Трьома знаковими фігурами російської художньої прози можна вважати Миколу Гоголя, Федора Достоєвського й Олександра Солженіцина. Гоголь – визначна фігура “золотого віку” російської літератури. Із його “Шинелі”, за словами Віссаріона Бєлінського, власне, й вийшла ця література – не більше й не менше. Достоєвський – не лише популярний у другій половині ХІХ ст. російський автор, твори якого відзначалися глибоким психологізмом. Це, фактично, найбільш знаний російській письменник на Заході. Солженіцин же чи не найбільш відомий новітній російський автор як у себе на батьківщині, так і на Заході. До того ж “феєричний” лауреат Нобелівської премії з літератури. Йому дали цю престижну премію через вісім років після літературного дебюту. До того й після цього чогось подібного в історії цієї премії не було. На літературного Нобеля авторам треба було довгенько попрацювати, щоб його отримати. Зрештою, Солженіцин став своєрідним ідеологом для російської еліти путінської Росії.
Українці, що хотіли стати росіянами
Попри те, що ці троє авторів стали “стовпами” російської культури й були російськими імперцями, в їхніх жилах текла українська кров, на них так чи інакше вплинула українська культура, більше того – можна говорити, що всі троє ментально були українцями й мали українське світосприйняття.
Щодо крові... Гоголь народився в Україні, його батько й мати були українцями. Батько навіть писав п’єси українською мовою. Гоголь знав українську мову, але не вважав, що її треба використовувати у літературі. Достоєвський народився в Москві, жив переважно в Росії й за кордоном. Але його батько, який мав великий вплив на нього, був українцем. Своє “ментальне українство” він і передав синові. Української мови, судячи з усього, Достоєвський не знав. Але його батько розмовляв таким собі суржиком, де було чимало українізмів. Це й знайшло відображення в творах письменника – особливо раннього періоду. Щодо Солженіцина, то він у своїй роботі “Як нам облаштувати Росію?” писав: “Сам я – ледь не на половину українець, і в ранні роки зростав при звуках української мови”. Справді, народився він на Північному Кавказі, де проживало чимало українців. Батько його вважався росіянином, але мати, Таїсія Щербак, була українкою, походила з багатих кубанських козаків. Саме мати й виховувала Солженіцина – батько його загинув ще до народження сина. Жили вони в Ростові-на-Дону, де теж було багато українців. Тому, закономірно, що Солженіцин “зростав при звуках української мови”. Письменник прагнув правильно писати російською мовою – ту саму тенденцію спостерігаємо в Гоголя й Достоєвського. Але іноді в нього та й проривалися українізми. Наприклад, у “Архіпелазі Гулазі”, говорячи про сталінську пропаганду, Солженіцин для її характеристики використовує українське слово “брехня”, а не російське – “ложь”. Очевидно, цей українізм звучав для нього більш сильно. А в літературних мемуарах “Буцалося телятко з дубом” він згадував, що коли в журналі “Новий мір” обговорювали його перший твір, що був опублікований, “Один день Івана Денисовича”, то закидали письменнику використання “неправильних українських слів”. Це було тоді, коли Солженіцину виповнилося більш, ніж сорок років, і тривалий час він жив далеко від Донщини, де чув українську мову. Але українська мовна стихія давала знати про себе. Письменник не раз у своїх творах звертався до української мови, фольклору. Наприклад, у романі “В колі першому” один з героїв говорить: “...скажу вам поговірку доброго хлопця (в оригіналі хлопца, а не парня – П. К.), мого табірного друга: “одна дяка, що за рибу, що за рака”. А далі йде роз’яснення цієї поговірки, що подана в українському оригіналі.
Ставлення згаданих трьох авторів до України можна простежити за схемою гегелівської тріади. Гоголь – теза. Він у своїх творах чимало пише про Україну. Хоча складається враження, що для нього Україна, особливо це видно у першій частині “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, така собі екзотика, з допомогою якої він прагнув розважити російського читача й стати популярним. А звернення до українського минулого, як це бачимо в повісті “Тарас Бульбі”, потрібне йому було для озвучення імперських, зокрема антипольських, ідеологем. Хоча, насправді, не все так просто. Й “Тараса Бульбу” використовували представники українського національного руху. Гоголь, як зазначалося, був проти використання української мови в сфері “високої літератури”. Тому не сприймав творчості Тараса Шевченка. Хоча останній був у захваті від Гоголя. Й навіть присвятив йому вірш, у якому звернувся до сюжетних ліній “Тараса Бульби”.
Достоєвський – антитеза. Він не визнає ніякої України – принаймні в сенсі політичному. Противник “українського сепаратизму”. З неприязню ставиться до Шевченка. Адже той був його конкурентом серед петербурзької публіки – до того ж конкурентом більш успішним.
