Пам’ятаю, одне з найсильніших вражень від поїздок до москви у 1990-ті й особливо 2000-ні – це афіши. Яких тільки імен на них не було! Всі супер-дупер-зірки, про яких хіба що читав у журналах з яскравими обкладинками чи в енциклопедіях, на концерти яких навіть і не мріяв попасти, здається, кинулися освоювати новий ринок.
А якщо ще додати книжкові магазини та музичні крамниці, незліченні галереї та виставки, спектаклі й кінопрем’єри з присутністю знімальних груп, то стане зрозумілим, чому сусідня столиця здавалася викапаним Нью-Йорком, якимсь просто містом на пагорбі.
Які все ж таки дива роблять нафтогазові прибутки в комбінації з рештками імперського блиску. Мені здається, що самий міф про велику російську культуру тримається саме на цьому цілком профанному ґрунті: коли є достатньо коштів і зачарованих західних інтелектуалів, то, зрештою, і повну посередність можна роздути до розмірів Монблану, а привидів минулого продавати як свіжу новину.
Зараз, дивлячись на зростаючий щодня список скасованих прем’єр і гастролей, думаю, що бенкет закінчено. До речі, окремо тішить, що одним із перших, хто відмовився від російських пряників, став мій улюблений рок-хуліган Іггі Поп. В певному сенсі це закономірно, бо Іггі – прабатько панк-року, він його співав, коли ще й слова такого не було. Найзнаменитіша його пісня має рефрен No fun My babe No fun, що можна перекласти як “Жодних веселощів, крихітко, жодних веселощів” – чистісіньке пророцтво. Саме це й очікує на росію: жодних веселощів. Там настає дуже серйозне, навіть, не побоюся цього слова, ху*ове життя. На невизначений термін.
А те, що закінчилося в них – починається в нас. І, зауважте, без скажених грошей і надутих міфів. Свою підтримку Україні, здається, висловили всі зірки, про яких тільки можна подумати. Бери кого хочеш: Мадонна чи Стінг, Мік Джаггер чи Леонардо Дікапріо, Стівен Кінг чи Бенедікт Камбербетч, Кім Кардаш'ян чи Девід Лінч, замучишся всіх перераховувати. Навіть такий любитель Росії, як Тілль Ліндеманн з Rammstein, допомагає українським біженцям на вокзалі в Берліні.
І я впевнений, що це не закінчиться після нашої перемоги.
Бо нас помітили. Бо в нас тепер багато впливових друзів. Вже сама їхня наявність виводить нашу культуру в світове коло. Слова “український фільм”, “український артист”, “український письменник” відтепер матимуть набагато більшу вагу. З другого боку, кращого імпульсу так само і для внутрішнього розвитку наших митців, для розриву з пострадянською провінційністю (якої, давайте будемо чесними, у нас ще вистачає) важко й придумати.
Як сказав на днях один з оборонців Маріуполя: “Все буде рок-н-рол”.
Саме так.
Зараз ми виконуємо бойовий гопак.
А потім буде рок-н-рол.
Станцюємо його на могилі росії.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
