Російсько-українська війна, що триває вже 9 років, а нині ввійшла у супергарячу фазу, фактично була проголошена Путіним 2007 р., у його відомій промові на безпековому саміті в Мюнхені. Саме там він заявив про «тисячолітню історію Росії» і про те, що вона завжди мала привілей проводити незалежну зовнішню політику. Фактично він наполягав на провідному місці Росії в новому світовому порядку, що утворився після падіння СРСР. І що він не дозволить вступ України та Грузії до НАТО. Після того розпочалася агресія проти Грузії. Від неї відірвали значний кусок території, привели до влади промосковських політиків.
У жовтні 2014 р. на Валдайському форумі він виголосив нову промову з тими само тезами. Вже йшла російсько-українська війна, було анексовано Крим, загарбано Донецьку та Луганську області. Лише український спротив зірвав плани створення підконтрольної Кремлю Новоросії.
І нарешті нині диктатор цієї агресивної держави заявив, що в Україні він захищає Росію, її велич і могутність, загрожувану з боку Заходу та США.
Неважко побачити в тому єдиний ланцюжок зовнішньополітичних заяв лідера рашистської держави. Нарешті нещодавно він відверто сказав, що не допустить створення такого світового порядку, в якому його країна не була б серед лідерів. Як казав один з дипломатів Російської імперії XVIII ст.: «Жодна гармата в Європі не стріляла без нашого дозволу».
Використовуючи ті самі інструменти далекого XVIII ст. – грубу військову силу, брутальну дипломатію, неспровокований експансіонізм Путін намагається «підняти Росію з колін», нав’язати сусіднім державам «руський мир». Але він забув, яке нині століття на дворі. Що в сучасному світі все вирішують не ресурси, а знання та технології. А ось з цим у сучасній Росії дуже серйозні проблеми.
Думаю, остання промова російського диктатора стане пророчою. Усе те, чого він боїться, що планував запобігти, здійсниться неодмінно. Занепад і розчленування Росії, втрата свого геополітичного місця, статус ізгоя, злидні населення – це і буде закономірним наслідком нинішніх дій божевільного російського правителя.
Путін сам, власними руками наблизив такий крах своїх зусиль і сподівань. Уже очевидним є той факт, що ніколи і ніхто, окрім підгодованих сателітів, не підтримуватиме його, не сяде з ним за один стіл, навіть якщо це буде 30-метровий стіл у путінській резиденції.
Але нам, українцям, слід думати про перемогу в цій війні. Вона неминуча попри всі труднощі. Вона вимагатиме великої жертовності від усього нашого народу. Проте це єдиний шлях, що веде до визначення гідної ролі України в новому глобальному світовому порядку.
Досі в усіх визвольних змаганнях – від XVII до ХХ ст. – Україна була суб’єктом історії. Вона обов’язково мала спиратися на потугу інших великих держав, щоб протистояти Московії/Росії. Такими державами були Швеція, Туреччина, потім Австро-Угорщина та Німеччина, Польща. Проте кожна з цих світових або регіональних потуг переслідувала насамперед власні інтереси. І це абсолютно природне. Україна для них була у кращому випадку бажаним помічником, інтереси якого могли співпадати з власними інтересами. Українські прагнення при тому ніколи не бралися до уваги. І українці мали співпрацювати з ними, виходячи з принципу: «Ворог мого ворога може бути моїм другом».
Сьогодні ситуація змінюється на наших очах. Колективний Захід знову не визнає власних українських інтересів. Він готовий пильнувати їх лише і настільки, наскільки вони співпадають з його планами. Але 30 років незалежності не пройшли даремно. Нинішня Україна щодня доводить, що крізь кров свої захисників і мирних жителів, попіл розбитих міст і сіл вона впевнено і консолідовано (чи не вперше в історії!) йде до кращого майбутнього: свого і всього світу. Вона ціною надлюдських страждань і жахливих утрат відвойовує своє, не залежне від чиєїсь опінії, місце в новому світопорядку.
Ба більше, вона фактично і формує цей новий світопорядок. Вона героїчно поборює найбільшого світового терориста. Терориста, який спирається на величезні людські й природні ресурси. Який незаконно посів місце в Раді Безпеки ООН, звідки впливав на долі багатьох країн. Який здійснював під мовчання більшості держав світу злочини проти людяності у власній країні та на Близькому Сході, підтримував усіх терористів. Який примушував «любити себе» за допомогою танків, літаків, спецназу.
І ось наша держава, наш народ нарешті розірвав це злочинне коло. Нам відводили 42 години опору найкращі аналітики США та Великої Британії. Натомість вже три тижні Збройні сили України б’ються як леви, стримуючи божевільного агресора, з яким зовсім недавно на рівних розмовляли державні мужі Америки, Франції, Німеччини. Не вони, не ООН, НАТО, ОБСЄ та ін. показали всьому світові справжнє обличчя кремлівського тирана.
Сьогодні набуває видимих ознак інший, справедливий світопорядок. Він має бути не одно чи двополюсним. Він буде багатополюсним, і кожна держава незалежно від розмірів території, стану економіки, кількості війська матиме в ньому рівні права. Не має бути просто рівних і ще рівніших (наприклад, постійних членів Ради Безпеки ООН), яким сходило б з рук усе, навіть війна проти такого саме засновника ООН. Там буде верховенство права і демократії. А авторитарні режими автоматично перетворюються на ізгоїв, з якими заборонено мати справу. Нарешті не володіння природними ресурсами, а рівень демократії визначатиме місця у світовому товаристві. Де превалюватимуть не закони наживи і примітивної вигоди, а загального добра і підтримання демократії у всьому світі.
Україні випала велика честь уперше в історії зробити так, щоб увесь світ спромігся відкрити очі. Нарешті назвав речі своїми іменами. Агресора й терориста – агресором і терористом, а не стратегом, великим державним діячем, якого бояться всі. «Велику російську культури», від якої був у захваті весь світ – підручником з формування нелюдів без сумління, душі та моралі. І саму «Велику Росію» – покручем світової цивілізації, споконвічною азійською деспотією, лише тюнінговану під сучасну країну. Насправді ж вона ненавидить усіх, заздрить усім і намагається нав’язати всім свою злочинну точку зору.
Тому не можна ні на йоту знижувати напругу нашої боротьби. Саме від нас, і тільки від нас сьогодні залежить майбутнє всієї планети. Перемога творить новий світ. Поразка – руйнує минулий порядок, нав’язує правила гри, диктовані найбільшим терористом, убивцею тисяч людей, тираном, руйнівником власної країни. Україна виступає нині тим Давидом, який повинен здолати злочинного Голіафа у нерівному бою.
І нехай світ дивиться, захоплюється, аплодує. Це – лише спостерігачі, постачальники, але не учасники. Україна залишена на самоті. І тому її перемога доведе остаточно, що наша держава, наш народ є ініціатором і фундатором нового, справедливого всесвітнього правопорядку.
Георгій Папакін, д.і.н., директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