Солженіцин – синтез. Він, попри своє замилування “істинною Росією”, пише про Україну й українців. Так, він не раз у своїх творах згадує про Голодомор 1932-1933 рр., засуджуючи його. Наприклад, у літературних мемуарах “Буцалося телятко з дубом” Солженіцин говорить, що український Голодомор замовчувався не лише в Радянському Союзі, а й на Заході. Для нього – це велика трагедія. У цьому творі він емоційно пише, що від голоду в Україні гинули малюки, бо “приречену сім’ю не допускали навіть до колодязя в дворі”. У той час, а це 60-70-і роки, тему українського Голодомору в світі мало хто порушував. З симпатією Солженіцин говорить про бандерівців-західноукраїнців. Саме вони для нього, а не російські “івани денисовичі”, є справжніми героями-борцями. Уже при обговоренні в “Новом мірє” “Одного дня Івана Денисовича” йому закидали, що він пише про бандерівців і вимагали від нього їхнього осудження. Правда, Солженіцин остерігається цих героїв. Письменник готовий визнати право українців на незалежність, про що пише в “Архіпелазі Гулазі”. Але водночас застерігає, що в них будуть проблеми з росіянами. Як у воду дивився! У згаданій роботі “Як облаштувати Росію?” Солженіцин же схиляється до думки, що українцям разом з росіянами й білорусами краще бути разом у одній “союзній державі”. Показове ставлення Солженіцина до Шевченка. Так, у “Архіпелазі Гулазі” він переважно апелює до творчості двох авторів – Достоєвського й Шевченка. Звісно, не випадково. Вони йому близькі. При цьому простежується, що все таки ближчим є Шевченко. У мемуарній книзі “Буцалося телятко з дубом” Солженіцин навіть проводить паралель між собою й українським поетом. Розповідає, що коли його почали переслідувати на “високому рівні”, то Михайло Шолохов вимагав не допускати Солженіцина до пера. І тут письменник вказує: “не до типографій – до пера! як колись Тараса Шевченка”.
У трьох цих письменників – своєрідне ставлення до Росії. Їм хочеться бути “правильними росіянами”, підносити Росію. Й водночас вони цього не можуть. Стають жорсткими критиками Росії й російських порядків. У кожного з них є чимало “антиросійських” творів. У Гоголя це – петербурзькі повісті, де він представляє в неблаговидному вигляді імперську столицю, “Ревізор”, “Мертві душі”. У Достоєвського критичні моменти щодо Росії зустрічаються в багатьох творах “післякаторжного” періоду, а вершиною його “антиросійськості” можна вважати роман “Біси”. В особі Солженіцина маємо одного з найбільш сильних критиків радянської системи – системи, яка, за великим рахунком, була породженням російської культури й ментальності. В останньому Солженіцин не хотів признатися. Але, читаючи його “Архіпелаг Гулаг”, бачиш, що це саме так. Росіяни звикли коритися деспотичній владі. Ця влада для них є природною. Й це письменник показує – і в художніх творах, і публіцистичних. Наприклад, у публіцистичній статті “На поверненні дихання й свідомості” стверджує: “...Росія віками звично жила в авторитарних системах”. Водночас він показує, що деспотизму не хочуть коритися українці – особливо західні. Для росіян же характерне пристосування. І це російське пристосування чи не найкраще показане в згаданій повісті “Один день Івана Денисовича”.
Чи не найбільше бажання стати “правильним росіянином” спостерігалося в Солженіцина. Принаймні він прагнув пізнати “справжню Росію”. Ні Гоголь, ні Достоєвський “справжньої” сільської Росії не знали. І один, і другий жили в Санкт-Петербурзі й Москві, інших великих містах. Тут відчувався не лише “російський дух”, а й “дух іноземщини”. Особливо це стосувалося “двох столиць”. Солженіцин же, на відміну від Гоголя й Достоєвського, російську глибинку знав. Принаймні після таборів та заслання вирішив поселитися в сільській місцевості в російському Нечорнозем’ї. Деякі враження від цієї “справжньої Росії” знайшли відбиток у його творах, зокрема в оповіданні “Матрьонин двір”.
Солженіцин намагався говорити про російське селянство, навіть ідеалізував його. Говорив про його діловитість, працьовитість. Зокрема, в “Архіпелазі Гулазі”. Але, саме цікаво, що письменник, ведучи мову про це, в основному апелював до досвіду українських селян на Кубані й Північному Кавказі. Інша річ, що він подавав їх як росіян. Це селянство письменник непогано знав. Адже з цього середовища походила його мати. Та й дитинство і юність Солженіцина пройшли в цих регіонах, де він мав можливість спостерігати за цими селянами. Зрештою, якщо трапляється нагода, Солженіцин охоче пише про кубанців, навіть захоплюється ними. Щодо “справжнього” російського селянства, то Солженіцину мимоволі доводилося визнавати, що воно покірне й не відзначається великою працьовитістю та діловими якостями. Це, так чи інакше, простежується і в “Одному дні Івана Денисовича”, й особливо “Матрьоніному дворі”.
Українська релігійність
Для Гоголя, Достоєвського й Солженіцина притаманні був “високий градус” релігійності. Всі вони були православними. Високо цінували православну церкву. Достоєвський навіть ладний був говорити про особливу місію православ’я в світі. Але ця їхня релігійність не була російською, радше, це була релігійність, що мала українські корені. Якщо для російської релігійності на першому плані стоїть обрядовірство, а то й часто забобонність, то для релігійності української важливою є релігійність внутрішня.
В останні роки життя Гоголь, як відомо, почав демонструвати “високий градус” релігійності, що, зокрема, знайшло вияв у його творі “Вибрані місця з переписки з друзями”. Цей твір був негативно сприйнятий серед представників російської “прогресивної” інтелігенції. Їхньою реакцією на зазначений твір можна вважати відомий лист Віссаріона Бєлінського до Гоголя (1847). Автор цього листа вказував, що письменник не розуміє релігійності російського мужика. Для останнього не притаманна якась глибока релігійність. Російський мужик тримається за релігійні обряди, від яких, зрештою, може легко відмовитися. В оцій дискусії якраз маємо протистояння української релігійності, яку представляв Гоголь, й релігійності російської, про яку вів мову Бєлінський.
