Дегенеративні імперії мусять перебувати в стані постійної експансії. Вони настільки слабко структуровані, що залежні від найпростіших законів термодинаміки. Говорячи метафорично, якщо дегенеративна імперія не розширюється (територіально або через свій вплив), то в ній стрімко зростає рівень ентропії, що може її зруйнувати.
Усіляка імперіалістична експансія проходить через п'ять фаз.
1) Бліцкриг. Це певна форма шапкозакидайства, за якої імперські війська намагаються відхопити шматок від умовно слабшого чи ослабленого супротивника. Населення, при цьому, проявляє досить помірну зацікавленість до події - не більше ніж до чергової перемоги свого спортивного клубу.
2) Ентузіазм. Якщо бліцкриг не вдався, то населення об'єднується навколо вождя і підтримує його із великим азартом та бажанням помсти тим, хто не програв і не скорився. Провали бліцкригу, пов'язані із нездатністю силового та політичного апарату оцінити реальний стан справ або нові обставини, які раніше історично не виникали. Провал бліцкригу в нашому випадку пов'язаний з тим, що в прогностичну модель не було включено меритократичну сутність української активної меншості. Помилку, зробили усі аналітики, і західні теж. Якби я враховував лише формальну сторону дій керівництва держави, його політику щодо армії, загострення у відносинах з опозицією та значну частку колаборантських настроїв серед населення та правлячої еліти, то дав би такий само прогноз. Однак, в українському суспільстві із 2013 року і в армії із 2014 року сформувалася активна меритократична спільнота. Вона була тим дорослим, який не дозволив рашистській імперії образити владну та громадянську "недоросль". Однак, у цій фазі імперія не може відступити і намагається мобілізувати ресурси.
3) Патріотизм. На цій стадії населення імперії починає відчувати дистальним кінцем травної системи, що щось пішло не так. З цієї причини усі за війну, але ніхто не хоче воювати. Імперіалісти спочатку намагаються зібрати все, що можуть, а потім гребуть усе підряд.
4) Зрада. Коли війна та її наслідки торкаються громадян імперії безпосередньо, вони починають шукати винних в поразці чи відсутності перемоги. Зазвичай, це буває через три роки війни. Якщо ви наведете приклад вторгнення в Афганістан, то не забувайте коли в СРСР настала криза. Це сталося не 1989 року, а 1982. Андропов намагався подолати її "закручуванням гайок" та лише розтягнув агонію. До речі, рішення про вивід військ було прийнято не в 1989, а в 1986 (оголошене 28 липня, Владивосток).
5) Бунт. Зрада закінчується бунтом і занепадом імперії. В залежності від реакції імператора на зраду це може статися одразу після початку 4 фази (1917) або за 6-9 років (1989-1991). В окремих випадках фаза бунту не вбиває імперію (1905), інколи лише переформатовує із невеликою втратою території (1917). Якщо хтось із союзників імперії "вставляє їй ніж у спину", але вона не програє, тоді імперія лише міцніє (1945).
Рашистська імперія зараз знаходиться наприкінці другої перед початком третьої фази війни. Війна припиниться лише якщо імперія переможе або коли вона пройде усі п'ять фаз.
Єдиною гарантією миру, процвітання і збереження суверенітету України є перемоги ЗСУ. Усілякий інший варіант, в тому числі за зразком фінської капітуляції (так, так, Фінляндія програла війну і втратила не лише свої території, а й велику частину свого суверенітету) - це лише відтермінування майбутнього руйнування нашої країни. Є дві відмінності. Війна із Фінляндією не була спробою геноциду фінського народу, за тегеранським та ялтинським розподілом світу на зони впливу, вона не мала бути окупована СРСР. У нас зовсім інша ситуація і ніяка угода не гарантуватиме виживання нації. Лише військова перемога, приєднання до трансатлантичної системи безпеки після неї та розпад рашистської імперії на окремі кагали принесе мир нашим нащадкам на довгі роки.
