Продовження
Читач, ймовірно, вже помітив одну базову для розуміння відносин України з Заходом річ, про яку згадав (і наголошував на ній неодноразово) Ігор Шевченко: від , щонайменше, Х століття Західна Європа сприймала Україну як невід'ємну частину східної (!), тобто візантійської , цивілізації (хоч остання, як зазначає Ігор Шевченко, була цивілізацією теж європейською, тільки середземноморською, доволі своєрідною). Оце бачення України як держави східної тяжіло над нашою історією (та й над умами чималої частини українців – не лише західних європейців) впродовж багатьох століть – аж до ХУІІІ, ХІХ, навіть ХХ-го включно, часто було своєрідним «маркером» (не хочеться говорити – закляттям) нашої національної ідентичності. Та й монгольсько-євразійські традиції (з певним домішком візантинізму) Московського царства давалися взнаки.
Проте повернемось до твору Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом». Знаменитий українсько-американський вчений пише: «У викладеному тут короткому огляді того, яку роль відіграв Захід в українській культурі, ми не будемо зупинятися на окремих подіях ранньої історії – таких, наприклад, як взаємини княгині Ольги та германського імператора Оттона І в Х ст., чи мандрівки князів Ізяслава та Ярополка до Риму в ХІ ст. Не будемо з'ясовувати, чому в ХІ-ХІІ ст. члени київської династії набагато частіше шукали собі шлюбних партнерів у Польщі, в скандинавських землях, в Угорщині, Німеччині та Франції, як у Візантії ( виняток – шлюб князя Володимира Святого, але це Х ст.). Не будемо аналізувати таких фактів, як воєнні походи на Захід та коронація там (1253 р.) Данила І – Галицького, князя, якому випало бути ще й васалом Золотої Орди. Не будемо, бо маємо перед собою іншу мету: нас цікавлять явища значної часової тривалості, зокрема, явища культурної історії».
Якщо проаналізувати оці, згадані Ігорем Шевченком «явища значної часової тривалості», то перебіг основних подій , на думку вченого, виглядає так: «Деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року (коли Польща, Литва й Угорщина приєднали до себе Галицькі та Волинські землі й Закарпаття. – І.С.); після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 чи навіть до 1939 р. Цей «Захід» виступав передовсім у польському кунтуші (пізніші габсбургські впливи були часово і територіально обмежені), і в переломну добу ХУІ-ХУІІ ст. його головну культурну місію здійснив знову ж польський варіант католицької контрреформації. Єзуїти впроваджували латину й нові педагогічні методи, православні усе те приймали. Навіть відродження інтересу до грецької мови було лише відгуком на засилля в Україні латини й католицьких новинок. Внаслідок цього українські елітарні верстви змогли нарешті звернутися до античних культурних джерел безпосередньо – грецьку мову в Київській Русі знали вкрай недостатньо».
І це, вказує професор Ігор Шевченко, спричинило важливі культурно-історичні зміни: «До культурного наступу Заходу ці еліти почасти адаптувалися, почасти – зустріли його вороже. Їхню реакцію називають відродженням руської віри. Це знайшло свій вираз у полемічній літературі й створенні Острозької академії та Могилянської колегії, а також інших шкіл, створених за їхніми зразками. Офіційно боротьбу зі, здавалося б, нездоланним Заходом українські еліти вели за грецьку віру своїх предків, на ділі вдаючись до тієї ж зброї, яка забезпечила Заходові його перевагу – до єзуїтської педагогіки, католицької ученості та католицького письменства».
Маємо парадокс, на який звернув увагу професор Ігор Шевченко: «Отож, і стимули, і засоби для захисту візантійсько-православних культурних цінностей українські еліти отримали не так від греків, як від самого Заходу. Такий захист, здійснюваний за допомогою західних обладунків, не був винятковим явищем у Європі ХУІ-ХУІІ століть. Наступ Заходу ніс в українські землі потенційну небезпеку – втрати єдності української нації. Тут приходить на думку доля хорватів і сербів. Одномовність цих двох народів, грубо кажучи, не забезпечила їхньої національної єдності, бо вже від ХУІ ст. обидві групи були розділені кордонами й вірою. Проте збереженню української нації сприяли три чинники: по-перше, тривалість періоду, протягом якого більша частина української території перебувала під правлінням однієї держави, а саме польсько-литовської Речі Посполитої; по-друге, порівняно недовгий час, коли цією ж територією правило кілька держав (1772-1939): по-третє, неповне окатоличення західноукраїнських земель».
І знову професор Шевченко повертається до тривалих суперечностей у сприйнятті (рецепції) України та її культури в Західній Європі. Він відзначає, що «незважаючи на проникнення Заходу в українські землі – а тривало воно протягом кількох століть – українці стали «Сходом» в західноєвропейських очах доволі рано – ще до поділу Польщі. Сталося так не тільки тому, що більшість українців сповідували «східну віру» і до останньої чверті ХУІІ ст. підлягали східному патріархові (уніати, щоправда, підпорядковувалися західному патріархові – Папі). Сталося так тому, що сама Польсько-Литовська держава, яку ще в ХУІ ст. Захід вважав своєю частиною, від середини ХУІІ ст. і майже до середини ХУІІІ століття почала – безпідставно – зараховуватись до Сходу. Цей новий погляд зародився навіть раніше».
Пан Ігор зауважує в цьому зв'язку: «Тепер стає більш зрозумілим той факт, що саме в ХУ ст. Юрій Дрогобич зумів досягти успіху в Болоньї - єдиний українець, що отримав посаду ректора у великому західному університеті. Адже тоді Польща ще однозначно вважалася частиною Заходу. Якщо дивитися на речі під цим кутом зору, то легше зрозуміти, чому в свідомості українців прилучення частини їхньої території до того, що мислилось ними беззастережно як «Захід», датується 1772 роком – тобто коли «Галіція і Льодомерія» почали належати вже не орієнталізованій Польщі, а Габсбурській імперії».
При цьому виникає вкрай важливе питання: а яким був вплив Московського царства на європейський вибір України? Як далася взнаки при цьому внутрішня природа самої Московської держави? Про це – далі.