Достоєвський у своїх художніх творах пізнього періоду постійно виступає проти атеїзму російських нігілістів, особливо це простежується в його “п’ятикнижжі” – найбільш відомих романах письменника. У низці творів Достоєвського, фактично, спостерігаємо протиставлення української релігійності релігійності російській. Письменник не лише критикує атеїзм російських нігілістів, а й насміхається над обрядовірством росіян. Особливо ці моменти простежуються в останньому романі Достоєвського “Брати Карамазови”. У ньому, зокрема, протиставляється старчество, яке, виявляється, в царській Росії йде від українця Паїсія Величковського, російському шануванню обрядів та забобонам.
У Солженіцина, попри його “ідейне русофільство”, теж маємо схожі моменти. Він – православний. Не раз у своїх творах, “Архіпелазі Гулазі” зокрема, однозначно виступає на захист репресованої православної церкви в Росії. На початку цього твору письменник багато пише про Соловецький монастир, про те, як виникла й функціонувала ця обитель. Згадує й про останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого ув’язнили в цьому монастирі й де він доживав останні роки. Солженіцин показує, як за часів радянської влади цю святиню перетворили в табір, з якої й “виріс” Гулаг. Він це вважає великим злочином. Хоча й не замислюється, що такий злочин став можливим у Росії, де переважна кількість населення не переймалася релігійними цінностями й де релігійність мала “зовнішній”, обрядовий характер.
Солженіцин же зорієнтований на релігійність внутрішню. Він у своїх творах не раз звертався до релігійних питань. Зокрема, в “Гарвардській промові” сказав таке: “А є катастрофа, яка наступила вже значною мірою: це – катастрофа гуманістичної автономної безрелігійної свідомості”. Й далі: “Якщо й обмине нас воєнна загибель, то неминуче наше життя не залишиться теперішнім, щоб не загинути само собою. Нам не уникнути переглянути фундаментальні визначення людського життя й людського суспільства: чи справді вище всього людина і чи нема над нею Вищого Духу? чи правильно, що життя людини й діяльність суспільства повинні більше за все визначатися матеріальною експансією? чи допустимо розвивати її в збиток цілісного внутрішнього життя?”
Не дивно, що в згаданому “Архіпелазі Гулазі” письменник не раз симпатизує сектантам-протестантам, бо в них саме внутрішня віра, яка дозволяє її зберігати у важких умовах табору. Релігійну віру в таборі, показує він, зберігають й українці – особливо із Західної України. Правда, не так, як сектанти. Чого й близько не скажеш про росіян. Останні в таборі швидко забувають навіть хреститися.
Про це, наприклад, говориться в “Останньому дні Івана Денисовича”. Ось невелика побутова замальовка з цього твору:
Перед їжею “...молодий хлопець хреститься. Бандерівець, значить, і то новенький: старі бандерівці, в таборі поживши, від хреста відстали.
А росіяни – навіть якою рукою хреститися, забули”.
У цій же повісті маємо яскраву дискусію баптиста Альоши (він же й представляє внутрішню релігійність) з головним героєм твору – “істинним” росіянином Іваном Денисовичем.
Ось уривок з цієї дискусії:
“Почув Альошка, як Шухов вголос Бога похвалив, і обернувся:
– Адже так, Іване Денисовичу, душа-то ваша просить Богу молитися. Чому ж ви їй волі не даєте, га?
Косо глянув Шухов на Альошку. Очі, наче свічки, теплом пломеніють. Зітхнув.
– Тому, Альошка, що молитви ті, як заяви, або не доходять, або “в скарзі відмовити”.
Для Івана Денисовича молитва – це щось у Бога випросити. Зовсім по-іншому міркує баптист Альоша. Коли ж останній цитує слова з молитви “Отче наш...”: “Хліб наш щоденний дай нам сьогодні”, Іван Денисович на ці слова реагує вкрай примітивно й приземлено. “Пайку, значить?” – питає він. Альоша ж відповідає йому: “Іване Денисовичу! Молитися не про те треба, щоб посилку прислали або щоб зайва порція баланди. Що високо в людей, то мерзота перед Богом! Молитися треба про духовне: щоб Господь з нашого серця накип злий знімав...” Однак Іван Денисович переводить мову на інше – на духовенство. Говорить, що священнослужителі ведуть недостойний спосіб життя. Зокрема, розповідає про спосіб життя священника зі свого приходу: “В Поломні, приході нашому, нема багатшої людини за попа. Ось, скажімо, звуть дах покривати, то з людей по тридцять п’ять рублів за день беремо, а з попа – сто. Й хоч би щось сказав. Він, піп поломенський, трьом бабам у три міста аліменти платить, із четвертою сім’єю живе. І архієрей обласний у нього на гачку, лапу жирну наш піп архієрею дає. І всіх других попів, скільки їх не присилали, виживає, ні з ким ділитися не хоче...” Тут якраз маємо своєрідний антиклерикалізм росіян, який став одним із головних чинників “боротьби з релігією” за радянських часів. Щоправда, Солженіцин не робить таких висновків. Та все ж мимоволі звертає увагу на такі моменти.
Іноді в Солженіцина проривається ще більша “крамола”. Він показує, що віра росіян у своїй основі не зовсім християнська, радше язичницька. Наприклад, це бачимо в його оповідання “Матрьонин двір”, яке має автобіографічний характер. Письменник у цьому творі спробував ідилічно змалювати життя “справжньої” російської глибинки. Дія оповідання відбувається в забутому Богом російському селі. Щоправда, змальована в оповіданні ідилія не дуже ідилічна, навіть трагічна. Бо якось трагічно абсурдно закінчується оповідання загибеллю героїні. Солженіцин же з симпатією змальовує її. Також говорить про релігійність Матрьони. Однак зазначає таке: “Не можна сказати, що Матрьона сильно вірила. Радше, була язичницею, вгору в неї брали марновірства: що на Івана Пісного на огород йти не можна – на наступний рік урожаю не буде; якщо хуртовина мете – значить хтось вдавився, а двері ногу защемлять – бути гостеві. Скільки жив у неї – ніколи не бачив, щоб вона молилась, ні щоб вона хоч раз перехрестилася. А будь-яку справу розпочинала “з Богом!” і мені кожен раз “з Богом!” говорила, коли я йшов до школи. Може, вона й молилася, але не показувала...”
