Вибір історичного шляху… Який драматичний зміст криється за цими трьома словами! Десятки, сотні років запеклої боротьби, інтелектуальних битв, духовних подвигів (без жодного перебільшення), пошуку виходу із, здавалося б, безнадійних ситуацій — заради того, щоб спільно, всім народом побачити дорогу в майбутнє.
Для України таким доленосним вибором став шлях у Європу. Оплачений цей вибір був неймовірною ціною, що її зараз, мабуть, важко уявити — адже між нами та Європою час від часу, знову і знову виникали бар'єри, траплялося часто, що й зводився колючий дріт. Проблема не лише в обопільному нерозумінні, а то й у цілковитому незнанні (зазвичай теж обопільному) — адже бували часи, навіть упродовж цілих поколінь і століть, коли Європа знала про Україну критично мало або дивилася на нас скрізь імперські окуляри. Знову ж таки, проблема в тому, що для наших предків Європа (одразу домовимося: це поняття більш ніж складне, суперечливе, «багатошарове» й багатоаспектне) була — уявлялася — простором свободи, інтелектуального поступу, сферою успішного розкриття особистих можливостей людини. При цьому обов'язково слід додати, що для видатних українців минулого — від митрополита Іларіона, Володимира Мономаха, Петра Могили й до Сковороди, Драгоманова, Франка, Куліша — Європа, за всієї величі, не була чимось зверхнім, недосяжним, осередком якоїсь вищості порівняно з «темною» Україною; ні, всі вони прагнули комунікувати з Європою саме на рівних, не як «тубілець» з білою «людиною». Вони чудово розуміли, що Європа — наш природний рідний дім, але розуміли також, що давня Русь-Україна посідала там заслужене, гідне місце ще 1000 років тому.
Чому стільки століть і з таким драматизмом Україна бореться за свій європейський вибір, реалізуючи смислотворчі цінності (християнський гуманізм, демократизм, патріотизм), які завжди були основою, фундаментом нашого поступу? Відповідь на це запитання вимагає сотень і сотень томів. Ключ тут лежить, вочевидь, у розумінні суперечностей національного історичного шляху українців. Ми хотіли б розпочати (лише розпочати) розмову на цю тему.
А блискучим інтелектуальним «гідом» нам на першому етапі цієї розмови стане видатний український вчений, всесвітньо відомий історик, філолог і культуролог, візантиніст №1 у світі (за визнаннями західних фахівців), професор класичної філології Гарвардського університету, іноземний член НАН України Ігор Іванович ШЕВЧЕНКО (1922 — 2009). Його класична праця «Україна між Сходом і Заходом» (1994), перекладена з англійської українською мовою порівняно нещодавно, дає величезний масив — скарб — інформації на цю тему; без прочитання цієї праці не можна вважати себе обізнаним з комплексу проблем цивілізаційного розвитку України. Спробуємо бути дуже лаконічними.
Як візантиніст та водночас знавець історії української культури, Ігор Шевченко починає свій аналіз із такої тези: «Візантійська спадщина в культурі вищих верств Києва становила найважливіший неслов'янський компонент у ранній середньовічний період. Дві претензії Візантійської імперії — що вона була імперією всесвітньою, єдиною в цивілізованому світі і з найвищою у світі культурою — були висунуті в ІХ — Х ст., тобто в час християнізації Київської Русі. У своїй первісній формі, перейнятій балканськими слов'янами, а згодом у формі, успадкованій греками в ранньомодерну добу, візантійська спадщина продовжувала жити й на давньоукраїнському терені упродовж цього періоду».
При цьому професор Шевченко одразу уточнює: «Однак Візантія була не єдиним центром, звідки в середні віки і насамперед у перші століття модерної епохи надходили в тодішню Україну визначальні для її культури імпульси. З початком нової доби з'явилися й інші, західні впливи, які йшли головно через Польщу. Вплив Заходу значною мірою спричинився до культурного відокремлення українців від їхніх північних сусідів — населення Московської, згодом Російської держави, з якими їх єднала спільна візантійська спадщина. Внаслідок складної взаємодії візантійських і західних культурних віянь у ХVІ — ХVІІ ст. на українських теренах почалося інтелектуальне бродіння, побічним результатом якого виявилося виокремлення української еліти».
