Днями я передивився французький фільм «Чоловік перукарки» (режисер — Патріс Леконт, 1990). 20 років тому він мені здався цілком прийнятною і недурною драмою про кохання — з чудовими акторами (в головній ролі — світлої пам’яті Жан Рошфор), якісно знятою, без вульгарних маніпуляцій почуттями авдиторії.
Згідно з сюжетом, який місцями скидається на інверсію «Лоліти» Набокова, герой на ім’я Антуан з дитинства має пристрасть до перукарок, і нарешті, вирісши, одружується з однією з них, красунею Матільдою (Анна Галієна). Живуть вони 10 років душа в душу, а потім вона стрибає з мосту, щоби лишитися для Антуана вічно молодою і прекрасною.
Отже, повторюсь, усе це тоді мені здалося неймовірною історією про ідеальне кохання чи, точніше, про ідеальну кохану.
Тепер, після другого перегляду, я спіймав себе на думці, що насправді це історія перетворення живої людини на ідеальний об’єкт споживання. Матільда не має минулого, в неї немає родини й навіть дитячих фото (!), в її перукарні не обслуговують жінок, вона погоджується на пропозицію руки й серця практично одразу (молода й вродлива без жодного прихильника?), і весь фільм займається тільки тим, що задовольняє фетишистську пристрасть свого чоловіка. Й у річку стрибає, аби, по суті, догодити Антуанові, бо нащо вона йому потрібна старою.
Тобто виходить ода обслуговуванню чоловіків, доведена до смертельного абсурду. По-французьки естетизоване і романтизоване женоненависництво чи, кажучи більш сучасно, мізогінія.
Навряд чи Патріс Леконт закладав саме такий пласт смислів. Річ тут швидше в традиційному уявленні про розподіл ролей між чоловіком і жінкою, яке тоді, наприкінці 1980-х, панувало повсюдно, й ніхто, за винятком феміністок, щодо цього особливо не рефлексував.
Чи можливий сьогодні такий мистецьки переконливий фільм з героїнею-об’єктом принаймні в Європі?
Відповідь усе ще неочевидна.