Імперськість
Попри певну “українськість”, Гоголь, Достоєвський і Солженіцин є російськими імперцями. Гоголь служив у Третьому відділенні імператорської канцелярії. Й, схоже, виконував делікатні “агентурні завдання”. Імперські мотиви чітко простежуються в окремих його творах, зокрема, в оповіданні “Портрет”, де маємо хвалебну оду самодержавству. Та й у відомій “Ночі перед Різдвом” зустрічаємо ідилічне зображення російської імператриці (схоже, Катерини ІІ). А знаменитий “Тарас Бульба” ефективно використовувався й використовується російською імперською пропагандою.
Про імперські симпатії Достоєвського навіть не треба говорити – достатньо відомі вони. Наприклад, чітко простежуються в “Щоденнику письменника”. У останні роки свого життя Достоєвський навіть був милостиво приближений до царського двору – хоча раніше звідав каторжанського хліба й знаходився під наглядом поліції. Отакий імперський мазохізм!...
Із Солженіциним складніше. У “Архіпелазі Гулазі” та багатьох інших творах він – ярий противник імперськості по-радянський. Письменник, фактично, є проти злиття націй у єдиний радянський народ, не приймає такої “перлини” радянського новоязу, як “багатонаціональна література”. Вважає, що кожна нація має свою культуру й літературу зокрема. І, звісно, має право на існування. У його “Нобелівській лекції” є такі слова: “...зникнення націй збіднило би нас не менше, ніж якби би всі люди уподібнились – в один характер, на одне лице. Нації – це багатство людства, це узагальнення особи його; навіть найменша з них несе свої особливі барви, несе в собі особливу грань Божого замислу”. І це не просто так – на догоду західній публіці – кинуті слова. Це була позиція Солженіцина, яка не раз проривалася в творах письменника.
Солженіцин критично ставився до самозвеличення росіян. У роботі “Розкаяння й самообмеження як категорії національного життя” писав таке: “Засвоїти б нам, що не буває народів, великих вічно чи благородних вічно: це звання важко заслужується, а відходить легко. Що велич народу не в громі труб: неоплатну духовну ціну доводиться платити за фізичну могутність. Що справжня велич народу – у висоті внутрішнього розвитку...” І ще: “...нелегко переконати, змусити сприйняти наших співвітчизників, що нині ми, росіяни, не в славі осяйній несемося по небу, але сидимо втрачені на спаленому духовному попелищі. І якщо не повернемо собі дару розкаяння, то загине і наша країна, й потягне за собою увесь світ”.
У “Архіпелазі Гулазі” простежується думка, що в’язні сталінських таборів були за те, щоб вибухнула третя світова війна, в якій би Радянський Союз зазнав поразки. Наприклад, певною надією для них стала війна в Кореї 1950-1953 рр., яка могла набрати світового характеру. Але невже про це мріяли російські івани денисовичі, які прагнули будь-якою ціною вижити в цих таборах? А, може, Солженіцин набрався такої крамоли від бандерівців, з якими йому доводилося спілкуватися? Бо саме українські націоналісти чекали третьої світової війни, сподіваючись на визволення.
Письменник навіть осуджує колективний Захід за те, що той дав можливість Радянському Союзу стати переможцем у Другій світовій війні. “...в ХХ віці, – говорив Солженіцин у “Гарвардській промові”, – західна демократія самостійно не виграла ні одної великої війни: кожен раз вона загороджувалася сильним сухопутним союзником, не чіпляючись до його світогляду. Так у Другій Світовій війні проти Гітлера, замість того, щоб виграти війну власними силами, яких було, звісно, достатньо – виростили собі гіршого й сильнішого ворога, оскільки Гітлер не мав стільки ресурсів, ні стільки людей, ні пробивних ідей, ні стільки своїх прихильників у західному світі, п’яту колону, як Радянський Союз”. Знову ж такі думки співзвучні з думками українських націоналістично налаштованих авторів, зокрема Уласа Самчука в його творі “П’ять по дванадцятій”, що був написаний буквально в останні місяці існування Третього рейху. Між цим українським письменником та Солженіциним є чимало ідейних “точок дотику”. Інша річ, що Самчук на роки випереджав Солженіцина. Сумнівно, що останній читав цього українського письменника. Але ж такі ідеї “носилися в повітрі”, зокрема в українському середовищі й навколо нього.
Солженіцин у своїх творах часто постає як антизахідник. Але це антизахідництво водночас має антирадянську спрямованість. Так, письменник осуджував пасивність Заходу у справі окупації радянськими військами Чехословаччини й говорив про панування “духу Мюнхена”. У його “Нобелівській лекції” є такі слова: “Дух Мюнхена – ніскільки не пішов у минуле, він не був коротким епізодом. Я навіть скажу, що дух Мюнхена переважає в ХХ віці. Переляканий цивілізований світ перед натиском раптово ошкіреного варварства, яке повернулося, не знайшов нічого іншого протиставити йому, як поступки й посмішки. Дух Мюнхену є хвороба благополучних людей, він є повсякденним станом тих, хто віддався жадобі благоденства що б то не вартувало йому, матеріальному благополуччю як головній меті земного буття. Такі люди – а багато їх в сьогоднішньому світі – вибирають пасивність й відступи, лиш би далі продовжилося звичне життя, лише б сьогодні не перейти в суворість, а завтра, дивись, й мине... (Але ніколи не мине! – розплата за боягузтво буде ще злішою. Мужність й подолання приходять до нас тільки тоді, коли ми ладні йти на жертви)”. Або ще такі його міркування з цієї промови: нинішня ситуація “робить оманливими міжнародні підписи й договори: всередині оглушеної зони будь-який договір нічого не варто перетрактувати, а ще простіше – забути, він як би й не існував ніколи (це Оруелл чудово зрозумів)”. Чи не злободенно звучали ці слова? Або ось ще такі міркування з “Темплтонівської лекції” Солженіцина: “Проти людоїдів у цьому безбожному віці знайдений анестезуючий засіб: з людоїдами – треба торгувати. Такий сьогодні горбок нашої мудрості”.
