Днями у київський прокат вийшов малобюджетний трилер під зловісною назвою «Абсолютна влада» з Деніелом Редкліффом (той самий чарівник в окулярах; хтось жартома навіть назвав цю картину «Гаррі Поттер і Дари Гітлера»). Фільм, скажімо так, невидатний, але там наприкінці звучить цікава фраза:
— Єдина умова фашизму — почуватися жертвою.
Ніде правди діти: німці у 1920-х вирішили, що стали жертвами несправедливого, на їхнє переконання, устрою Європи після Першої світової війни, і дали дорогу Гітлеру. Проте контекст цієї думки набагато ширший.
Власне, отака масова віктимність — умова для успіху не тільки фашизму, а й будь-якої популістської політики. Це добре підтверджує новина, яка у всіх на слуху — обрання Дональда Трампа на посаду президента США. Звісно, його опоненти припустилися значних помилок. Проте головну роль все ж таки відіграв його виборець: небагате біле населення з передмість і маленьких містечок. Мотив «злих білих» був саме таким: почувалися обділеними, забутими, непочутими. Тобто, жертвами.
І це ще більшою мірою стосується нас, українців, з нашим безперервним циклом безвідповідальних урядів і масових повстань. Здавалось би, давно вже зрозуміло, хто такі, наприклад, Ляшко, Тимошенко чи так званий «Опоблок». Але ж ні: соцопитування показують стабільно високий відсоток готових знову віддавати за них голоси. Бо названі вище діячі виступають за все добре проти всього злого і вміють переконливо удавати, ніби здатні подолати всі наші біди й недуги. Бо знають, що в Україні досі є мільйони дорослого панства, що тільки лише й чекає, коли прийде дбайливий татусь, повитирає усім шмарклі й перетворить життя на рай.
Дитячий садок якийсь, чесне слово.
