Я з тривогою спостерігаю за тим, як головним публічним представником української кінематографічної спільноти в Європі і світі стає Сергій Лозниця, який вже давно постійно мешкає за межами нашої держави, проте оголошує себе «жертвою» цієї війни та намагається, таким чином, публічно висловлюватися від імені її справжніх жертв
Сьогодні він говорить про недоречність колективної відповідальності російських кінематографістів за розв’язування агресивної війни та злочини проти людяності, які вчиняє Російська Федерація. Проте, як влучно підмітив у своєму дописі в соціальних мережах український продюсер одного з фільмів Лозниці Денис Іванов, зовсім інше ставлення Сергій Лозниця має щодо колективної відповідальності українців.
Сергій Лозниця висловив категоричну незгоду із закликом бойкотувати російський кінематограф, який ми з вами ініціювали в перші дні війни, і який вже підтримала велика кількість інституцій та наших колег в цілому світі.
Один з аргументів, який наводить пан Лозниця в своїх інтерв’ю, полягає в тому, що ніхто не обирає де народитися, а те чи інше громадянство є лише лотереєю. Що ж, значною мірою ця теза справедлива для самого Сергія Лозниці. Він по справжньому ніколи і не належав до спільноти українських кінематографістів, та й до української культури також. А згадував пан Лозниця про свій «лотерейний квиток» у вигляді українського громадянства, як правило, з міркувань кон’юнктури, в тому числі з метою отримання державного фінансування своїх проєктів.
Зрештою, пан Лозниця сам визнає себе людиною російської культури у своїх інтерв’ю, про це свідчить і вся його творчість.
Агресор, який розв’язав війну, виправдовує її ідеологічними причинами, серед вимог до нас - «денацифікація» та «припинення утисків російської мови». А отже це війна і за культуру, і за мову, і за світоглядні цінності. В цих умовах, та й в широкій історичній ретроспективі, саме «великая русская культура» є для Російської імперії тією тихою зброєю, якою вона вводила оману своїх жертв, перед смертельним ударом. Україна та українці стикаються з цим не в перше у своїй історії, і ми не маємо права повторювати помилки наших попередників. «Геть від Москви!» - гасло, яке проголосив моральний лідер української творчої еліти покоління Розстріляного Відродження Микола Хвильовий. Це гасло не втрачає актуальності й тепер, майже через століття після трагічного самогубства його автора.
Сьогодні двоє наших колег, Денис Іванов та Ірина Цілик, дуже влучно висловилися щодо публічної позиції пана Лозниці, і я повністю поділяю їхню думку.
Тому сьогодні, як голова Правління Української кіноакадемії я звернувся до Правління та Наглядової ради з поданням про виключення кінорежисера Сергі Лозниці з членів Української кіноакадемії.
Вважаю, що публічна позиція Сергія Лозниці шкодить репутації Української кіноакадемії, ставить під сумнів єдність української кінематографічної спільноти та викривлює уявлення світового співтовариства про наше ставлення до російської культури в умовах агресивної війни, коли під загрозою знаходиться життя і свобода мільйонів наших співгромадян та незалежність і суверенітет нашої держави.
Виключення Сергія Лозниці з членів Української кіноакадемії унеможливіть позиціювання пана Лозниці в медійному полі як спікера українського кінематографу, і його думка перетвориться на те, чим вона і є насправді – окремим випадком агонії російського культурного імперіалізму.
Наш заклик до бойкоту російського кіно по суті має стосуватися також і человека русской культуры Сергея Лозницы, який волею сліпого жереба є українським громадянином.
Настав час видатному російському режисеру воз’єднатися із великим кораблем російської культури. Не сумніваюся, що його там його чекає віп-каюта.