Звісно, спокусливо навести ще низку цитат, які співзвучні реаліям сьогоднішньої російсько-української війни. Ось, наприклад: “...ніяке величне озброєння не допоможе Заходу, поки він не подолає втраченості своєї волі. При такій душевній роздробленості саме це озброєння стає тягарем для капітулянта. Для оборони потрібна й готовність померти, а її мало в суспільстві, що виховане на культі земного благополуччя. І тоді лишаються лише поступки, відтяжки й зрада” (“Гарвардська промова”). Або: ““Такою ж вадою свідомості, позбавленої божественної вершини, вже після Другої світової війни було піддатися сатанинській спокусі «ядерної парасольки». Тобто: знімемо турботи з себе, знімемо борг і обов'язки з молоді, не робитимемо зусиль захищати себе чи тим більше когось іншого, — заткнемо наші вуха від стогонів зі Сходу, і житимемо в гонитві за щастям, а якщо гримне і над нами небезпека – то нас захистить ядерна бомба, а ні – ну тоді нехай спалиться до біса весь світ! Жалюгідний безпорадний стан, у який сьогодні скотився Захід, багато в чому визначений тією фатальною помилкою: що захист миру — не міцність сердець, не стійкість людей, — а сама лише ядерна бомба” (“Темплтонівська лекція”). І на завершення цієї теми ще одна вічно актуальна цитата від Солженіцина: “...насиллю немає чим прикритися, окрім брехні, а брехня може триматися лише насиллям” (“Жити не за брехнею”). Це говорилося про суспільно-моральну атмосферу, що була створена радянською владою. Але чи не стосується це нинішньої влади російської, яка стала наступником влади радянської?
Однак хоча Солженіцин противник імперії радянської, але є апологетом старої Російської імперії. Остання для нього – якщо не рай, то принаймні “хороша держава”. Він начебто хоче “відродити” цю імперію – але враховуючи реалії сучасного життя. Не даремно він став таким собі “ідеологічним натхненником” сучасних російських імперців-путіністів, які теж намагаються апелювати до “імперської слави” Росії.
Варто нагадати, що Солженіцин у 1974 р. був вигнаний із Радянського Союзу. Проти нього в радянській пресі розгорнулася пропагандистська кампанія. Твори письменника вилучили з бібліотек. Однак у період перебудови ставлення до Солженіцина почало змінюватися. Його твори почали публікуватися, отримавши чималу популярність. Зрештою, уже після падіння Радянського Союзу, в 1994 р., Солженіцин повернувся в Росію. Він виступив у Державній думі – хоча проти цього була фракція “Демократичний вибір Росії”. За розпорядженням тодішнього російського президента Бориста Єльцина йому була подарована державна дача. У 1997 р. письменника обрали дійсним членом Російської академії наук. У 2007 р. отримав державну премію Російської Федерації за видатні досягнення в галузі гуманітарної діяльності. Тобто був обласканий тодішньою російською владою.
Однак Солженіцин став критиком дій нової російської влади. Він засудив реформи, зокрема приватизацію, а також політику, що проводилася в Чечні. Водночас письменник вважав, що Росії загрожує НАТО, прагне її оточити. А це може призвести до втрати її суверенітету. Чи не цим зараз лякають росіян їхні правителі?
12 липня 2007 р. Солженицина відвідав тодішній російський президент Володимир Путін, поздоровивши його з отриманням державної премії. Наступного 2008 року Путін, будучи главою російського уряду, був присутній на похованні Солженіцина, на якому були й інші представники російського істеблішменту. Тобто Путіна варто вважати адептом Солженіцина. І, схоже, він перейняв деякі ідеї письменника.
Передбачення сучасної російсько-української війни?
Чи можна вважати, що Путін проводить у своїй політиці те, що заповідав Солженіцин? І, зокрема, війна з Україною є реалізацією цих заповідей?
Певним чином так є. Спробуємо розібратися. Зокрема, в “Архіпелазі Гулазі” маємо розлогі міркування про стосунки росіян та українців:
“А українці? Ми давно не говорили – українські націоналісти, ми говоримо лише “бандерівці”, і це слово стало у нас настільки лайливим, що ніхто й не думає розбиратися в суті. (Ще говоримо – “бандити”, по тому засвоєному нами правилу, що все в світі, хто вбиває за нас, – “партизани”, а всі, хто вбиває нас, – “бандити”, починаючи з тамбовських селян 1921 року).
А суть та, що хоч колись-то, в Київський період, ми становили єдиний народ, але з тих часів його розірвало, і віками йшли порізно і косо наші життя, звички, мови. Так зване “возз’єднання” було дуже важкою, хоча може бути й щирою чиєю-то спробою повернутися до попереднього братерства. Але погано потратили ми три віки з тих пір. Не було в Росії таких діячів, хто б задумався, як звести нарідно українців та росіян, як згладити рубець між ними. (А якби не було рубця, так не стали би весною 1917 року створюватися українські комітети й Рада потім. Зрештою, в Лютневу революцію вони лише федерації вимагали, ніхто й не думав від’єднуватися, цей жорсткий розкол ліг від комуністичних літ).
