Нинішня війна Росії проти України почалася не 24 лютого 2022 р. Початком її можна вважати 18 березня 2014 р., коли було захоплено Крим, а згодом були утворені «народні республіки» в Донецьку і Луганську. Пам'ятного ж дня 24 лютого цього року вона вийшла на тотальний відкритий рівень. Розпочалася безсоромна, брутальна агресія однієї держави проти сусідньої. Головною причиною стала реакція Кремля на бажання України вести незалежну зовнішню політику, звільнитися від ідейного і політичного диктату сусіда, бути нарешті просто демократичним громадянським суспільством.
Постає питання великої ваги і значення: чому «Велика Росія» не може змиритися з існуванням у найближчому сусідстві вільної, демократичної, успішної України?
Основна частина відповіді на це питання давно озвучена. Росія не може допустити існування вільної України з тієї причини, що виокремлення такої держави означатиме повний крах «традиційної схеми російської історії». І тоді «Велика Росія» в очах всього світу виявиться тим «голим королем», який лише вважає себе вдягнутим у «тисячолітні шати». Без привласнених Київського, Новгородського, Галицького-Волинського, русько-литовського періодів історичне минуле Росії стане набагато коротшим і значно похмурішим. Яскраво проявиться генетичне походження цієї держави від улусу Великої Орди нащадків Бату-хана. Очевидним стане процес повної орієнталізації політичного, суспільного, культурного життя Заліської Русі починаючи з ХІІІ ст. Повністю проявиться надпотужна азійська складова цього народонаселення, його відрубність від слов’янського світу Центрально-Східної та Південної Європи. Тоді не може бути і мови про якісь «Третій Рим», «шапку Мономаха», «істинне православ’я», «центр слов’янства» та інші піднесені категорії.
Проте є ще один суттєвий аспект цього питання, який полягає в тому, що вільний та успішний сусід поруч з московською деспотією завжди був викликом. Викликом майже на ментальному рівні. Не можна було навіть припустити думки, що народ, мову якого ти міг так-сяк зрозуміти, не тільки жив краще, а й почувався вільнішим. Ось чому республіканський Великий Новгород — повноправний член європейського Ганзейського союзу, пов'язаний угодою з Великим князівством Литовським, багатий і демократичний, двічі знищували московські царі. Першим на Новгород пішов Іван ІІІ 1478 року і влаштував там криваву різанину, ліквідував республіку та всі новгородські вольності. Звільнені землі заселили московськими «служилими людьми». Проте дух вольності поширився на них. Для повного упокорення волелюбної півночі знадобився кривавий поход Івана IV 1569 року. Тоді опричники вирізали вже нових насельників новгородської землі.
Ставлення до сусідів на півдні — українців (черкасів за московською термінологією XVII ст.) було не кращим. Їх взагалі не вважали за одновірців, від осілих у Московщині українців вимагали перехрещення. При тому заздрили їхньому багатству, культурі, освіченості. За часів гетьмана Івана Мазепи Україна вважалася багатою і розвинутою країною, попри всі розрухи доби Руїни. Після Переяславської Ради 1654 року її розоряли різноманітними торговельним обмеженнями, постоєм московських військ тощо. За Петра І та його наступників із успішної розвинутої країни репресіями, нищенням кращих синів, політичними утисками, авантюрними адміністративними реформами, військовими мобілізаціями творили звичайний російський регіон, імперську окраїну. Всіляко утискували українську мову, культуру. Натомість втовкмачували ідею про «єдиний народ», спільну віру та походження. Всі історичні атрибути середньовічної України-Русі, пам’ятки та пам’ятники якщо не вивозили із України, то оголошували російськими.
Проте остаточно зламати національний дух українців не вдалося. Усі спроби ліквідації цього духу лише заганяли його всередину, але не знищили. У ХІХ ст. в Україні ще залишалися не тільки спогади про героїчне минуле, а й суспільна становість козаків. Кращі представники української еліти пам’ятали про своє шляхетське коріння, згадували про гетьманів та Гетьманщину.
Новітня російська імперія в її комунорадянській іпостасі ще більше і ще потужніше намагалася знищити український дух, використовуючи вже новий формат — не російський, а радянський народ. Але сутність його була так само імперсько-російська, адже російський народ ідеологічно просували як «старшого брата» над іншими. Не було навіть окремої російської державності, оскільки її функції виконувала загальнорадянська.
Отже, можна зробити висновок, що понад 800 років московська-російська еліта, влада постійно намагалася знищити свого українського сусіда фізично, морально, економічно. Задля цього застосовували як брутальну військову силу, так і м’які морально-культурні методи. Першими просто нищили українців. Останні було спрямовано на доведення української меншовартості, провінційності, залежності від «великої російської культури» й інших стереотипів. Мав місце також потрійний штучний Голод-голодомор 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947 років з мільйонами жертв.
Нарешті 2014 року почалася відверта російсько-українська війна. Путін не приховує її мету — остаточне вирішення українського питання. Для кремлівського диктатора та сучасного суспільства Росії весь народ України — зрадник, який замість покори й животіння у «братніх обіймах» обрав за орієнтир Європу, США, свободу як таку.
Які ж ліки потрібно застосувати проти цієї шизофренічної ідеології та практики? Ненависть до сусіда з точки зору глобальної історії — не унікальне явище. Досить згадати багатовікове англо-французьке протистояння; німецько-французьке; німецько-італійське; франко-іспанське; іспано-британське та інші, які мали місце у світовій історії. Але у ХХІ ст. такого феномену вже немає, адже ці патологічні імперські амбіції відійшли у минуле, як і порочна практика зазіхань на терени країн-сусідів.
Лише одна держава — Росія — не може позбутися ілюзій зі свого минулого, марить новими завоюваннями, прагне переділу Європи й усього світу на сфери впливу виключно на свою користь. Тож Росію потрібно вилікувати. Їй потрібна серйозна операція з хірургічного видалення всіх без залишку імперських амбіцій. Деімперіалізація, депутінізація, дерашизація Росії — можливо, болісна для неї, але потрібна операція. Останньою державою в Європі, яку було піддано такому лікуванню, була Німеччина. Результат цілком виправдав себе. Варто сподіватися на подібний результат і для Росії.
Очевидно одне: без такої операції Україна, Європа, весь світ не почуватимуться гарантовано в безпеці. Через п'ять, десять чи більше років черговому наступникові нинішнього російського тирана може спасти на думку «повторити» таку ж авантюру, знову спробувати вирішити «українське питання». У російського ведмедя потрібно вирвати ікла, обрізати кігті, тримати на ланцюгу доти, доки він не перетвориться на тварину з пристойною поведінкою. Так буде краще для всього населення 1/6 земної кулі. Краще й для світу загалом.
Отже, «Carthaginem delendam esse» — «Карфаген має бути зруйновано», як закликав римський сенатор Катон за часів Пунічних воєн. І таке зруйнування нарешті поклало кінець тривалому і кривавому конфлікту, який тягнувся 118 років. Російсько-українським війнам, які тривають понад 800 років, кінець покладуть лише подібні рішучі дії.
