І хотілося б від цього нарешті відійти, але сьогоднішня дата ще довго триматиме нас. Тим паче що 7 листопада — не лише річниця Жовтневого перевороту, а й день народження Нестора Махна — цього разу рівно 130 років. Махно, окрім усього іншого — постать так само суперечлива, як уся українська історія, проте мова зараз не про нього, точніше, не лише про нього.
У певному сенсі ми все ще живемо в реальності, створеній червоним Жовтнем. Потворні будинки й розбиті дороги, проіржавілі водогони й монструозний муніципальний транспорт, всевладдя чиновників і непіддатливі для реформування правоохоронна й судова системи, а також більшість свідомих і підсвідомих страхів і очікувань суспільства — багато в чому родом звідти, з велетенської кумачевої колиски.
І на Донбасі — що не новина — ми ведемо війну не з Росією, а з СРСР. Він змінив назву, колір, форму, але не зник, він усе ще живе по обидва боки фронту.
Пригадую один рядок із радянського підручника історії 1970-х чи початку 1980-х років, цілком ідеологічно вивіреного й витриманого. У главі про Лютневу революцію 1917-го була така фраза: «На короткий час Росія стала найвільнішою країною в світі». Ще раз: це про результати не більшовицького Жовтня, а цілком буржуазно-ліберального Лютого. Отак мимоволі (може, й ні) проговорилися: далі, за 8 місяців, настало все що завгодно, тільки не свобода. Тоді це якось не впадало в очі, сьогодні ж сприймається як неймовірна правда, вбивча крамола, пропущена неуважними цензорами.
Війна триває не лише на Донбасі, а по всій Україні. В кожному місті, в кожній громаді, в кожній голові. На Сході можна буде зрештою перемогти за допомогою куль і снарядів. Але цю, внутрішню, неочевидну битву зі сваволею, безладом, корупцією виграти буде набагато, набагато важче.
Власне, тут найголовніша, хоч і повільно діюча зброя — якраз свобода. Та сама, за яку бився, як він її розумів, Махно, яку першим ділом відняли в народу більшовики, щойно прийшли до влади.
Вільна, по-справжньому вільна людина не дозволить ніякій владі попихати собою, не соватиме хабара чиновнику, не голосуватиме за чергового крадія, не гидитиме довкола себе, дотримуватиметься своїх зобов’язань у роботі.
Лише отак ми цю воістину гібридну війну — з Росією, з СРСР, з самими собою — й виграємо.
А ми таки виграємо.