Більшовики до приходу до влади прийняли питання без труднощів. В “Правді” 7 червня 1917 Ленін писав, що більшовики вважають Україну “загарбанням російських царів і капіталістів”. Він написав це, коли вже існувала Центральна Рада. А 2 листопада 1917 була прийнята “Декларація прав народів Росії” – адже не на жарт же? адже не в обман заявили, що мають право народи Росії на самовизначення аж до відокремлення? На півроку пізніше радянський уряд просило кайзерівську Німеччину посприяти Радянській Росії в укладенні миру і визначенні точних кордонів з Україною, – і 14 червня 1918 Ленін підписав такий мир з гетьманом Скоропадським. Тим самим він показав, що цілком примирився з відділенням України від Росії – навіть якщо Україна буде при цьому монархічною!
Але дивно. Як тільки впали німці перед Антантою (що не могло мати вплив на принципи нашого ставлення до України!), за ними впав і гетьман, а більшовицьких сил виявилося більше, ніж у Петлюри, – більшовики відразу ж перейшли визнаний ним кордон і нав’язали єдинокровним братам свою владу. Правда, ще 15-20 років потім посилено й навіть з натиском грали на українській мові й втовкмачували братам, що вони цілком незалежні й можуть від нас відділитися коли завгодно. Але як тільки вони захотіли це зробити в кінці війни, їх оголосили “бандерівцями”, стали ловити, катувати, страчувати й відправляти в табори. (А “бандерівці”, як і “петлюрівці”, це всі ті ж українці, які не хочуть чужої влади. Дізнавшись, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчали, це так же невигідне нам, як і Варшавське повстання 1944 року).
Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів розмовляти, і дітей виховувати, і вивіски писати на своїй мові. Навіть Михайло Булгаков (в “Білій гвардії”) піддався цьому невірному почуттю. Раз уже ми не злилися до кінця, раз вже ми різні в чому-то (досить того, що це вони відчувають вони, менші), а – дуже гірко! але раз вже це так? оскільки час втрачено, і більш всього втрачено в 30-і і 40-і роки, загострено-то більше всього не при царі, а при комуністах! – чому нас так дратує їх бажання відділитися? Нам шкода одеських пляжів? черкаських фруктів?
Мені боляче писати про це: українське й російське поєдналися в мені і в крові, і в серці, і в думках. Але великий досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрили мені, як у них наболіло. Нашому поколінню не уникнути заплатити за помилки старших.
Тупнути ногою й крикнути “моє!” – найбільш простий шлях. Набагато трудніше вимовити: “хто хоче жити – живіть!” Як не дивно, але не збулося передбачення Передового Вчення, що націоналізм зів’яне. У вік атому та кібернетики він чомусь розквітнув. Й підходить час нам, подобається чи не подобається, – платити по всіма векселями про самовизначення, про незалежність, – самим платити, а не чекати, що будуть нас палити на вогнищах, в ріках топити й обезголовлювати. Чи велика ми нація, ми повинні довести не величиною території, не числом підопічних народів, – а величчю вчинків. Й глибиною оранки того, що нам лишиться за винятком земель, які жити з нами не захочуть.
З Україною буде дуже боляче. Але треба знати їхнє загальне напруження. Якщо не вдалося за віки – значить, треба виявити розсудливість нам. Ми зобов’язані віддати рішення їм самим – федералістам чи сепаратистам, хто в них кого переконає. Не поступитися – безумність та жорстокість. Й чим м’якшими, чим терпимішими ми будемо, чим більше роз’яснюватимемо зараз, тим більше надії відновити єдність у майбутньому.
Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням”.
Поза цим основним текстом Солженіцин робить виноску. До того ж дуже важливу. ЇЇ варто навести: “Через те, шо в різних областях України – різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, і хто – росіянином, і хто – ніким не вважає, – тут буде багато складного. Можете бути, по кожній області знадобиться свій плебісцит і потім пільгове й бережливе ставлення до всіх, хто бажає переїхати. Не вся Україна в її сьогоднішніх формальних кордонах є справді Україна. Якісь лівобережні області безумовно тяжіють до Росії. А вже Крим приписав до України Хрущов й зовсім до дубу. А Карпатська (Червона) Русь? Перевіримо і на ній: вимагаючи справедливості до себе, як справедливі будуть українці до карпатських росіян?”
Спробуємо розібратися в цих міркуваннях. Спочатку Солженіцин апелює до періоду Київської Русі. Повторює тезу про “єдиний народ” в ті часи. До цієї тези письменник не раз повертатиметься. В принципі, тут нічого дивного немає. Про єдиний російський народ говорилося в царській Росії. У радянській літературі з’явилося твердження про існування єдиної давньоруської народності, на основі якої виникли російський, український та білоруський народи. Зараз ця теорія експлуатується в Росії. Та й не лише там. Навіть і в Україні. Так, знаний український академік Петро Толочко випустив книгу про єдину давньоруську народність. То чого дивуватися Солженіцину?
Взагалі письменник доволі вільно інтерпретує історичні факти, що стосуються відносин росіян і українців. Багато є тут стереотипного, нав’язаного довготривалою традицією російської історіографії. Але заради справедливості варто сказати, що ці проросійські стереотипи поширені й у сучасній українській історіографії, зокрема, стереотипи про “близькість”, “братерство” російського й українського народів, а також їхнє прагнення “возз’єднатися”.
