Фільм «Суд над Чиказькою сімкою», що через ситуацію з пандемією вийшов у Інтернеті, активно обговорюють уже хоча б тому, що зняв його Аарон Соркін — один з найкращих кінодраматургів світу. За свої сценарії він має всі мислимі нагороди: «Оскар», «Золотий глобус», BAFTA, «Еммі». Широкому глядачу його ім’я стало відомим після прем’єри драми Девіда Фінчера «Соціальна мережа» в 2011, а ось у режисурі Соркін дебютував у 2017.
Новий сюжет заснований на історії групи з семи підсудних, звинувачених федеральним урядом у змові та підбурюванні до безладів, що мали місце в Чикаго під час Національного з’їзду Демократичної партії наприкінці серпня 1968. Демонстранти вимагали від політичного істеблішменту припинити війну у В’єтнамі, котра щодня забирала десятки життів американських солдат. Поліція застосувала надмірну силу, було багато поранених. А втім, правоконсервативна адміністрація новообраного президента Річарда Ніксона розглядала протести та, ширше, молодіжний рух другої половини шістдесятих як загрозу національній безпеці, і тому вирішила влаштувати показовий процес.
Соркін-сценарист знову підтверджує репутацію найкращого; його стрімкі, гострі, іронічні діалоги впізнаються одразу — вони, по суті, тримають дію на собі. А от режисура тут, на мою думку, занадто прямолінійна, занадто патетична, що, втім, аж ніяк не знижує уваги до фільму. «Суд над чиказькою сімкою» — свого роду маніфест, який особливо резонує в Америці напередодні президентських виборів.
І це, повертаючись до України, одна з відповідей на питання, яке в нас вирішують уже котрий рік — як привести глядачів у зали. Вважають, і небезпідставно, що народ приваблює історична тематика, проте чомусь обмежують її вузьким колом колізій і героїв. Друга половина ХХ століття, наприклад, представлена драмами про дисидентів або про ОУН-УПА. Але спротив набував дуже різних форм. У тому числі достатньо масових, аби це було цікаво й зараз. Перше, що спадає на думку — бунт у Кривому Розі в 1963, побоїще у Дніпродзержинську в 1972, страйки в Дніпропетровську того ж року. Про це мало згадують, а про переконливі спроби осмислення на екрані чи в літературі взагалі нічого не відомо.
Між тим, чимало учасників тих подій досі живі. А скільки українських «сімок» вбито, скільки доль скалічено?
Всі вони — і живі, і мертві — все ще не отримали справжнього правосуддя.
