Що можна побачити протягом лічених хвилин у центрі Києва?
Багато чого. Я б сказав навіть, багато чого воістину гомогенного.
У вагоні метра — сивого, не чужого легких судом чоловіка, що стиха розмовляє з собою, в чорному костюмі, чорних туфлях, чорній сорочці, з чорно-золотим годинником на правій руці і таким самим перснем на тій самій руці, а ще з непоштивим поліетиленовим пакетиком у якості багажу. Продовжуючи смикатись і мимрити, чорний чоловік дістає з внутрішньої кишені викидного ножаку мало не півметра завдовжки й починає його протирати хусточкою. Підлітки поруч зі мною хіхікають і хіба що пальцями не тицькають. Веселуни, перо їм у бік. Ножоносець, утім, цілком ґречно поступається місцем жінці з немовлям.
Напроти станції «Золоті ворота» — веселого молодика, що сидить на тротуарі з великим картоном, надписаним «Хочу нажраться в хлам», і з меншою табличкою «На ідею».
В кількох метрах від «нажраться» — іншого, субтильнішого юнака, що натхненно співає Стінга дурним голосом. Не Цоя, не Бутусова, а Стінга. Але дурним голосом. Але Стінга.
Цікаво жити в цьому місті, в цій країні.
Це царство суцільного «але», рясної амбівалентності, всюдисущого, мов зимовий грип чи тополиний пух, дуалізму.
Смиканий і з ножем, але стильний і ввічливий. І ще з пакетиком, так.
Хоче нажертися в хлам, але збирає на ідею.
Співає погано, але Стінга.
Революцію влаштували, але без гільйотини.
За всіма умовами мали б уже зникнути, а натомість стали якось незвично помітні.
Ну ось як усю цю кульгаву діалектику не любити?
Як же її не любити, свою тінь, таку виразну, таку густу, таку довгу-довгу?
