Незрозуміло, чому так сталося: чи то справді кінематограф починає занепадати і генії минулого втомилися, чи то відбіркова команда не змогла знайти нічого нового, чи то адміністрації не вистачило елементарного смаку й розуміння соціокультурної ситуації загалом.
Можливо, і одне, і одуге, і третє. На жаль.
Скажімо, той-таки «Донбас» (режисер Сергій Лозниця) — не дуже зрозуміло, чому його не включили до основного конкурсу: якщо, звичайно, вірити, що саме Канни завжди на передовій і кінематографічної думки, і актуальності.
Це витончений момент: самої лише актуальності не досить, як не досить бути жінкою, аби потрапити до конкурсу (це я натякаю на демарш Кейт Бланшетт та інших віп-пані проти засилля «чоловічої культури», зроблений під час фестивалю, і досить сміховинний).
Але ж «Донбас» саме відповідає усім цим критеріям: це саме художній твір, а не агітка, як багатьом здається. Те, що багато хто приймає за гротеск і перебільшення, є, на жаль, мало не документальною правдою. Утім, чому це «мало»? Це і є правда: і фейкові новини ДНР, і розстріл учасників цієї комедії, найнятих за гроші зображувати жертви українського «свавілля» (згадайте розіп’ятого хлопчика), і весілля умовного Мотороли, і прив’язана до стовпа людина, віддана на поталу натовпу російських «патріотів».
Проте навіть знайомі із ситуацією російські критики визнали, що «це дуже». Мовляв, потрібно було вислухати й іншу сторону. То Лозниця і «вислухав», показавши, на що здатна інша сторона.
Усе гаразд, усі висловилися.
Інший «актуальний» фільм — Ларса фон Трієра, «Дім, що збудував собі Джек» (а збудував він його із трупів ним убитих, цей Джек — маніяк, серійний вбивця) — теж не потрапив до конкурсу.
ПРИЗ ЗА «КРАЩУ ЧОЛОВІЧУ РОЛЬ» НА КАНСЬКОМУ ФЕСТИВАЛІ ОТРИМАВ МАРЧЕЛЛО ФОНТЕ ЗА ФІЛЬМ «ДОГМЕН»
Ви запитаєте, що такого актуального у фільмі про маніяка, і я вам відповім: Трієр вже не вперше звертається до теми внутрішнього фашизму, і в цьому він, хоч як дивно, збігається із С.Лозницею. Хоча один веде мову про російсько-український конфлікт, а другий — про наших внутрішніх бісів.
Один знімає у напівдокументальній манері, інший — у стилі гиньоля, злого жарту, «тролінгу», знущання на межі фолу.
Але виходить, що мову вони ведуть загалом про одне й те ж саме — про нашого непереможного внутрішнього ворога, про нашого внутрішнього колективного «Гітлера» (сім років тому на прес-конференції Трієр висловився приблизно в цьому дусі, але його зрозуміли буквально і відлучили від Канн на тривалий час).
Тим часом в основному конкурсі були відверто слабкі стрічки — а деколи, що ще гірше, слабкі, але не відверто: тобто такі собі фейки, подібності, або, як висловлюються розумні люди, симулякри.
Ба більше: цих самих симулякрів і нагородили — як, наприклад, Спайка Лі за фільм «Чорний клановець». Хоча фільм позбавлений будь-якого драйву і схожий на звичайну жанрову голлівудську стрічку.
А ось італійка Аліче Рорвахер, яка представила «Щасливого Лазарро», надзвичайно витончену, чарівну і висококультурну стрічку, дуже оригінальну, здобула більш ніж скромну нагороду. Не удостоївся призу і кореєць Лі Чан Дон — абсолютний геній від кіно, видатний, якщо не визначний режисер: адже всі думали, що саме він реальний претендент на золото.
НА ЧЕРВОНІЙ ДОРІЖЦІ БІЛЯ ПАЛАЦУ ФЕСТИВАЛІВ ДАНСЬКИЙ РЕЖИСЕР ЛАРС ФОН ТРІЄР З’ЯВИВСЯ ПІСЛЯ СЕМИРІЧНОЇ ПЕРЕРВИ. НА ФОТО: РЕЖИСЕР І АКТРИСИ СОФІ ГРОБЬОЛЬ ТА СІОБХАН ФАЛЛОН-ХОГАН, ЯКІ ЗНЯЛИСЯ В ЙОГО СТРІЧЦІ «БУДИНОК, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК»
За помилки основного журі (відчувалося, що там була боротьба не на життя, а на смерть — бідний Звягінцев, що потрапив як «курка в борщ» до жіночого журі, де, до того ж, засідали аж дві співачки, гарний вибір) відбувалися критики: саме вони й надали і Аліче, і Джафару Панахі, і віртуозно талановитому «Кордону» Алі Аббасі.
Єдині точні влучення — це приз за найкращу жіночу і чоловічу роль. Найкращим актором став італієць Марчелло Фонте, а найкращою акторкою — Самал Еслямова, казашка за національністю, що зіграла дівчину Айку, киргизку-гастарбайтера, яка намагається вижити в нещадній Москві.
Я вже писала про те, що внутрішня тема фестивалю — Росія як імперія зла. Це відчувається і в ліричному «Літі» Серебренникова — про рокерів, вимушених грати в підвалах, і, звичайно, в «Донбасі», і в «Жінці на війні», відзнятій за участю України, і, зрозуміло, в «Айці».
Так само, як і Лозниця, Сергій Дворцевий не пожалів нікого: до речі, не лише москвичів, переважно росіян, показавши їхню якусь прикру бездушність, цілковиту байдужість будь до кого. Але й інших киргизів, що злигалися із ментовською мафією і пресують своїх же співвітчизників. Дворцевий у принципі показує суцільне пекло — анти-гламурну Москву, страшне місце, де по підвалах туляться принижені й ображені, без будь-якої надії вибратися з убогості, принижень і навіть прямих погромів. Усі ці Айки, дівчатка, віддані в рабство, непомічені аборигенами, тітками у шикарних шубах — недарма Айка бреде по цій самій Москві як невидимка, щось неіснуюче, примара.
Грати тут, здавалося б, нічого: вона майже не говорить, лише зрідка і боязко, просячи про роботу тихим голосом. Але це якраз найважче — відтворити автентичний, справжній світ людини, що перебуває на самісінькому дні життя. Це вам не акторське кривляння, дві-три барви — горе, щастя, подив, захват, — як це робиться в комерційному кіно чи в серіалах.
До речі, Канни чекали до останнього і на «Донбас», і на «Айку» — фільми були готові якраз до фестивалю, а «Айка» лише до 12 травня.
Це, можливо, єдине, що примирює мене із 71-м Каннським.
Бо, як вже згадувалося, чекала я більшого.
І не лише я.
Діляра ТАСБУЛАТОВА, Канни, фото Рейтер
