З особливою увагою цього року в Україні стежили за номінацією «Найкращий повнометражний документальний фільм» через наявність у ній хроніки Революції Гідності «Зима у вогні» (режисер — Євген Афінеєвський, США—Великобританія—Україна). З цим фільмом, до речі, пов’язаний скандальний інцидент на церемонії. Статуетку, як відомо, отримала кінобіографія «Емі» про джазову співачку Емі Вайнхауз, яка померла рано (режисер — Азіф Кападія, Велика Британія). Ведучий Кріс Рок, коментуючи рішення Кіноакадемії, не вигадав нічого кращого, ніж зауважити: «Ви розумієте, що люди, які створили «Зиму у вогні», будуть ненавидіти музику Емі до кінця життя, правда?»
Звісно, значну частину українського загалу більше засмутив програш фільму Афінеєвського.
Аби розібратися у ситуації, варто подивитись на решту номінантів. Окрім «Емі», це були «Земля картелів» (Метт Хейнеман, США—Мексика), «Погляд тиші» (Джошуа Оппенгеймер, Данія—США—Німеччина—Франція—Нідерланди), «Що трапилось, міс Сімон?» (Ліз Гарбус, США). Остання стрічка є біографією американської зірки соулу, блюзу й джазу 1950—1960-х років Ніни Сімон, чия доля була не менш драматичною, ніж у Емі Вайнхаус. «Земля картелів» розповідає про боротьбу мешканців прикордонних районів США і Мексики проти наркомафії. Тема «Погляду тиші» — геноцид, влаштований проурядовими «ескадронами смерті» за часів військової диктатури в Індонезії (див. інтерв’ю з Джошуа Оппенгеймером у «Дні» від 26.06.2015).
Поза сумнівом, найкращим у списку є «Погляд тиші» — вражаюча історія про те, як звичайний громадянин, лікар з Джакарти, намагається зустрітись і поговорити віч-на-віч з убивцями свого брата. Джошуа Оппенгеймер — через свого героя — не просто торкається причин і наслідків масового вбивства, а ще й осмислює проблеми часу, людської пам’яті та здатності нашої мови передати те, для чого, по суті, немає слів.
«Земля картелів» — це поєднання психологічної драми з трилером; Метт Хейнеман вибудовує сюжет довкола одного з лідерів мексиканської самооборони, зображуючи занепад усього руху як особисту драму головного героя.
На цьому тлі решта фільмів виглядають слабшими; усі вони влаштовані за цілковито передбачуваним, близьким до телебачення форматом: архівні зйомки — закадровий коментар — репліка у кадрі — накладена музика — фінальне узагальнення.
Чому ж академіки віддали перевагу не «Погляду тиші», який фактично вже увійшов в історію кінематографії, а геть традиційній і в чомусь навіть банальній «Емі»? Не варто забувати, що «Оскар» завжди відповідає соціальному замовленню. Вочевидь, масовий західний глядач перенаситився поганими новинами й страшними оповідями з далеких світових околиць; ймовірно, публіка прагне сентиментальної розради, присмаченої доброю музикою. Що поробиш — часом усі такого потребують.
А нас можна все ж привітати: вперше в історії номінантом «Оскара» став фільм про Україну. Нагороду ми ще здобудемо. За кіно не формально, а дійсно власного виробництва.
