Назва села Лощинівка Ізмаїльського району Одеської області тепер на вустах у всієї країни. Не від доброго життя.
Нагадаю, минулої суботи, 27 серпня, там знайшли тіло дев’ятирічної дівчинки з ознаками насильницької смерті. За підозрою у вбивстві поліція затримала чоловіка ромської національності. Хоча жодних обвинувачень ще не висунуто, ввечері того ж дня у Лощинівці почалося те, що в поліції сором’язливо назвали «масовими заворушеннями». Простіше кажучи — погроми. Селяни трощили й підпалювали будинки ромської громади, ламали меблі, вибивали шиби. Безлад вщух, лише коли прибули посилені загони правоохоронців.
Речі не менш страшні, ніж убивство, сталися наступного дня. Лощинці висунули вимогу виселити ромів. У відповідь голова Ізмаїльської райдержадміністрації Валентина Стойкова заявила, що роми погодились (?) залишити село. Голову підтримав депутат райради від Лощинівки Юрій Шишман: «Всі заспокоюються, розходяться по домівках. Завтра ми забезпечуємо коридор, вони виїжджають з села, а ми будемо жити так, як і жили до цього» (цитується за сайтом dumskaya.net).
Отже. У ХХІ столітті через два роки після Революції Гідності (так, гідності — ніхто ще не забув?) мешканці цілого села влаштовують етнічний погром, а офіційні особи замість припинення хаосу влаштовують примусову депортацію... жертвам погрому. Скидаючи провину на цілий народ через одного підозрюваного.
Логіка давно і добре знайома, чи не так?
І за прикладами далеко ходити не треба. Все у нас уже було.
«Євреї п’ють кров». «Кримські татари — поплічники Гітлера». «Українці — фашисти, які вбивають за російську мову».
Всіх вислати. Всіх у табір. Всіх до яру.
Яка невимовна первісна дикість.
Україна — точно не Росія?
