На фестивалі «Київський тиждень критики» показали драму «Пофарбоване пташеня» (Чехія—Словаччина—Україна, за романом Єжи Косинські, режисер — Вацлав Маргоул). Слава випередила фільм: казали, що він патологічно жорстокий, що у Венеції публіка тікала під час перегляду. Звісно, це тільки посилювало цікавість.
Час — Друга світова. Батьки-євреї відправляють свого 11-річного сина (Петро Котлар) в село в Східній Європі, намагаючись урятувати від переслідувань. Тітка, яка опікувалася ним там, несподівано помирає, і так починаються митарства хлопця у ворожому світу. Те, що дорослі роблять з дитиною й одне з одними, цілком відповідає озвірінню, властивому війнам на знищення, якою Друга світова й була; тому всі афекти доречні. Персонаж Котлара подорожує умовною східноєвропейською країною: дерев’яні хати, убогий побут, домотканий одяг, дикунські забобони, іноді чисте Середньовіччя. Хлопчика сприймають як чужого, бо єврей, бо має чорні очі (наведе порчу) й підозріло довгі ікла (вампір), бо неповнолітній (значить, може вкрасти). Крім місцевих, діють ще й німці, червоні партизани (нічим не кращі), козаки-нацисти (закінчені горлорізи), Радянська армія. Лиходійство розподілене по всіх верствах і групах більшими чи меншими порціями, однак урівноважено несподіваними проявами людяності. Так, у Стеллана Скашгорда, відомого й за голлівудськими проектами, й за роботами з Ларсом фон Трієром, коротка, але зворушлива роль німецького солдата, який відпустив хлопчика замість розстріляти. Друга зірка, до речі, з чернівецьким корінням — Гарві Кейтель, — перевтілилась у католицького священика, котрий намагається допомогти маленькому волоцюзі. А ось Удо Кір зіграв патологічно ревнивого мельника, що б’є дружину смертним боєм і калічить свого помічника. Маргоулу вдалося ідеально злагодити акторський ансамбль, складений виконавцями з абсолютно різних шкіл.
Що ж до режисури, то багато пишуть про паралелі з «Іди й дивись» Елема Климова, не помічаючи важливої сутнісної відмінності. У «Пофарбованому пташеняті» викриття нацизму — лише один з мотивів. У першу чергу це глибокий і трагічний роман дорослішання, а також тонке переосмислення/віддзеркалення притчі про блудного сина. Мінімалістична чорно-біла палітра надає всьому, що відбувається, графічної, місцями нещадної точності, оскільки цей світ саме такий — чорно-білий, старозаповітний, з дуже чітким вибором у кожну мить.
І хоча театральне слово «катарсис» складно застосовувати саме до кіна, для фіналу фільму воно доречне. Пробачити батька, згадати звідки ти родом, згадати своє ім’я, себе — це, мабуть, єдине, що можна протиставити загальному божевіллю.
Навіть якщо ти пофарбоване пташеня, якого зграя ладна заклювати до смерті за інакший відтінок пір’я.