Однак Солженіцин усвідомлює, що те братерство є “розбитим”, що допущено чимало “помилок” у цій справі. Навіть у нас до недавнього часу про це не дуже любили говорити. Інша річ, що Солженіцин занадто тенденційно трактує ці помилки. Мовляв, вони в основному допускалися за радянських часів. Ніби за часів імперської Росії не було гонінь на Тараса Шевченка (про них то Солженіцин добре знає!), чи не було Валуєвського циркуляру, Емського указу? І не тільки... Натомість, письменник неприязно говорить про політику українізації, яку проводила радянська влада на початках свого існування.
Солженіцину хочеться, аби росіяни й українці були разом. Адже, як він писав, “українське й російське поєдналися в мені і в крові, і в серці, і в думках”. Це правда. При чому “українське” він ставить перед “російським”. Не беруся судити, наскільки це письменник зробив свідомо. Однак справді українське стояло в нього перед російським. Це українське він вбирав з молоком матері-українки, із його оточення в дитячі та юнацькі роки. Ментально, як уже говорилося, він був українцем. Але “робив” себе росіянином. В принципі, Солженіцин далеко не один такий. Таких не тисячі – мільйони. Це напівукраїнці, напівросіяни. Або українці, які опинилися в Росії. Їм хочеться, щоб існували між Україною й Росією “братерські відносини”, щоб вони були – як одно.
І все ж Солженіцин розуміє (як би це не було йому боляче) прагнення українців до самостійності. Він з повагою говорить про українські визвольні змагання – петлюрівців, бандерівців. До речі, коли в журналі “Новий мір” обговорювали твір “Один день Івана Денисовича”, то закидали автору, що там багато згадок про бандерівців. І це треба прибрати. Про ці “бандерівські страсті” при обговорені згаданого твору цікаво почитати в мемуарах “Буцалося телятко з дубом”.
Однак Солженіцин попереджає, що “з Україною буде дуже боляче”. Це було сказано, вважайте, майже за чверть століття до розпаду Радянського Союзу й проголошення незалежності України. Або ось ці його слова (варто ще раз процитувати): “Не вся Україна в її сьогоднішніх формальних кордонах є справді Україна. Якісь лівобережні області безумовно тяжіють до Росії. А вже Крим приписав до України Хрущов й зовсім до дубу. А Карпатська (Червона) Русь? Перевіримо і на ній: вимагаючи справедливості до себе, як справедливі будуть українці до карпатських росіян?” Тобто Солженіцин передбачав “розділення” України, те, що Росія “має право” відібрати в неї Крим, певні області лівобережжя, які “тяжіють” до Росії. І навіть говорить про “карпатських росіян”. У цьому сенсі він ніби передбачав війну, яка може вестися між Росією й Україною за ці території. Звісно, він війни не хотів. Вважав, що треба вирішувати ці питання мирно. Однак не склалося.
Як би себе повів Солженіцин під час нинішньої російсько-української війни? Не будемо гадати. Одне можна точно сказати: він знав, що українці чинитимуть опір, особливо українські націоналісти. Письменник розумів (хоча йому важко було признатися в цьому розумінні) ментальну відмінність українців і росіян. І відображував це в своїх творах – часто несвідомо.
Твір, завдяки якому Солженіцин увірвався в російську літературу, “Один день Івана Денисовича”.
Це повість про типового російського мужика. Ця “типовість” дала можливість опублікувати твір у журналі “Новий мір”, редагований Олександром Твардовським. Останній вважав себе людиною, яка походить із російського селянського середовища. І добре розуміє “російський селянський характер”. Хоча це не зовсім так. Твардовський походив зі Смоленщини. А це білоруські терени – щоправда, тотально русифіковані. Ще один “тотально русифікований” (але українець) Микита Хрущов, який теж походив з селянського середовища, підтримав “Один день Івана Денисовича”. Й значною мірою завдячуючи цьому твір став “допущеним” у радянську літературу.
Однак повернемося до твору. Його герой потрапив у табір – передусім через те, що Сталін не підготувався до війни з німцями. Спочатку Іван Денисович опинився в німецькому полоні, втік звідти й потрапив до своїх. Але свої його ж і кинули в табір – начебто за шпигунство. Чи обурює Івана Денисовича така ситуація? За великим рахунком, не дуже. Він вважає, що сів “ні за що”. Але мириться з цим.
Покірність долі – це чи не головна риса характеру Івана Денисовича як типового представника російського селянства. Він навіть наказує дружині не присилати собі посилок, бо це для її бідного господарства є тягарем. Вони ще листуються. Це листування – єдиний зв’язок між Іваном Денисовичем та його дружиною. Але це якийсь примарний зв’язок. Кожен з них живе своїм життям. І ці, здавалось би, близькі люди все менше розуміють один одного. Хоча певні ілюзії Івана Денисовича щодо дружини зберігаються. Він сподівається, що вона пришле йому посилку. Однак ці сподівання марні...
Загалом же Іван Денисович не буде бунтувати, чинити опір. А пристосовуватиметься до обставин – якими б вони не були важкими. Для нього головне – не жити, а вижити. Власне, повість описує один день такого виживання. Герой твору переймається тим, щоб не захворіти, не потрапити в карцер (бо це його може фізично добити), думає про те, як наїстися.
Про якісь вищі чи то духовні запити Івана Денисовича говорити не варто. Їх практично не існує. Він не знає “високої” російської культури. Це його сусід по таборовим нарам Цезар Маркович може обговорювати якісь культурні новинки. А для Івана Денисовича ці новинки – терра інкогніта. “Висока” культура, за великим рахунком, йому ні до чого. Вона ж не допомагає виживати. Навпаки, “некультурний” Іван Денисович допомагає виживати інтелігенту Цезарю Марковичу. Зокрема, навчає його, як зберегти отриману посилку з продуктами.
