Іде 43-й день рашистської навали. Нечуваної у ХХІ ст. війни цивілізацій, коли добро бореться зі злом у найчистішому, рафінованому вигляді. Після нищення цивільних і культурних об’єктів, після «Бучанської різанини», яка відбувалася практично в кожному окупованому населеному пункті – ми ніяк не полишаємо марну справу. Абсолютно даремні пошуки «хороших русских», «иной России».
Даремні пошуки чорної кішки у темній кімнаті. Немає ніякої іншої Росії, окрім тієї, яка руйнує наші міста і села, нищить наш народ лише за те, що він не зрікається українства. Яка заздріть нам у всьому, готова просто стерти з лиця землі всю Україну та всіх її громадян тільки за те, що вона – Україна, і ніколи не стане Росією. За те, що вони – не «брати» і не бажають стати ними.
Масове обурення викликав пропагандистський російський матеріал «Что нам делать с Украиной». Абсолютно справедливе обурення, бо це – дорожня карта путінської, рашистської агресії. Але чомусь інший текст, автором якого є московський професор А. Зубов, поширюється нині як голос «иной России».
Текст цікавий, професійний, сповнений ненависті до «більшовиків». Він так і названий: «Последняя война большевицкой России». Відчувається, що автор щиро бажає поразки нинішній російській владі, яка для нього – більшовицька, чекістська, сформована 105 років тому. Яка названа «формой существования», в основі якої – бажання влади, що спирається на «систему организованного жестокого насилия». З цим важко сперечатися, тому що це правда. Разом з тим не немає правди у прокламованій тезі «Большевизм – не идеология, а форма существования. Идеологии большевизм может использовать разные – социалистическую, либерально-рыночную, национально-патриотическую, космополитическую». Ніколи не існувало риночного і ліберального більшовизму, як і космополітичного. Проте головно не в тому.
Московський професор лукаво замовчує той найголовніший факт, що насамперед більшовизм – імперський, це суть його ідеології, а більшовизм – це якраз ідеологія російського люмпен-пролетаріату. Таким він народився, і таким є до самого останнього часу. Саме в імперськості, що проявилася буквально з першого моменту приходу до влади в Росії, і полягає його спадковість з добільшовицькою Росією. За великим рахунком, Іван IV Лютий, Пьотр І, Ніколай І, Столипін – теж більшовики. Гетьман Павло Скоропадський називав таких «правими більшовиками».
Бо вони будували Велику Росію за допомогою абсолютної влади, що спиралася на «систему организованного жестокого насилия». Опричники, Преображенський приказ, Таємна канцелярія, корпус жандармів, Трете відділення «собственной его императорскаго величества Канцелярии», охороннє відділення – прямі та безпосередні попередники ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ-ФСБ. Усі вони діяли поза межами законів, були одним з двох стовпів московського режиму. Другий стовп – беззастережна брехня, пропаганди, маніпулювання свідомістю.
Професор Зубов позірно аплодує українській боротьбі з нинішнім кремлівським режимом. Він сподівається на поразку «большевистской России», що почалася з війни за Україну, і тим може закінчитися. Але що ж далі? Що саме, на думку московського професора, має прийти натомість?
А відповідь дуже проста. Її можна побачити в останньому абзаці тексту: «…в той открытости и свободе, которая свойственна украинским воинам, я узнаю и наших русских "добровольцев" 1918-22 годов. Это – одна война, война за человека, за право быть свободным человеком на своей земле». Це – не обмовка. Зубов дійсно намагається проводитьи паралель між російською Добровольчою армією зразку 1918–1920 років, та українським спротивом рашистській навалі сьогодні. Проте ті «добровольцы» воювали не за свободу, за «свободного человека». Вони билися з більшовиками на смерть фактично за один і той саме імперський проєкт. Адже і ті, і інші затято поборювали визвольні змагання всіх народів колишньої Російської імперії: в Україні, на Кубані, в Казахстані, Сибіру, на Волзі, в Середній Азії та на Далекому Сході. Прямий приклад: під час війни з Польщею 1920 р. колишні білогвардійці валом пішли в Червону армію, отримуючи за це амністію від більшовиків. Вони відчули, що це – війна імперії з ненависними «инородцами», «полячишками».
Нарешті, згадаємо прямий вислів вождя Білої російської армії А. Денікіна: «Никогда, конечно, никогда никакая Россия – реакционная или демократическая, республиканская или авторитарная – не допустит отторжения Украины». А з усіх лозунгів, що використовувала Біла армія впродовж 1918–1920 років, лише один не викликав ні в кого заперечень: «Великая, Единая и Неделимая Россия». Це так само за спогадами А. Денікіна.
Тому не можна погодитися і підтримати висновок московського професора: «Ныне на просторах Украины идет новая Отечественная война украинского народа против большевизма». Так, наша Вітчизняна війна 2014–2022 років. Ні, не тільки і не стільки з російським більшовизмом. Це війна з усією Росією в її імперській іпостасі, незалежно від її конкретного обличчя: більшовизм, монархізм, євразійство тощо. В робочому кабінеті Путіна в Кремлі (не тому, де він приймає гостей, а в тому, де він нібито працює) висить портрет не Леніна і не Сталіна. Там – портрет Пєтра І. І ведуть війну з російського боку не якісь міфічні «старые офицеры КГБ». Ні, це молоді рашисти, які знаходяться в армії, які підтримують вторгнення в України, які закликають «мочить хохлов» до останнього.
Насправді між професором Зубовим і Путіним різниця не така вже велика. Один робить все, щоб подолати Україну, «окончательно решить украинский вопрос». Другий – буде вітати розгром «большевицкой России», а питання України віднесе на майбутнє. Але його «новоімперська» Росія так само прийде до необхідності «окончательно решить украинский вопрос». Це буде не завтра, але такий час обов’язково настане. І щоб не чекати на наступну Вітчизняну війну з Росією, потрібно остаточно вирішити російське «імперське питання».
Георгій Папакін, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
