Якщо відверто, то я йшов дивитися «Кіборгів», мало на що сподіваючись. Бо три роки після оборони Донецького аеропорту — надто коротка дистанція, бо війна триває, бо Ахтем Сеїтаблаєв, при всій повазі до нього — режисер нерівний.
У першій половині фільму побоювання справдилися. Звісно, треба було окреслити,хто є хто. Тож персонажі з’ясовують ідейні позиції одне одного, діляться наболілим, розмірковують, навіщо вони тут у нескінченних моно і діалогах. Причому сам текст, написаний однією з найкращих українських сценаристок і драматургинь Наталією Ворожбит, штучним не назвеш. Проблема в його втіленні, малюнок якого має визначатися режисером. Актори не грають свої репліки, а доповідають їх. Дія в цих сценах стоїть як укопана, характери виглядають ходульними, розмови відгонять політінформацією. Це вже не кажучи про регулярну імітацію щирих емоцій — театральну в найгіршому сенсі слова.
Але щойно справа доходить до стрілянини, ситуація змінюється. Сеїтаблаєв уміє ставити батальні епізоди, і в «Кіборгах» цьому вмінню не зраджує: динаміка боїв — шалена, реакції — точні. Загалом, якість фільму зростає прямо пропорційно зануренню сюжету у війну, навіть діалоги налагоджуються. Зрештою, всі компоненти приходять в ідеальну рівновагу в сцені з полоненим сепаратистом — можливо, найголовнішій у фільмі. Бо стає остаточно зрозумілим, що ця історія — про те, що з другого боку фронту — не тільки окупанти, а й такі самі українці, і що війна ця — наша страшна біда. Що в ній немає ніякого пафосу, що вона не вкладається в пропагандистські штампи. Авторам в остаточному підрахунку дійсно вдається уникнути і патетики і завершити оповідь на доречно сумній ноті. Замкнути дію в прокляте коло.
Оця людяна інтонація, перекриваючи весь фальш, всю мелодраму, всі неоковирності, рятує фільм.
У підсумку — обшарпаний, недосконалий, кульгавий, але пронизливий реквієм. Про нашу і не нашу війну.
Дякую кінотеатру «Київ» за сприяння в роботі над текстом.