Хоча що візьмеш з простого російського мужика Івана Денисовича! Він же університетів не закінчував. Але ж є російська інтелігенція! Що – вона? В тім то й річ, що ні що.
Несвідомо Солженіцин тут показує, що “висока російська культура” занадто далека від народу. Це – культура вузького кола людей. Народ же має свої потреби – які назагал прості, зорієнтовані на примітивне виживання. Навіть релігійні потреби, фактично, відсутні в цій “народній культурі”.
“Один день Івана Денисовича” – це, за великим рахунком, вирок й російському народу, й російській інтелігенції з її “високою культурою”.
Є в творі й українська тема. Але вона маргінальна. Точніше – маргіналізована. Власне, Солженіцина при підготовці твору до друку змусили її маргіналізувати. Але навіть те, що лишилось, багато що говорить. Українці тут, виявляються, є сильнішими за росіян. У них є основа, яка дає можливість їм триматися – навіть у непростих умовах.
Більш широко українська тема представлена в “Архіпелазі Гулазі”. Солженіцин писав, що довгий час у таборах Гулагу кримінальні злочинці (“блатні”) тероризували політичних. Однак у післявоєнний період відбувся перелом. І це було значною мірою пов’язано з тим, що в таборах почали з’являтися українці, передусім західні українці, бандерівці. Вони не мирилися зі сваволею “блатних”, ставили їх на місце. Також ці люди стали бунтівним елементом у таборах.
У згаданому творі чимало уваги було приділено Кенгірському повстанню. Солженіцин розповідав, що під час нього українці створили свій особливий центр. Читаємо: “Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше четверті), очевидно, лишилися самі по собі. Михайло Келлер, український партизан (Солженіцин, як бачимо, називає бандерівців партизанами – так, як їх іменували в Україні – П. К.), що з 1941 воював то проти німців, то проти радянців, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу”. Письменник був не в захваті, що українці відособилися й не довіряють росіянам. У цьому він вбачав такий собі “національний егоїзм”. Та все ж відзначав завзятість українців і здатність боротися. Наприклад, писав: “А жінок в Кенгірі виявилося багато не лише горлатих, але й сміливих, особливо серед українських дівчат, яких й було в жіночій лагпунктів більшість”.
Солженіцин бачив, принаймні це чітко видно з “Архіпелагу Гулагу”, що українці, на відміну від росіян, не будуть коритися сваволі влади. Але прямо він не хотів цього визнати. Чи боявся? Боявся признати, що в цьому питанні українці різняться від росіян. Йому ж хотілося вірити, що ми “близькі народи”, “народи-брати”. Він симпатизував бандерівцям. Й водночас остерігаючись цих симпатій.
За великим рахунком, сам Солженіцин став “бандерівцем” у російській літературі, а не “літературним власівцем”, як його обзивала радянська пропаганда. До речі, ставлення Солженіцина до Російської визвольної армії, чи то власівців, далеке від захоплення. Він розумів і показував, що це явище не було виявом “народної ініціативи”, а стало результатом складних воєнних обставин, коли російські військовополонені, а також жителі окупованих територій, позбавлені захисту радянської влади, котра, фактично, оголосила їх зрадниками, хотіли якось вижити – як і Солженіцинський Іван Денисович у сталінському таборі. Власовство стало виявом покірності російського національного характеру. Зовсім інше явище – бандерівство. Воно виникло знизу. Це справді була українська народна ініціатива, щоб оборонити себе від окупантів і зайд – німців, совєтів, зокрема, їхніх червоних партизанів, польських бойовиків, банд грабіжників тощо. Загони української самооборони на окупованих німцями територіях спочатку виникали стихійно, без особливого втручання політиків. Можна пригадати тут Українську Повстанську Армію Тараса Бульби-Боровця. Цю стихійність, народну ініціативність спробував показати Улас Самчук у романі “Чого не гоїть огонь”. До речі, цей письменник у висвітленні деяких тем передував Солженіцину, зокрема, у висвітлені теми Гулагу.
Не беремося судити, наскільки Солженіцин розумів відмінність між власівством і бандерівством, але відчував її – це точно. Бо був інтуїтивістом. Й інтуїтивно вибрав для себе бандерівство – принаймні в поведінці, своїх стосунках з радянською владою. Він свідомо писав твори, які підривали цю владу, пішов до неї в опозицію – як і менш відомі за нього українські дисиденти 60-70-их років. Солженіцин, на відміну від “чистих” росіян, що стали метрами радянської літератури, не виявляв покірності, пристосування. Показові в цьому плані його відносини з “російським народним поетом”, насправді, тотально русифікованим смоленським білорусом Олександром Твардовським. Вони були друзями, але й опонентами. Твардовський, який чимало зробив для Солженіцина, “пробив” публікацію його “Івана Денисовича”, постійно закликав письменника до покірності, до примирення з радянською владою. Той відмовлявся й робив свою справу.
Для українців Солженіцин, в жилах якого (принаймні по матері) текла бунтівна кубанська козача кров, став такою собі “пропащою силою”. Він не захотів стати українцем, але відчував потяг до українства. Бо ж чому симпатизував бандерівцям або Тарасу Шевченку? Солженіцин вирішив творити на полі російської культури. Чимось він нагадує ще одну нашу “пропащу силу”, свого земляка, талановитого й авантюрного кубанця генерала Андрія Шкуро, який служив білогвардійцям, але вкінці життя, щоправда, згадав про своє українство й ладний був прилучитися до українського руху. Скільки ж бо таких “пропащих сил” породив наш народ!