А як щодо північного сусіда? Ігор Шевченко зауважує, що «в плані культурного обміну і навіть у плані заяв (лицемірних чи щирих) про релігійно-мовну спільність Москва до половини ХVІІ ст. перебувала на периферії уваги української еліти. Лише в 1650-х роках українські вчені та церковні діячі починають переселятися до Москви — там утворюється українське лобі, а в сімдесятих роках того ж століття деякі київські інтелектуали переорієнтовуються на нового московського правителя; проте лише після Полтавської битви (1709), перемоги Петра над Мазепою, коли Польщу як противника було усунено, — Росія почала відігравати дедалі вагомішу роль в культурі та історичній долі України. Саме така картина вимальовується на основі наведеного тут матеріалу, і вона має служити альтернативою для тих історичних інтерпретацій, які виводять російську присутність в Україні із сивої давнини».
Професор Ігор Шевченко звертає пильну увагу на поєднання, часом несподіване, різних культурних впливів та епох в історії України. Зокрема, він відзначає: «Відвідувач Софійського собору швидко збагне, що цей величний храм ХІ ст., заповнений всередині візантійською мозаїкою та грецькими написами, зовні майже цілковито вкритий архітектурними додатками в стилі бароко... Цього прикладу досить, щоби показати, що в українській культурі — від ХІ ст. аж до ХVІІІ ст. — принаймні в культурі художній, східні й західні впливи або чергувалися між собою, або співіснували. «Але, — пан Ігор продовжує свою думку, — є тут, проте, одна складність: Візантія, або, якщо хочете, Царгород, лежить не на схід, а на південь — чи навіть на південний захід — від Києва. Виходить, що маючи на увазі вплив Візантії на Україну, ми маємо говорити не про вплив Сходу, а вплив частини середземноморської — по суті, європейської — цивілізації. А водночас ще зі шкільного курсу світової історії нам відомо, що Схід означає «Візантія», а Захід означає «Європа». На чому ґрунтується це твердження?».
Відповідь професора Ігоря Шевченка така: «Взаємовиключні поняття «Схід» і «Захід» ввійшли в обіг ще за кілька століть до того, як Україна долучилася до цивілізованого світу. В літературі, оминаючи Гомера, ці поняття вперше зустрічаємо у Геродота, в його описі конфлікту між греками (Заходом) і персами (Сходом). Входження цих понять в історичну свідомість доби пізньої античності зумовлене адміністративним поділом пізньої Римської імперії на східну й західну частини. Вклинення слов'ян у Балканський півострів у VІ ст. ще більше розмежувало Схід і Захід».
А далі відбулася ще одна вкрай важлива подія, що її видатний вчений описує так: «Бунт (а чи узурпація, як твердять деякі історики) Карла Великого та його коронація 800 р. як особи, котра «править Римською імперією», були подіями антивізантійського спрямування, які заклали підвалини сучасної Європи. Отже, коли Київ князя Володимира прийняв християнство, він увійшов до культурної сфери, яка в очах Заходу була Сходом. І якщо поняття «Схід» і «Європа» в рамках нашої теми вимагають уточнення, то саме поняття «Захід» уточнювати немає потреби, оскільки його географічний та культурний смисли збігаються».
Але Ігор Шевченко далі розглядає комплекс важливих питань. Як саме, в якому порядку і які конкретно області України підпали під вплив Заходу? Чому цей вплив здійснювався переважно через Польщу? Що знали в Європі ХV — ХVІІ ст. про Україну та її культуру? Якою була релігійна взаємодія українців з Європою? Про це — в нашому наступному матеріалі.
Далі буде
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
