Сьогодні День ромів — міжнародне свято ромського народу. Встановлене на IV Всесвітньому конґресі ромів, що відбувся в 1990 у Сероцьку, Польща. Метою є самоідентифікація ромської етнічної групи як єдиного народу, привернення уваги до культури та історії етносу, подолання дискримінації, утисків та відчуження ромів.
Нещодавно мені вдалося вибратися в центр.
На порожніх вулицях більше уваги звертаєш на стіни. На написи й графіті. Серед інших було одне, зовсім невелике, трафарет червоною фарбою: портрет молодого чоловіка й підпис «Давид Пап. Убитий за те, що ром». Таке саме графіті неподалік демонстративно закреслене.
Давида Папа зарізали ультраправі молодики в ніч з 23 на 24 червня 2018 під час нападу на табір у Львові. Йому було 23 роки.
Я бачив багато різного в Україні, але ніколи не думав, що дійде до такого.
По-хорошому, дивуватися нема чому. Табори за потурання, а інколи й за співучасті поліції трощать і спалюють. Регулярні гості таборів — майже винятково правоохоронці. Навіть деякі громадські активісти миттєво втрачають машкару ліберальності, щойно заходить мова про ромів.
А хочеться говорити про інше.
Про групу ромської дітлашні, що колись обступила нас зі знайомими художницями біля Українського дому, охоче відгукнулися на пропозицію взяти участь у пленері, розібрали олівці й папір і заходилися малювати; пам’ятаю, дівчинка гарно намалювала велосипед, а старший хлопчик поставився до цього професійного успіху ревниво.
Про Капітоліну, студентку КНУ імені Шевченка, красуню з розумними й сумними очима, яка розповідала мені на фестивалі DocuDays, як ведеться ромам в Україні.
Про київський театр «Романс», де я ще студентом дивився «Даму без камелій».
Про французького режисера-рома Тоні Гатліфа, що колись привозив на фестиваль «Молодість» свої яскраві фільми.
Про перший у історії Національний павільйон ромського мистецтва на Венеційській Бієнале в 2007.
Про колишнього киянина, а нині американця Євгена Гудзя, лідера феєричної рок-банди Gogol Bordello.
Про нагороджену Гран-прі журі Берлінського фестивалю драму Даніса Тановича «Епізод з життя збирача брухту», де злиденна ромська родина зіграла саму себе.
Про багато інших речей.
Я знаю, що не переконаю жодного расиста, жодного погромника.
І ще знаю, дуже певно — доки не визнаємо ромів як рівних нам, доти будемо біднішими за найбідніших із них.
