалерії фельдмаршала фон дер Гольца. Сам Пьотр писав про цей бій: «некоторыя полки должности своей не исправили: знамя и несколько пушек потеряли, иныя не хотели к неприятелю ближе ехать, иные в конфузию пришли, так же караулы меж дивизиями фелтьмаршала и генерала Репнина худо и без известия неприятельского переходу держали…». Обох командирів було віддано під суд. Але це не завадило оголосити про перемогу московської армії, і в історичній російській літературі досі йдеться про поразку шведів. Англійський посол Чарльз Вітворт писав до Лондону, що жодній з царських переможних реляцій довіряти не можна, бо вони всі брехливі.
Мешканці російських губерній та новозавойованих земель, яких силоміць брали у рекрути, не бажали воювати. Як правило, вони прагнули втекти ще дорогою до війська. Тому цар давав поради: «Того для надобно их утвердить круговою порукою человек по двадцати и болши и друга на друге спрашивать, дабы всякой мог ответ дать за своего товарища. Также, когда с Москвы отправлять их станут в армею, тогда ружей им не давать, а посылать за ними на подводах в Севск, а там без указу не давать ружья». Згодом він запропонував увести кругову поруку не лише серед рекрутів, але й залучити до неї батьків і родичів, «дабы всякой мог ответ дать за своего свойственника или товарыща». З упійманими дезертирами розправа була жорстока. Наказуючи стратити групу біглих з московського війська солдатів, захоплених у Польщі, цар, як справжній садист, надав детальну інструкцію: «первова Вьялова надобно ростреливать здали, что он нескоро умер (а другово скоряя), ибо оной Вьялов был заводчиком и другова подговаривал…».
Така само кругова порука і карна відповідальність за здачу водилася для всіх комендантів обложених міст. У тогочасних умовах це були надто жорсткі заходи, які виходили далеко за межі усталеної військової етики.
Отже, є всі підстави стверджувати, що російська армія від самого свого створення мала ті риси, які так яскраво проявилися в наші дні. Це низький моральний рівень вояків, підступна жорстокість у відношенні до полонених солдатів противника, а особливо до мирного населення. Надані обіцянки практично ніколи не виконувалися. Мародерство, здирство командирів і солдатів усіляко заохочувалося. Стиль ведення бойових дій передбачав насамперед тактику «випаленої землі», як чужої, так і власної. При тому всьому моральний стан війська був низьким. Для підтримання елементарної дисципліни застосовувалися жорстокі репресії, вводилася кругова порука однополчан, навіть батьків і родичів. Попри те, що створювали російське військо європейські офіцери та генерали, їм не вдалося привити московитам загальноприйняті норми та закони ведення бойових дій, шляхетне ставлення до супротивника, елементарну повагу до цивільного населення.
Мундири європейського зразку, сучасна зброя не робили з московитів справжнього європейського війська. Вони лишалися ордою варварів, саме наближення яких до кордонів тогочасних держав викликало жах. Жоден з європейських володарів не бажав бачити їх навіть в якості союзників. А коли московське військо перетинало будь-який кордон, то за ним ішли злочини, мародерство, наруга над цивільним населенням, нищення міст і сіл. Одним словом, усе те, що коїться нині на окупованих Росією українських теренах. У цьому сенсі сучасна російська армія – гідний спадкоємець пєтровської.
Георгій Папакін, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
